Головна - Життєві історії - Андрій приїхав з Вірою в село до мами. – Нічого собі будинок? – здивувалася Віра, побачивши будинок мами Андрія. – Та нічого особливого, – усміхнувся Андрій. Назустріч їм вийшла жінка. – Це моя мама, Вікторія Леонідівна. Це Віра, – познайомив жінок Андрій. – Ходіть, я там пиріжків спекла. Поїсте з дороги, – сказала Вікторія Леонідівна. Віра з Андрієм сіли за стіл. Віра взяла пиріжок і почала їсти. Раптом вона відчула щось дивне. – Це що таке, – вигукнула Віра і дістала з нього якусь річ

Андрій приїхав з Вірою в село до мами. – Нічого собі будинок? – здивувалася Віра, побачивши будинок мами Андрія. – Та нічого особливого, – усміхнувся Андрій. Назустріч їм вийшла жінка. – Це моя мама, Вікторія Леонідівна. Це Віра, – познайомив жінок Андрій. – Ходіть, я там пиріжків спекла. Поїсте з дороги, – сказала Вікторія Леонідівна. Віра з Андрієм сіли за стіл. Віра взяла пиріжок і почала їсти. Раптом вона відчула щось дивне. – Це що таке, – вигукнула Віра і дістала з нього якусь річ

– Що ти тут робиш? – Віра, прийшла з роботи, застала у своїй квартирі колишнього чоловіка. Він сидів і тихо пив чай ​​на кухні.

– Чай будеш? Він ще гарячий, – спокійно промовив Віктор.

– Я питання задала. Що ти тут робиш? – повторила Віра.

– Чай п’ю, – знову ж таки спокійно повторив Віктор.

– Навіщо ти прийшов? І де ти взяв ключ. Ти казав, що загубив їх, – здивувалася жінка.

– Ну, загубив, а потім знайшов. Я до тебе. Можна я повернусь, – сказав чоловік.

– Погуляв собі, і повернусь? – не зрозуміла Віра.

– Вибач. Я зрозумів, що з тобою краще. Ну пробач, – тихо сказав Віктор.

– Не треба. Чаю попив? До побачення, – відповіла жінка.

– Навіщо так одразу. Мені нема куди йти. Адже квартира тобі залишилася при розлученні, – спробував пояснити чоловік.

– У тебе батьки є, а за квартиру я тобі все виплатила. Тепер вона моя, – сказала Віра.

Їхнє розлучення було не з легких. Квартира була в іпотеці, яка добігала вже кінця. Спільно нажите майно чоловік хотів забрати все собі. Його коханка народила дитину, а тут дітей не було. Йому квартира потрібніша. То був його другий загул. Більше Віра терпіти не збиралася. Розлучення.

Захотів квартиру – справедливо ділитимемо. Більшість грошей було дано батьками Віри. На суді, зрозумівши, що йому мало що світить, він погодився на компенсацію. Віра взяла кредит і все одразу йому виплатила. Тепер вона єдина господарка цієї квартири. 

Працювала і батьки допомогли. Усі кредити та іпотека закриті. Боргів немає. А тим більше перед колишнім чоловіком.

– Навіщо тобі одній така величезна квартира? – раптом запитав чоловік.

– Чому одній? – здивувалася Оксана.

– Мама сказала, що ти сама живеш. Може, почнемо все спочатку, – усміхнувся Віктор.

– Це вже ні! Давай на вихід. Чай попив і хватить. Бувай, – категорично відповіла Віра.

– Чому так категорично? Бувай. Добре, я піду. До побачення. Скоро побачимся.

Віра забула забрати у нього ключ, та він може його і не дав би. А може, й копію встиг зробити. Потрібно терміново замок поміняти, подумала вона. Кохання до цієї людини вже немає. Немає й поваги. Він сам усе розтоптав при зраді та розлученні.

Наступного дня ввечері до неї прийшла колишня свекруха. Вона в їхньому житті раніше ніяк не брала участі. При розлученні тримала нейтралітет.

– Віро, привіт. А ти все така ж нарна. А мій негідниу. От говорила я йому, не треба розлучатися з тобою.

– Та це вже в минулому. Що ви хотіли.

– Ну, ви помиритеся? Адже вам так добре було.

– Ні. У мене своє життя. У нього своє. Я йому нічого не винна.

– За старою пам’яттю, нехай поживе в тебе. Може, все й складеться.

– Не складеться.

– Йому допомога зараз потрібна.

– Він що занедужав?

– Ні. Боргів у нього повно. Та й ця його… всі гроші з нього виманила. А дитина виявилася не його. Ось і вийшло так. Від неї пішов, а борги залишились.

– Смішні ви. Я за цю його жінку, борги віддаватиму? Сам хай і віддає.

– Та він сам віддаватиме. Йому жити нема де.

– А ви?

– А я не можу його утримувати. У мене маленька пенсія.

– А я утримувати його не збираюся. І у квартиру впускати теж. Бувайте.

– Ти подумай, він же добрий. Зрозумів усе.

– Ага. Подумаю.

Звичайно ж, думати вона не збиралася. Все скінчено. Давно скінчено.

Прийшов майстер міняти замок. Поки він з ним порався колишній чоловік знову прийшов.

