Після обіду Ганна Георгіївна вийшла надвір і зупинилася біля дерев’яного сільського паркану.
Було жарко. Ганна вдивлялася в далечінь. Долонею, вона, прикрила очі від сонячного світла.
Жінка чекала найдорожчих гостей… Спеціально для них вона сьогодні з раннього ранку назбирала цілий кошичок суничок і напекла пирогів. Смачний запах випічки тепер чувся довкола її невеликої хатинки.
Ганна, чекаючи, присіла на ґанок і випростала втомлені ноги.
Маленькою засмаглою долонькою вона поправляла неслухняне, сиве пасмо волосся, яке так і норовило вибитися з-під косинки.
На вигляд їй було близько шістдесяти років, але її обличчя ще зберігало залишки колишньої краси.
Особливо виділялися очі – величезні, карі, променисті, сповнені любові та очікування зустрічі.
Ганна Георгіївна сперлася спиною об стіну будинку та прикрила повіки. Їй згадалося, як ще якихось п’ятнадцять років тому вона молода, квітуча сорокап’ятирічна жінка вела прийом у міській стоматологічній поліклініці.
Провідний лікар-стоматолог Ганна Георгіївна… До неї на прийом записувалися на місяць вперед…
Вона добре пам’ятає той день, коли вперше зустріла Андрія.
Ганна закінчила прийом, і вже збиралася йти додому, як на порозі зʼявився хлопець.
-Доброго дня! Вибачте, будь ласка, я знаю, що у вас прийом вже закінчився. Але сил немає терпіти! – ледве відкриваючи рота, спробував пояснити він.
Ганна Георгіївна мовчки кивнула і запросила його до крісла.
-На що скаржимося, Андрію Вікторовичу, – звернулася вона до нього, прочитавши дані з картки.
-Та ось, зуб! – його велика долоня притулилася до щоки.
-Ну що ж, Андрію Вікторовичу, відкривайте рота! Подивимося, що там! – бадьоро скомандувала Ганна Георгіївна!
Випадок був складний і їй довелося провозитися досить довго. Коли все закінчилося, за вікном уже стемніло. Взимку дні короткі. Та ще й хуртовина.
-Ну що, Андрію Вікторовичу, нарешті ми з вами закінчили. Дві години постарайтеся нічого не їсти! – зітхнула з полегшенням Ганна Георгіївна. Вона з радістю зняла рукавички і не менш радісно викинула їх у відро для сміття.
-А давайте, я вас додому відвезу! А то вже пізно та й погода не дуже! – зовсім несподівано для Ганни запропонував Андрій.
Вона пильно подивилася на хлопця: такі пропозиції їй на роботі ще жодного разу не надходили.
-А ось знаєте, не відмовлюся! – Ганна зраділа, що хоча б на маршрутку зараз не доведеться йти. -Тільки знаєте, я не додому, мені ще до подруги потрібно на пів годинки.
-Добре! Відвезу куди скажете! – Андрій був дуже радий, що хоч чимось може віддячити за доброту цій милій дівчині, яку не довелося вмовляти, аби допомогла йому.
Так, Ганна Георгіївна у свої сорок п’ять виглядала років на тридцять, не більше. Вона дуже стежила за своїм здоров’ям та за своєю зовнішністю. Тому не дивно, що Андрій прийняв її за ровесницю. Дівчина йому дуже сподобалась. Тому коли Ганна вийшла від подруги, машина Андрія так і стояла на тому самому місці, де він її висадив.
-Знаєте, Ганно, я дуже впертий! І якщо я вирішив доставити вас додому, то маю обов’язково це зробити! – усміхнувся Андрій у відповідь на щире здивування Ганни.
-Ну, раз ви такий завзятий, то добре! Тим більше, що погода сьогодні просто нестерпна.
Ось так і почалася їхня історія з Андрієм. Йому двадцять вісім, а їй сорок п’ять. У нього ще все попереду, а їй уже ніби й пізно. І начебто і незручно. І що взагалі люди про неї подумають… Але нового знайомого Ганни подібні питання, схоже, зовсім не турбували.
Андрій справді виявився дуже завзятим хлопцем. Він проводжав Ганну, він її зустрічав. А одного разу раптом зрозумів, що любить свою Ганнусю і життя без неї не мислить. І зробив їй пропозицію.
-Ганнусю, виходь за мене заміж, – просто сказав він їй вдома і простягнув коробочку з каблучкою.
Ганна ахнула і несподівано для Андрія замахала руками.
-Що ти, що ти, Андрійку! – заметушилась вона. – Я ж набагато старша за тебе! Я в матері тобі годжуся! Давай, залишимо все як є. Не хочу я тобі такого життя!
Але Андрій вперся. Він ні про кого іншого і думати не міг! Йому потрібна була тільки його Ганнуся.
Ганна довго не могла вирішити, що робити.
І, нарешті, вона погодилася! Вона теж любила Андрія.
-Я теж маю право бути щасливою, – думала вона – Ну нехай недовго, але ми будемо щасливі разом! Кому від цього погано? А люди? А що люди? – поговорять і забудуть!
