Анатолій увійшов у квартиру тещі з букетом троянд і прямо з порога урочисто вигукнув:
– Вітаю вас, Алло Петрівно!
– З чим? – схвильовано запитала теща, дивлячись скоса на цей шикарний букет, і намагаючись згадати, що сьогодні за свято.
– З тим, що у вас є такий прекрасний, такий дбайливий і розумний зять!
– Зять? – Теща здивувалася ще більше. – Який зять?
– Як – який? – посміхнувся Анатолій. – Той самий, який зараз стоїть перед вами з букетом! Я що, хіба поганий?
– Ні, ти хороший, – кивнула теща. – Але мені на честь чого дарувати такий величезний букет? Це дуже дорого!
– Ой, облиште, Алло Петрівно! Забирайте швидше квіти, і я побіжу далі.
– Далі – це куди?
– До мами.
– До мами?
– Ну так. Повинен я і їй вручити букет квітів. Але зауважте, що вас я привітав першу.
Теща замислилася, потім недовірливо подивилася на зятя, підозрюючи, що він вже десь посидів з друзями.
– Але, Анатолію… Адже я так і не зрозуміла, з чим ти мене вітаєш?
– Як із чим? Із тим, що у вас є я. Я ж сказав.
– А маму ти привітаєш із тим самим?
– Звичайно!
– А ще кого ти привітаєш з цим? – На обличчі у тещі з’явилася невпевнена посмішка. – Мабуть, мою Наталку?
– Вашу доньку я привітав найпершою! – гордо вигукнув зять. – Адже їй пощастило найбільше.
– Пощастило?
– Звісно, пощастило. Потім я привітаю свою сестру. І все.
– А бабусю? – уже трохи сміючись, спитала Алла Петрівна.
– Ні. – Зять раптом різко перестав посміхатися. – З боку тата бабусі вже немає, а бабусю з боку мами я вітати принципово не буду. До речі, вашу маму, мабуть, теж треба привітати, – згадав Анатолій.
– Стривай, а чому це ти не хочеш вітати бабусю з боку мами?
– Тому що я злопам’ятний. Беріть вже букет.
Алла Петрівна нарешті взяла квіти до рук і знову запитала:
– А що, твоя бабуся з боку мами зробила тобі щось погане?
– Ні. Вона нічого поганого мені не робила.
– Тоді в чому річ?
– Ой, Алло Петрівно, там така негарна історія, що вам я її, напевно, не розповідатиму.
– Але чому? – У тещі в очах заблимав страшний інтерес.
– Тому що ви, напевно, не зможете зрозуміти.
– Чому це? – вигукнула ображено Алла Петрівна. – Я що, схожа на незрозумілу жінку?
– Я думаю, що у вас точно такі ж погляди на життя, які були свого часу у моєї бабусі з маминого боку.
– Що це означає? – Теща чомусь захвилювалася. – Ти на що натякаєш, Анатолію?
Побачивши таке хвилювання, зять трохи подумав і махнув рукою.
– Ну добре. Якщо ви наполягаєте, я розповім вам усю правду. Справа в тому, що днями я зустрівся з однією дуже літньою жінкою, яка тридцять п’ять років тому працювала в жіночій консультації.
– В консультації?
– Так. І вона, зовсім випадково, розповіла мені негарну таємницю мого народження.
– Негарну?
– На жаль. Виявляється, мене могло на цьому світі не бути. Моя мама збиралася зробити непоправне. Ну, ви розумієте, як це відбувається. Але найгірше в цій історії – чому мама не хотіла мене народжувати?
– Чому?
– Тому що на цьому наполягала її мама, моя бабуся. Уявляєте? Типу, доньці ще рано мати дитину, потрібно спочатку зробити кар’єру, потім вже все інше. Ну, ви теж чудово знаєте всі ці відмовки.
– Так? – Теща чомусь похмуріла.
– Але ця свята жінка буквально переконала мою маму мене народити. І ось тепер, коли я дізнався про цю таємницю, я хочу привітати всіх, хто мене знає. Привітати з тим, що я все-таки є на цьому світі. Незважаючи ні на що. А ще я радий тому, що моя Наталка теж скоро народить дитину. За вісім місяців.
– Що? – Алла Петрівна застигла. – Вона що надумала собі?!
– А хіба вона вам про це ще не казала? – зробив здивоване обличчя Анатолій. – Напевно, тому що переживає, що і ви її умовлятимете почекати. Але ж ви не станете цього робити, правда? Ви ж не така, Алло Петрівно?
– Я… – Було видно, що теща страшенно розгубилася. – Я, звичайно, не така… І я не стану…
– Ось! Не дарма ж я вас привітав одразу, після моєї коханої Наталки! Ну, все, Алло Петрівно, я побіжу. Як же приємно жити на цьому світі, при цьому бути чоловіком та вітати коханих жінок. Я мрію, щоб і моя дитина відчувала колись таке ж щастя. А втім… — Анатолій раптом застиг і знову посміхнувся. – Я і бабусі з маминого боку подарую букет. А хай! Я ж щасливий! А щаслива людина не повинна приховувати образ.
Анатолій як увірвався до квартири, так із неї і зник. А Алла Петрівна ще довго дивилася на букет, намагаючись усвідомити нову дійсність.