– А ти хто? – одразу запитав він у майстра.

– А ти?

– Андрію, підійди сюди, – вигукнула Віра з кімнати.

Майстер пішов на поклик.

– Ви вибачте, не могли б підіграти. Це мій колишній чоловік. Через нього замок і міняю. Скажіть, що ви мій наречений. Будь ласка. Я вам навіть доплачу за це, – з благаючим поглядом тихо сказала Віра.

– Звичайно, люба, – і він знову попрямував до дверей, – ви все ще тут? Що треба?

– То я до дружини прийшов.

– А. То ти колишній чоловік. Так це тепер моя жінка. У нас весілля незабаром.

– А вона нічого не казала.

– Так ти й не питав.

– А ти звідки все знаєш?

– А у нас немає секретів. Давай, йди звідси. Ключ можеш викинути, – майстер засміявся слідом.

– Дуже дякую.

– Та облиште. Розумію.

– Скільки я вам винна?

– Ну, за розмову з колишнім чоловіком – чашка чаю.

– Ну, може ще щось? Міцніше за чай у мене немає нічого. Може гроші?

– Ні. Чаю вистачить. Міцніше я не п’ю. Зовсім. Батько полюбляв. Після розлучення весь час до нас ходив, гроші у мами просив, ключ теж не віддавав. Я на замок заробив та поміняв. Листівки, газети роздавав. Матері допомагав. Від батька не було допомоги.

– Дякую вам велике. Хоч цей тепер перестане ходити сюди.

У суботу пролунав дзвінок у двері. Господи, знову прийшов, чи його мама, подумала Віра. Дзвонити продовжували. Потрібно відкрити. На порозі стояв Андрій.

– Доброго ранку. Я прийшов вас запросити на прогулянку. У нас із мамою є дача. Можемо прогулятись там. Або містом. Ви не проти?

– Тоді на дачу. Сто років не була за містом.

– Добре. Я чекаю на машині біля під’їзду.

Вийшовши з під’їзду, Віра подивилася на всі припарковані машини. Чим може їздити майстер, який вставляє замки?

– Я тут.

– Яка в тебе гарна машина?

– А ти що тут хотіла побачити? Старий жигуль?

– Та ні.

– Ну що в село?

– Так.

Село було майже одразу за містом.

– Нічого собі дача? Це ж будинок.

– Це бабусі дім був. Зараз мамин. Ми тут часто буваємо. Тільки не дивуйся. Грядок немає. Тільки квіти та сад. І то квіти такі, за якими догляду менше. Ми тут просто відпочиваємо.

Назустріч їм вийшла жінка.

– Це моя мама, Вікторія Леонідівна. Це Віра.

– Як у вас добре, тихо.

Вікторія Леонідівна була чудовою господаркою. Будинок сяяв чистотою. А пироги видавали казковий аромат. Віра давно не їла таких пирогів.

– Дуже смачно. Дякую. Прямо як раніше у бабусі.

– Я теж люблю пироги. Мені тут більше подобається, особливо зараз. Ніхто не заважає. Тихо. А ви йдіть гуляйте. У нас гарне озеро.

Вихідні пройшли непомітно.

– Ну що, тобі сподобалося?

– Дуже.

– На правах нареченого запрошую наступних вихідних на рибалку. Любиш риболовлю?

– Мабуть люблю. Зачекай, які права нареченого? Звідки?

– Ну, як же. З тієї самої хвилини, як твого чоловіка спровадив.

– Ми так не домовлялися.

– Ще як домовлялися.

Обидва засміялися.

Усі літні вихідні вони проводили в селі. Мама Андрія теж іноді приїжджала, пригощала їх пирогами.

В один із вихідних вони пили чай.

– З’їж ось цей. З капустою він найкрасивіший, – Андрій простяг їй пиріжок.

– Я сьогодні може з м’ясом хочу. Ну, давай, з м’ясом другий буде. Ой. Вікторіє Леонідівно, це ваше, напевно коли пекли, воно злетіло, – сказала Віра, простягаючи їй обручку.

– Ні, дівчинко, це твоє.

– Моє?

– У тебе зовсім нема романтики. Це Андрій придумав. Мене сьогодні не буде, ми із сусідкою до міста їдемо. Їй треба з покупками допомогти. А ви відпочивайте. Бувай.

Вікторія Леонідівна поїхала.

– Ти вийдеш за мене заміж?

– Так.

– Пиріжок із м’ясом?

– Так.

– Але ж ти з капустою завжди любила.

– Так буває. Я думаю, у нас буде малюк.

– А чому ти одразу не сказала?

– Я ще не впевнена. Але найімовірніше це так.

– Ура. Мама зрадіє. Ти дуже сподобалася.

Весілля зіграли скромне. Родичів мало, друзів ще менше.

Жити стали у квартирі Віри. Холостяцьке житло Андрія почали здавати.

Звичайно не забували про маму та її дачу. Діти, що з’явилися один за одним, радували батьків і бабусю.

– Треба твому колишнього чоловіка дякую сказати.

– За що це йому, дякую?

– Ну як, якби він не приходив до тебе, то й замок міняти не довелося б. Ми б і не познайомились.

– Ну, тоді дякую йому.

Plitkarka

Повернутись вверх