Отак вони й одружилися! І в них, правда, був щасливий шлюб. Але Ганна права була, коли міркувала про те, що “нехай недовго…” Щастя справді виявилося недовгим. Не тому, що Андрій знайшов іншу, молодшу, красивішу. Ні! Все було набагато гірше – Ганна заслабла. Заслабла так, що треба було витрачати величезні суми грошей… З ліжка вона не вставала…
-Навіщо я так живу? Навіщо я сама отак… І його біля себе тримаю! На кого Андрій став схожим? Він постарів років на десять! Разом зі мною постарів! – думала Ганна, розглядаючи в дзеркалі себе – сиву, стареньку, під білою ковдрою…
Але Андрій не вгавав! Він працював, працював і знову працював для того, щоб його Ганнуся нарешті встала і пішла!
Він платив масажистам, він возив її на процедури, найняв доглядальницю. Майже все, що він заробляв, йшло на дружину. Він жив заради неї…
Її прохання залишити її Андрій пропускав повз вуха. Він був дуже впертим.
А Ганна лежала і молилася:
-Господи, дай мені сили піднятися! І я піду від Андрія! Дам йому право жити, мати сім’ю, дітей! Я дозволю йому бути щасливим!
Чи ці молитви допомогли, чи затятість Андрія, чи все разом – невідомо. Але Ганна пішла на поправку. Вона поступово встала і почала ходити. Але старість уже нікуди не поділася. Молодшою вона не стала. Від неї залишилися тільки карі променисті очі.
Ганна довго думала, але одного разу все-таки наважилася:
-Андрійку, будь ласка, вислухай мене! Я дуже вдячна тобі! І я прийняла одне дуже важливе для нас із тобою рішення! Я мушу поїхати!
Їй було так незручно сказати все це, що вона навіть заплющила очі.
Андрій мало не впустив чашку з чаєм:
-Ганнусю, ти що зовсім, чи що? Навіщо? Я ж як тебе як любив, так і люблю! Ти тільки стала одужувати! У нас все буде добре! Зовсім трохи лишилося.
Ганна похитала головою, тоненька, сумна сльозинка покотилася її щокою.
-Андрійку, і я тебе люблю, і до кінця життя любити буду! Але в нас з тобою зараз інше кохання! Не те, яке має бути в сім’ї між чоловіком і жінкою! Де є пристрасть, бажання! Діти! Розумієш мене? У сім’ї мають бути діти! Я не можу тобі цього дати! Я – стара вже! А ти розумний, добрий, гарний, ти чудовий! Будь-яка жінка буде щаслива з тобою!
Андрій мовчки дивився на свою Ганнусю, яку він так любив, для якої він виклався весь і навіть постарів. І не розумів! Він не міг повірити, що Ганнуся йде від нього. Просто так, їде кудись у село, до мами! У нього навіть слів не було. Тільки сльози текли по щоках. Розгубленість оселилися у його душі.
А Ганна продовжувала:
-Ось – це договір дарування на цю квартиру. Це мій подарунок. Я хочу, щоб у тебе та твоєї майбутньої сім’ї не було проблем із житлом.
І як Андрій дружину не вмовляв, вона була непохитною. Ганна теж була сильною і впертою жінкою. Вона подала на розлучення.
Якось, Андрій прийшов у спорожнілу квартиру. Ганна поїхала, як і збиралася, до мами, в село.
Андрій довго переживав і навіть плакав. Але одного разу зустрів дівчину, яка чимось нагадує Ганну. У неї були такі ж карі, променисті очі і завзятий сміх, як у його колишньої дружини. Тільки Ольга, так звали дівчину, була молодша за Андрія на п’ять років.
І Андрій закохався! Він зрозумів, що може бути щасливим! І все між ним та Ольгою було: і любов, і пристрасть. У них народилися два милих малюка. І життя тепер – повна чаша.
І тільки тоді Андрій остаточно зрозумів, наскільки ж Ганан любить його, що змогла відпустити, подарувати це друге життя. Життя, де він щасливий і продовжує любити свою Ганну тією звичайною, повною подяки людською любов’ю, якою люблять матір, сестру або просто хорошу людину. І діти її люблять. І Ольга її любить:
-Яка чудова у тебе тітка! – часто каже вона чоловікові.
Андрій не став розповідати молодій дружині, хто така Ганна насправді.
-Приїхали, мої любі! Андрійку, Олечко, онуки мої рідні! – назустріч їм, розкривши обійми, бігла Ганна!
Її хустка спала їй на плечі, сиве волосся розтріпалося на бігу, а очі блищали від щастя.
Вона цмокнула в щоку Андрія, Ольгу, обняла двох малюків, притиснула до себе:
-Внучики мої золоті! Як же я без вас сумувала! Як же я на вас чекала!
І стільки було радості та щирості у цих словах, що в Андрія від хвилювання очі наповнилися сльозами. Він теж сумував за нею…
-Бабуся! Бабуся! А ми підемо на курочок дивитися? – радісно кричала малеча.
-Та й нехай я буду бабусею! Але в мене є любов і радість! І я маю онуків… – подумала Ганна і повела своїх найдорожчих людей на світі у свою хатину.
