— Та скільки можна так жити! — роздратовано промовив чоловік. — Чому вона весь час плаче?
— Я намагаюся заспокоїти малечу, але вона сьогодні ніяк не засинає. А ти, між іншим, батько, візьми і заспокой! — Віра простягла йому дитину.
— А що мені зробити? Борщу наварити? Ти вдома цілими днями сидиш, а мені завтра рано вставати! Навіщо я тоді одружився? Думав, житиму в комфорті, домашні обіди їстиму, а дружина затишок у будинку наведе. Але ти народжувати надумала. Тепер жодного спокою в будинку немає і не буде, мабуть.
— Толік, ми ж разом вирішили завести дитину, чим тепер ти незадоволений? – заперечила Віра. – Чоловік явно намагався вивести її з себе. — Дитина плаче, коли її щось турбує. Вона не плаче просто так.
— Та ти її просто розпестила, потураєш їй, ось вона і вередує! Яка ти мати, якщо заспокоїти дитину не можеш?
— Тобто я погана мати, а Яна тобі заважає жити? Я правильно зрозуміла?
— Так, так і є. Ви вже мене дістали! Обидві! Я втомився, розумієш?
Віра не відповіла, а почала збирати у сумку дитячі речі. А вміє Анатолій знаходити найчутливіші місця і тиснути саме по них. Більше вона так не житиму. Поживе у мами до розлучення, а потім улаштується на роботу. Так думала Віра, кидаючи в сумку одяг Яни…
— Ну, і куди ти зібралася, дивлячись на ніч? Подруги твої вже сплять!
— Поїду до мами, там ми з дитиною нікому не завадимо! — Віра змахнула сльозу.
Останнім часом вона дуже втомилася, мало спала, харчувалася абияк. Яночка часто плакала ночами. Доводилося годинами ходити кімнатою з дитиною на руках. Чоловік жодного разу не підвівся, щоб дати їй відпочити хоч трохи. Ось і зараз на його обличчі не було й краплі співчуття. А тепер виявляється, що вони з дитиною тут нікому не потрібні. Сльози самі потекли по обличчю.
— Знову плачеш? Думаєш мене розжалити? Але ж ти сама все це влаштувала. І твоя мама терпіти ці плачі не буде, їй теж відпочивати треба!
Віра зібрала сумку, одягла дитину та вийшла з квартири. Їй хотілося якнайшвидше піти звідси, щоб Анатолій її не зупинив. Але він і не збирався, а тільки гукнув услід:
— Іди, провітрись, може, подумаєш! — Чоловік був упевнений, що Віра повернеться за півгодини.
Вона навіть колиску не взяла, не кажучи про свої речі. Тут вона має все, він непогано заробляє. Чого ж їй не вистачає?
Але Віра більше не повернулася. Є в житті людини межа, яку не можна порушувати нікому.
Виявилося, поїзд до рідного міста піде лише вранці. Вірі не хотілося сидіти на вокзалі, де тисячі очей дивитимуться на неї. Сльози продовжували литися з очей без її волі. Вона влаштувалася на лавці недалеко від вокзалу і замислилася про своє життя. Дочка міцно заснула на руках у матері. Було досить морозно, але Віра була захоплена своїми переживаннями, і не відчувала холоду. Вона зовсім не шкодувала про розлучення із чоловіком. Жаль було часу, сил, витрачених у марних спробах налагодити сімейне життя.
Анатолій не був поганою людиною. Поганих звичок не мав, руки росли із правильного місця. Міг по дому допомогти, зробити ремонт. Розмовляти з ним було цікаво, Анатолій був розумним, начитаним, знав, цікавився літературою, музикою. Спочатку він здався Вірі серйозним та стриманим. Вона не відразу зрозуміла, що він повністю зациклений на собі. Всі спроби зав’язати з ним розмову закінчувалися настановою, ніби вона його нерозумна учениця. Слухав чоловік тільки себе, інші, особливо жінки, на його думку, нічого не розуміли в житті.
Чоловік не зустрів її з пологового будинку, був зайнятий на роботі. Анатолій ніколи не ходив з нею та Яною до педіатра, вважав, що це її обов’язок. Подруги поступово перестали заходити до Віри в гості, бо чоловік був незадоволений і йшов до свого кабінету, гримнувши дверима.
Якось Віра спробувала розповісти Анатолію про сварку з начальником на роботі, чекала співчуття, а отримала коротке: «Сама винна!». Чоловік її абсолютно не чув та не розумів. Більше Віра не намагалася розмовляти, вона мала лише слухати і погоджуватися.
