Анатолій уже відчинив двері, щоб вийти з квартири, як раптом почув знайому мелодію й застиг.
– Та це ж мелодія на дзвінку з телефону моєї Олени, – подумав він.
Анатолій озирнувся і глянув убік, звідки лунав звук.
– Так і є, – подумав він. – Пішла Оленка моя на роботу, а телефон забула. І треба ж таке в найневідповідніший момент. Коли вирішується моя доля. Але все, я ухвалив рішення. І мені тепер байдуже, хто їй дзвонить. Адже я йду від Олени! Назавжди! Бо люблю Анжелу.
Чоловік впевнено вийшов з квартири і витяг за собою величезну валізу на коліщатках. А телефон продовжував дзвонити…
– А з іншого боку? – подумав Анатолій. — Що такого, коли я подивлюся, хто їй дзвонить? Просто подивлюсь. І все. Нічого більше. Хіба я винен у тому, що Олена забула свій телефон удома? Моєї провини в цьому точно немає. А тим більше якщо там щось важливе…
Разом із валізою Анатолій повернувся в квартиру і взяв телефон у руку. Дзвонили з невідомого номера. Поки він роздумував, відповісти чи ні, телефон замовк.
– Значить така доля, – подумав Анатолій. – А так хотілося. Але, бачить Бог, я зробив усе, що було в моїх силах.
Він поклав телефон на столик, збираючись піти, але на телефон надійшло повідомлення.
Анатолій відкрив усі повідомлення, почав читати й очам своїм не повірив. І чим далі він читав, тим більше округлювались його очі.
– І це моя дружина?! – обурено бурмотів він. – Як же мені після цього тепер бути?!
Анатолію стало жарко. Він аж спітнів, не так від несподіванки, як від обурення.
– Та що ж це таке? — дивувався Анатолій. — Тільки–но зібрався піти від неї до Анжели, так одразу дізнаюся, що вона, виявляється, отримала велику спадщину!
Анатолій озирнувся на всі боки, зняв куртку, шарфик, шапку, чоботи й зачинив двері на ключ.
– Ну хіба так роблять чесні жінки? – бурмотів він. – Нічого мені не сказала. Приховала! Невже одна хотіла всім заволодіти?!
Анатолій послабив краватку, зняв піджак і почав думати далі.
– Я дізнаюся про це від невідомих мені людей! – думав він. – Випадково! А якби не повернувся? Якби не моє бажання прийти на допомогу? Так і не знав би нічого?
Анатолій швидкими, впевненими рухами розбирав свою валізу й складав речі назад на ті місця, де вони лежали.
– Господи, мало сам не зіпсував усе, — думав він. – Власними руками. Ото б я наробив би справ, якби пішов від Олени до Анжели в такій ситуації…
В цей час до Анатолія зателефонувала Анжела. Та сама, з якою він зустрічався вже понад два роки. І до якої, нарешті, вирішив піти від Олени, бо вона обіцяла купити йому квартиру, якщо він одружиться з нею.
Вона хотіла дізнатися, чи все в її нареченого гаразд і коли на нього чекати.
– От тільки тебе мені зараз і не вистачало! – подумав Анатолій. — Знайшла час, коли зателефонувати. Ні раніше, ні пізніше.
– Я взагалі не збираюся до тебе приїжджати! – раптом відповів Анатолій. — І не збирався. Мало, що я казав. А от як хочеш, так і розумій. Ні про що я з тобою не домовлявся. Ти сама щось там понавигадувала собі, а від мене тепер щось вимагаєш. І взагалі! Як ти могла подумати, що я проміняю свою дружину, яку люблю більше за життя, на тебе?
Анжела щось обурено кричала у слухавку, а Анатолій слухав і теж обурювався.
– Що? — запитав він, коли настала його черга говорити. — Чим була для мене зустріч з тобою? Ну, звісно, це була помилка. А чим ще, на твою думку, це могло бути? Що? Хто недолугий?! Я недолугий?
– Хамовита яка! — подумав Анатолій, вимикаючи телефон. — І я мало не проміняв на неї свою дружину! І заради чого? Однокімнатної квартири? Ото був би жарт.
Анатолій відчув, що зголоднів і пішов на кухню. Але він не встиг підійти до холодильника, як раптом додому повернулася Олена.
– Я телефон забула! — гукнула вона з коридору.
– Олено, нам треба з тобою серйозно поговорити! – Анатолій аж стрепенувся й побіг до дружини. – Скажи мені, це що правда?! Це все правда?!
– Що правда? – не зрозуміла дружина.
— А те, що мені стало відомо! – сказав Анатолій. – І випадково, ясна річ.
