Ще три дні тому Алла була впевнена, що в неї прекрасна, міцна сім’я – чоловік, який любить, чудові діти. І ось в одну мить ця впевненість розсипалася, як сиплються, падаючи і гублячи один одного, кісточки доміно.
Липень, спека, до відпустки ще цілих три тижні. На той час чоловік повернеться з відрядження, а діти із заміського табору, і вони всією сім’єю вирушать в Одесу.
Такі були плани. Але життя їх трохи підправило.
Почалося з того, що Аллі на третій день після від’їзду дітей і чоловіка стало нудно, і вона вирішила провести вечір зі своєю подругою – Людмилою.
Купила коробку тістечок та поїхала. Вже дорогою зателефонувала до Люди, але та не відповіла. “Напевно, щойно прийшла з роботи і вирушила в душ”, – подумала Алла.
Але все виявилося не так.
Коли вона підійшла до дверей квартири Людмили, то почула музику. Алла подзвонила у двері. Музика зупинилася. Алла подзвонила ще раз:
– Люда, це я, відкривай.
Двері відчинилися. Вигляд у подруги був збентежений.
– Алло, ти трохи не вчасно. У мене гості, – сказала Людмила.
– Ну, вибач, зайду іншим разом, – відповіла Алла і вже хотіла попрямувати до ліфта, коли побачила у коридорі під вішалкою руду шкіряну сумку, з якою Віктор завжди їздив у відрядження.
– Гості чи гість? – Запитала Алла і, різко відсунувши з дороги господиню квартири, увійшла всередину.
Віктор у домашніх штанах та білій футболці сидів на ліжку у спальні.
– Доброго дня! – Сказала вона і, розвернувшись, пішла до виходу. – Не заважатиму вам.
Вдома вона насамперед зібрала всі речі Віктора. Вийшло дві великі валізи, куди вона поклала його ноутбук, всі документи з письмового столу чоловіка, взуття та інше барахло. Навіть його колекцію бокалів, які він привозив із різних країн, запакувала, переклавши газетою, щоб не розбилися, нижньою білизною.
Те, що не вмістилося, Алла склала у великі мішки, які залишилися з того часу, коли вони робили у квартирі ремонт.
Все це добро жінка виставила до тамбуру – сюди Віктор потрапить, ключ у нього є. А ось двері до квартири вона зачинила на внутрішній засув.
Алла вже встигла зварити собі каву, коли у двері подзвонили і в тамбурі пролунав голосний голос чоловіка:
– Алла, відкрий. Давай поговоримо!
Вона не реагувала.
Тоді задзвонив телефон.
– Ти навіщо виставила мої речі? – почувся голос Віктора.
– Тому, що ти тут не живеш, — відповіла вона.
– Але ми купували цю квартиру разом, я теж маю на неї права! – заявив він.
– Нічого не знаю. Свої права будеш доводити в суді, – сказала Алла. – Ось коли принесеш рішення суду, тоді увійдеш.
– І куди мені йти? – Запитав він.
– Не знаю. Втім, у тебе кілька варіантів: можеш повернутися до Людмили – вона, мабуть, буде рада. Можеш поїхати до батьків чи сестри. Хтось із них тебе прихистить.
Алла чула, як Віктор почав дзвонити кудись, мабуть, батькам. За кілька хвилин він постукав у двері:
– Алло, нехай деякі речі в тебе залишаться, адже я все відразу не дотягну.
– Вантажне таксі чи кур’єрська служба тобі на допомогу. Все, що не відвезеш, завтра викину, – сказала вона.
Вранці, коли Алла визирнула до тамбуру, речей чоловіка не було.
Знайти у суботу слюсаря, щоб змінити замки, було складно, але Аллі це вдалося. Тепер Віктор не зможе увійти до квартири, доки її не буде вдома.
У понеділок вона подала три заяви: на розлучення, на аліменти та на поділ майна.
– Алло, май на увазі, квартиру навпіл ділитимемо. Опинишся з дітьми в якійсь будці в комуналці, – говорив Віктор.
Але суд ухвалив інше рішення.
Ця двокімнатна квартира, дійсно, була куплена подружжям у шлюбі. Але щоб її купити, Алла продала свою дошлюбну однокімнатну квартиру, де вони жили, поки не народилася друга донька. А суму, яку бракує, взяли в кредит, який нещодавно виплатили. Ось половину цієї суми суд і ухвалив виплатити Віктору.
– Ну, і де ти гроші візьмеш, щоб мені виплатити мою частку? – усміхнувся колишній чоловік.