Вірі було прикро, що Анатолій не помічає її переваг, а недоліки роздмухує чи просто вигадує. Адже Віра не відповідала на його випади, завжди співчувала, підтримувала, якщо у чоловіка траплялися проблеми. Дізнавшись, що Толік рано залишився без батьків, і його виховувала бабуся, вона щиро його шкодувала, намагалася оточити теплом та увагою. Мабуть, бабуся не змогла пояснити онукові, на чому будуються стосунки у сім’ї. Вона шкодувала Толіка, дозволяла йому все. Ось і виріс хлопець егоїстом, черствим та жорстоким. Швидше за все, він сам цього не усвідомлював. Коли вони одружилися, Анатолію було вже 30 років, і він ще жодного разу не був одружений. Тепер Віра розуміла, чому він був один.
— Дівчино, у вас щось сталося? Ви вночі, одна з дитиною, плачете. Чим я можу допомогти вам? — добре поставленим голосом спитав чоловік років сорока.
Віра подивилася на незнайомця здивовано, збираючись відповісти, що в неї все гаразд. Але чоловік дивився так співчутливо, ні найменшого наміру «пристати» не виявляв.
— Дякую, у мене справді дещо трапилося. Я пішла від чоловіка! — несподівано для себе промовила Віра
.
– Він вас образив? Ви добре почуваєтеся, з дитиною все впорядку? Може, викликати швидку?
— Ні-ні, ми здорові, чекаємо на поїзд. А поїзд буде лише вранці. Просто не хочу сидіти на вокзалі!
— Але ж як, ви тут до ранку маєте намір сидіти? Зараз холодно! Та ви мене не бійтеся, я допомогти хочу! Ах, вибачте, не представився. Мене звуть Олександр Борисович, я професор, викладаю філософію в університеті. Дозвольте, я потримаю вашу дівчинку, у вас, мабуть, втомилися руки. — Професор спритно взяв Яну і почав тихенько похитувати.
Віра, зворушена турботою незнайомої людини, знову заплакала. А потім узяла та й розповіла все, що було в неї на душі. Професор уважно вислухав її, дістав з кишені хустку і простяг дівчині.
— Знаєте, Віро, я не прихильник розлучень, але у вашому випадку гадаю, вам треба розлучитися. Жінка, після народження дитини, особливо вразлива і потребує підтримки. І як можна вас відпустити одну, вночі? Це неприпустимо! Ваш чоловік не повинен був так поводитися. Фактично ви залишилися одна зі своїми проблемами. Є такі люди, повністю позбавлені людських почуттів, які не мають емпатії. Вони ніколи не змінюються, навіть якщо клянуться стати чуйними та уважними!
– Так, – погодилася Віра. — Так воно й є. Краще бути однією, ніж жити з чоловіком і постійно переживати від самотності.
— Знаєте що, Віро, ми зараз поїдемо до моєї мами. Ви переночуєте, зігрієтесь, погодуйте дитину, а вранці вирішите, як вам бути далі.
– А це зручно?
– Ще й як зручно! Моя мама обожнює дітей. Адже моя дочка давно виросла і живе далеко від нас.
– А ваша дружина? Ви такий добрий, мабуть, живете душа в душу?
— Так і було, Віро. Тільки два роки тому її не стало.
— Вибачте, професоре, я ж не знала!
— Гаразд, дівчата, поїхали, моя машина за рогом! Їдемо?
– Їдемо! – усміхнулася Віра.
Вона не помітила, як перестала плакати, їй було так просто розмовляти з новим знайомим, про неї давно ніхто так не дбав.
Далі все було, як уві сні. Мама професора виявилася наймилішою старенькою. Вона страшенно зраділа гостям, нагодувала чимось неймовірно смачним, поклала спати на величезному дивані, дбайливо вкрила ватяною ковдрою. Віра нагодувала Яночку і заснула міцним сном, як бувало в дитинстві. Ранковий поїзд вони благополучно проспали та поїхали денним.
Мама відразу про все здогадалася і не стала ставити зайвих запитань. Чоловік дзвонив кілька разів, пропонував повернутися, обіцяв бути чуйним та дбайливим. Віра приїхала один раз на суд, щоб розлучитися. Суддя, дізнавшись, що подружжя живе окремо, не став призначати час на примирення і прийняв рішення про розлучення, незважаючи на заперечення Анатолія.
У мами Віра розцвіла, знову навчилася сміятися. Яночка перестала плакати ночами. З професором та його мамою Віра майже щодня спілкувалася телефоном. А за півроку професор запропонував Вірі місце бібліотекаря в університеті. Пожити пропонував у мами. Віра погодилася. А незабаром професор зробив їй пропозицію. Він дуже хвилювався, адже він старший за Віру майже на двадцять років. Але Віра з радістю погодилася, вона була впевнена, що у них все вийде.