– А що тобі стало відомо? – все не розуміла Олена.
Анатолій розповів про те, як випадково заліз до неї в телефон і прочитав усі повідомлення.
– Навіщо? — якось байдуже здивувалася Олена.
— Я був упевнений, що комусь потрібна допомога і тому прочитав. І що з’ясувалося? Виявляється, що ти отримала величезну спадщину. Від дядька Івана. Як ти це поясниш? Чому приховувала?
— Я нічого не приховувала, Анатолію, — почала виправдовуватись Олена. — А ти щось прочитав і не так зрозумів.
— Нічого собі, не так зрозумів! – вигукнув Анатолій. — Невже ти не розумієш, що ти своїми такими діями мало не зруйнувала нашу родину?
– Що?! – ахнула Олена. – Яким чином?
— Не здогадуєшся?
– Ні.
— Приховуючи від мене правду, ти таким чином показувала, що задумуєш проти мене щось темне.
— Але я нічого не задумувала.
— Звідки мені це знати? Говорити гарні слова – ви всі майстрині великі. А насправді що?
– Що насправді?
— Розлучитися зі мною хотіла? – обурився Анатолій. — Думала, що з такими грошима ти й кращого собі знайдеш?
– І в думках не було, – відповіла Олена. – Навіщо? Я тебе люблю.
— Але як, Олено, як я можу тобі після цього вірити? — тихо спитав Анатолій. – Скажи.
У цей час у двері подзвонили. То була Анжела.
Вона обіцяла, що зіпсує Анатолію життя, от і приїхала.
– Вам кого? — здивовано запитала Олена, відкриваючи двері.
– Я хочу побачити Анатолія! – сказала Анжела. — Щоб подивитися в його очі.
– Анатолію, – сказала Олена. – Це до тебе.
— Я не знаю цієї жінки! – гукнув він з коридору. – Не пускай її.
Але було пізно. Анжела вже зайшла й одразу почала розповідати. Розповіла все. З усіма подробицями. Нічого не соромлячись.
— Це тільки для того, щоб ви, Олено, знали, хто ваш чоловік! — закінчила вона.
Після чого розвернулась і пішла.
Олена закрила за нею двері і подивилась на чоловіка.
– А ти чого чекаєш? — запитала вона. — Щоб я допомогла тобі зібрати речі, чи що?
– Та ти що? – сумним голом вигукнув Анатолій. – Ти це серйозно? Повірила їй! І це після всього, що було між нами? А як же наше кохання? А довіра? Про що тоді можна взагалі говорити, якщо ти, Олено, віриш першій зустрічній авантюристці! Невідомо звідки взялася! А якби зараз сюди забіг мужик і те саме наговорив би про тебе? Га? По–твоєму, виходить, що я теж мав би повірити? Так? Скажи чесно, Олено, ти взагалі мені колись вірила? Чи весь час, що ми були разом, ти тільки вдавала? А ти взагалі кохала мене? Ну хоч трохи…
– Круто, — подумала Олена. – Багато я чого бачила в житті, але такого… Хіба що в кіно.
– Навіть тепер і не знаю, – промовив Анатолій. – Чи зможу я після всього, що трапилося, повірити тобі. Чи взагалі зможу вірити жінкам. Після всього цього. Не знаю. Напевно ні. Швидше за все ні. А тут ще ця спадщина.
Він глибоко вдихнув, швидко видихнув і заплющив очі.
– До речі, – сказала Олена. – Добре, що нагадав. Щодо спадщини. Її немає. Це мої родичі так розважаються. Жарти у них такі. Тому я тобі й не казала. Навіщо? Адже я знаю, що жартів ти не розумієш. І гумор їхній навряд чи оціниш.
Через сорок хвилин Анатолій впевнено вийшов з під’їзду і витяг за собою величезну валізу на коліщатках.
— Усьому виною моє прагнення допомогти людям, — бурчав Анатолій собі під ніс. — Якби не воно, хіба б я поліз у її телефон. Ні звісно. Я ж думав, що комусь потрібна допомога. От і «допоміг». Ні, не дарма розумні люди кажуть: «Не роби іншим добра, не отримаєш зла». Все! Більше ніяких добрих справ. І навіть намірів добрих ніяких. З мене досить. З Оленою розлучаюся і одружуся з Анжелою. Якщо, звісно, вона мені пробачить…
Та Анжела не пробачила Анатолія. А потім стало відомо, що величезна спадщина, в яку необхідно вступити Олені, це ніякий не жарт її родичів, а реальність!
Для Анатолія це було дуже велике потрясіння. Він так і не міг зрозуміти, що ж він зробив неправильно…