– Не хвилюйся, знайду, – запевнила його Алла. – Ти мені краще скажи, коли твої батьки звільнять мій дім?
– А чому вони мають його звільняти? – здивувався Віктор. – Вони там уже сім років живуть.
– Ось і я кажу – пожили сім років, настав час з’їжджати. Місяця їм вистачить, щоби зібратися? – Запитала Алла.
Дім, про який говорила Алла, вісім років тому дістався їй у спадок від матері. Це був міцний зроблений будинок з великою кухнею і двома кімнатами на першому поверсі і двома додатковими спальнями в мансарді. У будинку було газове опалення, проведено водопровід. Стояв він на ділянці чотири сотки.
У свій час Алла і Віктор хотіли самі переїхати до нього, але він був розташований у приватному секторі міста, звідки було незручно добиратися і до роботи, і до дитячого садка.
Рік будинок простояв порожній, а потім одружилася молодша сестра Віктора, і його батьки попросили дозволу пожити в цьому будинку, а в свою квартиру пустили молодят.
І ось минуло сім років. Мати Віктора розвела невеликий городик, почала саджати картоплю та інші овочі – вона була родом із села, тому для неї робота на землі була звична.
– Ти не можеш вигнати моїх батьків із дому. Вони там уже прижилися за цей час. Батько ґанок відремонтував, вони новий газовий котел поставили.
– За ганок – дякую, за котел заплачу, якщо документи нададуть, – сказала Алла.
Вона сама зателефонувала колишнім свекрам і спитала, коли вони звільнять будинок.
– Алло, а тобі не соромно? Старих людей без даху над головою лишаєш! Нікуди ми не поїдемо звідси! – вигукнула в телефон свекруха.
– Ти не можеш виселити їх – вони там прописані, – заявив Віктор.
– Ні, не прописані, – відповіла Алла. – Твоя мати не захотіла тоді виписуватись зі своєї квартири, щоб продовжувати лікуватися в тій же поліклініці. Вона тоді сказала: «У нас тут нова поліклініка, добре обладнана, усі лікарі є. А там лише офіс сімейного лікаря, а до фахівців треба по всьому місту їздити». Тож мені варто лише викликати патрульних, показати документи, і твоїх батьків швидко попросять на вихід.
– І навіщо тобі цей дім? – Запитав Віктор. – Ти ж сама казала, що в землі копатися не любиш.
– Як навіщо? Продам. З тобою розрахуюсь. Нам із доньками трикімнатну квартиру куплю – вони ростуть, їм свої кімнати потрібні, – пояснила Алла.
Свекруха, зрозумівши, що Алла не жартує, підняла проти неї всю рідню. Телефон у Алли не замовкав від дзвінків усіляких тітоньок, двоюрідних і троюрідних сестер. Але всі ці люди були ріднішими для Віктора, і їхня думка не мала ніякого значення для Алли.
– Де ж ти совість згубила? Невже тобі нас зовсім не шкода? – обурювалася колишня свекруха.
– А ви запитаєте, де було совість у вашого сина, коли він по чужих ліжках скакав? – Відповіла їй Алла. – Поводився б Віктор як порядний чоловік і батько, ви б так і продовжували жити в моєму домі, а тепер будьте ласкаві на вихід, мені потрібно самій про своїх дітей піклуватися. А про вас нехай ваш син переживає.
Хоч як тягнули батьки Віктора, а з’їхати їм довелося – Алла виставила будинок на продаж. А свекри повернулися до своєї двокімнатної квартири й почали жити із сім’єю молодшої доньки, яка в цей час уже мала п’ятирічного сина. Дочка з чоловіком та сином жили в одній кімнаті, батьки – у другій.
Віктор поки винаймав квартиру, Людмила поселити його у себе відмовилася, пояснивши йому «різницю між туризмом та еміграцією». І справді, навіщо їй безквартирний чоловік тридцяти семи років із дуже помірною зарплатою, від якої бухгалтерія ще довго відщипуватиме цілих тридцять відсотків? Батьки та сестра теж не дуже його вітали, бо справедливо бачили в ньому джерело всіх своїх бід.
А Алла зробила все саме так, як казала Віктору: продавши будинок, вона насамперед розрахувалася з колишнім чоловіком. Потім продала свою двокімнатну квартиру, купила трикімнатну, відремонтувала її, обставила меблями.
І стали вони, жити: Алла працювала, старша дочка навчалася у четвертому класі, молодша готувалася піти до першого. А влітку Алла обіцяла дочкам відвезти їх на море.
