Ольга та Андрій одружилися пізно восени. До цього вони і так півроку пожили разом, звикаючи один до одного, і все ж таки офіційно сім’єю стали в листопаді. Андрій – молодий хлопець і вже цілком самостійний – квартира є, хоч і невелика студія, робота на хорошому підприємстві, і машина, подарована батьком Андрія. Гарний старт для нареченого.
Оля – дівчина із села. Навчалася в місті, та й залишилася в Андрія як наречена. Хороша дівчина, але якась трохи соромязлива. Андрій помітив, що коли вона розмовляла телефоном з мамою, то переживала її не послухатися.
– Так, мамо… Добре, мамо… Я все зроблю, що в моїх силах.
Іноді вона їздила до своєї Калинівки до матері та вітчима, привозила від них гостинці – то овочі, то баночку варення.
– Мама сказала, щоб ми до неї приїхали, консервацію забрали, у них урожай був добрий, багато банок закатали. Давай з’їздимо?
– Навіщо нам за консервацією їздити до села? Туди 70 кілометрів і назад, на бензин витратимо більше, ніж у магазині банку купимо. Тим паче – хто у нас її їсть, цю консервацію? Я не люблю, та й ти не в захваті, і зберігати нам банки нема де. Тим більше – адже знаєш як я часом дорожу, весь у роботі щоб іпотеку платити.
І все ж таки перед весіллям вони з’їздили до Калинівки. Ірина Іванівна – повненька жінка з пильним поглядом і явно нелегким характером. Її чоловік Ігор Федорович тихий, спокійний і навіть трішки боязкий. Це був третій чоловік у Ірини Іванівни, мабуть, вона саме такого шукала – який прогнеться під її каблучок. Дітей у неї теж було троє, але старші сини роз’їхалися хто куди, поблизу лишилася тільки Оля.
Ірина Іванівна якось зверхньо подивилася на майбутнього зятя і нічого не сказала. Вже потім Андрій бачив, як вона щось висловлює дочці, але про що була розмова, він не почув.
– Як весілля плануєте грати? – Запитала вона молодих.
– Хочемо вдвох готель зняти на березі озера, там дуже гарно, – відповів Андрій.
– Значить, святкувати не хочете?
– Ну, а чим це не святкування? Застілля з гулянками ми не плануємо.
– Це хто так вирішив? Ти чи що?
– Ні, ми разом вигадали цю ідею.
– Ну-ну, – якось єхидно посміхнулася Ірина Іванівна.
Андрій одразу зрозумів – від цієї жінки треба триматися подалі, так ріднішою буде. Майбутня теща йому не сподобалася, але ще більше здивувала поведінка Олі – під час розмови вона мовчала, опустивши очі, і навіть трішечки тремтіла. Мама її привчила так ще в дитинстві. Консервацію у великих обсягах Андрій брати відмовлявся – взяв лише банку огірків і помідорів. Все ж таки поїздка була не заради провізії, а для знайомства.
Коли їхали додому, Андрій спитав:
– Що, не сподобався я твоїй мамі?
– Ну як сказати, – Оля знизала плечима. – Сказала, що ти слабенький і надто самовпевнений.
Андрій усміхнувся. Треба таке сказати! При зрості 178 см у нього було міцне тіло, до чого тут чіплятися? Оля мініатюрна дівчина, вони дуже гармонійно виглядали як пара. А самовпевненість – хіба це погано?
Теща сухо привітала Олю з днем весілля і навіть не змогла знайти добрі слова своєму зятю. Проте потім вона періодично просила покликати його до телефону.
– У мене там дочка всім забезпечена? – суворо питала вона. – Оля тиха дівчинка, може мені не сказати навіть якщо ти її ображатимеш.
– Усім забезпечена, ми обоє працюємо, а ображати її я не збираюся.
У цей час Оля стояла поряд і дивилася на Андрія – мовляв, поговори з мамою максимально делікатно, не ведися на її закиди. Олю було шкода, але проти її матері він не висловлювався – навіщо дружину між двома барикадами ставити?! Хоче вона з’їздити до матері – нехай їде, але заради миру в сім’ї Андрій утримувався від поїздок.
Ближче до наступної осені занедужав Ігор Федорович, його поклали в палату. Оля була на межі розпачу.
– Що тепер робити? Вітчим у цей час картоплю копає, а зараз її копати нема кому.
– А що у вас там заплатити нема кому, щоб викопали?
– Та ти що! По-перше, всі в селі зайняті, а по-друге, мама ніколи не за це платитиме, краще сама візьме лопату. А вона також вже не молода.
– Значить, ти натякаєш, що мені треба їхати?
– Ну давай на вихідні поїдемо і мамі допоможемо.
Що ж, гаразд, треба тещі допомоги, хоч раз догодити їй. Справа, звичайно, незвична, але все ж таки Андрій погодився. Взяв лопату і пішов грядками. Теща стояла осторонь, і невдоволено дивилася на зятя.
– Ти як лопату тримаєш? Це ж лопата, а не комп’ютерна мишка, її так тримати треба.
Теща забрала лопату і показала, як треба копати, виходило в неї це спритно. Андрій терпляче промовчав і почав копати далі. Жарко, треба було б перепочити. Він сів на лавку біля будинку. Це помітила теща.
– А ти чого тут прохолоджуєшся? Картопля сама себе не викопає.
– Та й бог із нею, – пробурчав Андрій. – Зачекає ваша картопля.
– Що? – обурилася Ірина Іванівна. – А коли цю картоплю будеш їсти, по іншому будеш говорити!
– Я не збираюся її їсти, це ваша картопля. Я просто відгукнувся на прохання Олі допомогти вам, догодити вирішив.
– Не збираєшся? А коли рік тому я тобі овочі, то варення, то соління передавала, ти не їв? Тож не треба «ля-ля»! Оце й чоловіки пішли – лопату в руки взяти не можуть! Правильно я доньці сказала – слабенького собі міського знайшла у білій сорочці. Досить сидіти – бігом у город, тоді мішок картоплі ти на сім’ю заробиш.
– Я і так на нього зароблю, і на багато іншого, – не витримав Андрій. – Тільки не з лопатою, а з комп’ютерною мишкою, як ви сказали.
На шум із хати вибігла Оля.
– Я там обід зварила, ходімо поїмо.
– Ні, – Андрій сів у машину. – У цьому будинку я жодного шматочка не з’їм. Оля поїхали!
Оля стояла розгублена, не знаючи, що зробити.
– Ну давай, залишай маму, сідай у машину, – посміхнулася Ірина Іванівна. – Кидай мене у скрутну хвилину заради цього.
Оля стояла не рухаючись. Тоді Андрій вийшов із машини, взяв дружину на руки, посадив її в салон та поїхав. Оля плакала дорогою і голосила:
– Маму покинули! Що тепер вона робитиме?
– Нічого, я приїду додому, знайду їй копачів картоплі, переведу їм гроші. Що ж я, не розумний, одразу про це не здогадався? Хотів добрі стосунки з тещею налагодити, догодити. Налагодив на свою голову. Оля, я більше до неї ні ногою, а ти як хочеш, але тільки консервацію від неї більше не привозь, бо теща подумає, що це я її їм.
Більше теща зятя не турбувала. Не передавала йому гостинці, яких він і не потребував, і взагалі – вдавала, що його не існує, коли дзвонила доньці. Ну і гаразд, поганий мир кращий за добру сварку. Нехай так.
