Алла довго не могла зрозуміти, чому її майбутній чоловік, навіть коли вони почали жити разом, без дозволу нічого не брав.
– Можна мені останню цукерку доїсти? – нерішуче питав Іван, дивлячись на вазу з самотньою карамелькою.
– Можна, – злегка здивувавшись від запитання, промовила дівчина. – Ти міг би й не питати.
– Я так звик, – чоловік взяв карамельку і, швидко зірвавши обгортку, засунув собі до рота.
Лише через два місяці Алла зрозуміла, чому Іван поводиться так.
Того дня чоловік запропонував їй познайомитись зі своїми батьками Наталією Вікторівною та Павлом Івановичем.
Спочатку майбутня свекруха здалася їй доброю жінкою, але це було аж до того моменту, поки вона не запросила пару за стіл.
Поставивши дві тарілки перед гостями, Наталія Вікторівна поклала до неї по дві ложки картоплі та маленьку котлетку.
Іван швидко з’їв вміст, що говорило про те, що йому, звісно, не вистачило.
– Мамо, можна добавки? – напівпошепки запитав чоловік.
– Скільки їсти можна? За чотирьох їсиш! Тебе не прогодувати! – заголосила Наталія Вікторівна, чим дуже здивувала Аллу.
Іван схвильовано втиснув голову в плечі і почав пити чай, переживаючи взяти печиво зі столу.
Коли попросив добавки Павло Іванович, жінка з радістю наповнила його тарілку.
Приголомшена ставленням матері до сина, Алла практично не торкнулася їжі і відразу зробила висновок, що майбутня свекруха – скнара.
У тому, що вона має рацію, дівчина переконалася, коли свекруха стала лізти зі своїми порадами з приводу весільної урочистості.
Її не влаштовувало все: починаючи з обручок, закінчуючи рестораном та вибором святкових страв.
– Дуже дорого! Можна знайти і дешевше! – виносила вердикт Наталія Вікторівна. – Навіщо так витрачатися?
Першою не витримала Алла, яку обурювало, що свекруха ні копійки не вклала у торжество, але лізла зі своїми порадами.
– Давайте ми розберемося без вас! – обсмикнула Наталю Вікторівну дівчина. – Гроші наші, нам і вирішувати, яким буде наше весілля!
– Розумні які, – пробурчала мати чоловіка і, ображено надувши губи, перестала дзвонити Іванові та Аллі.
Від Павла Івановича син дізнався, що мати вирішила не йти до них на весілля.
– Я не знаю, що на неї найшло! – повідомив батько. – Бачите на вас образилася, що ви їй не дали пхати свій ніс туди, куди не слід.
Саме ця новина спонукала чоловіка зателефонувати Наталії Вікторівні та нагадати про те, що вони з Аллою на неї чекають.
– Не знаю, подивлюся, як далі буде, – з діловим виглядом промовила жінка. – Якщо на ринок не поїду, то забіжу.
Іван ще близько півгодини вмовляв матір, якій тільки цього й треба було. Зрештою, вона дала слово, що обов’язково приїде на його весілля.
За два дні до урочистості до молодих несподівано нагрянув невдоволений Павло Іванович.
– Сину, ходімо вниз, допоможеш ваші подарунки підняти, – чоловік покликав на вулицю Івана.
– Подарунки? Де мама? Вона не приїхала? – наречений і наречена незрозуміло переглянулися.
– Та ну її! Пересварилися вщент! – відмахнувся Павло Іванович. – З кожним роком стає все жадібніша. Вона дістала вже мене! Навіть не нагадуй!
Іван покірно пішов слідом за батьком за пральною машинкою, яку чоловік вирішив подарувати майбутньому подружжю.
На вулиці син ще раз перепитав у Павла Івановича, що ж трапилося між ним і матір’ю.
– Тільки ти Аллі не кажи, – напівпошепки промовив чоловік. – Соромно навіть про таке розповідати. Вона вам на подарунок грошей поскупилася. Я їй сказав, що треба щось гарне дарувати, а не всякий непотріб, а вона, вперлася, говорить, що це занадто дорого. Я їй кажу, що син не щороку одружується, а вона своє товкмачить. Тьху! Загалом, пересварилися, і я вирішив, що подарую вам подарунок від себе, а вона нехай як хоче. Навіть не знаю, що вона може принести вам!
Іван збентежено знизав плечима, не знаючи, на чий саме бік йому встати. Так і не вирішивши, чоловік вирішив промовчати.
Коли батько та син підняли на третій поверх пральну машинку, Павло Іванович витяг із кишені гроші.
– Ось вам ще, діти мої! Живіть у мирі – це найголовніше! – Чоловік поплескав Івана по спині рукою. – Я зараз вам все подарую, щоб рестораном не носитися зі своїми подарунками.
Алла та Іван подякували щедрому родичу та посадили його за стіл вечеряти.
Наталія Вікторівна приїхала просто у день весілля. Добре одягнена, в блискучій сукні з глибоким декольте, 54-річна жінка під’їхала на таксі до ресторану.
Іван здалеку помітив матір і швидкими кроками попрямував до неї. Він вже подумав, що жінка образилася на батька і не з’явиться.
– Я в ЗАГС вирішила не їздити, бо ще розплакалася б там не дай Боже! – усміхнулася жінка і поцілувала сина в обидві щоки. – Батько твій тут?
– Тут. Мамо, сподіваюся, ніякої сварки не буде? – насторожився наречений.
– Не хвилюйся, – сказала Наталя Вікторівна і попрямувала всередину ресторану.
Побачивши свекруха, Алла трохи напружилася. Їй не хотілося, щоб жінка влаштовувала сварку або стала нарікати на те, що весілля вийшло дороге.
Однак, на подив, Наталія Вікторівна поводилася добре і навіть вручила молодятам велику коробку з величезним блакитним бантом.
Подарунки подружжя вирішило подивитися лише наступного дня. Алла запропонувала спочатку подивитися коробку, подаровану свекрухою.
Нетерпляче розпакувавши її, подружжя здивовано переглянулося. Наталія Вікторівна не зрадила собі і вирішила заощадити.
– Рушники? – дівчина невпевнено взяла подарунки до рук.
– І шкарпетки, – Іван з розгубленим обличчям взяв до рук дві пари махрових виробів. – Тато мав рацію. Мама подарувала нам те, що було під рукою і те, чого їй не було шкода. Повірити складно, що вона стала настільки жадібною. Краще взагалі нічого не дарувала б, ніж таке. Гаразд хоч є етикетки, отже, речі нові.
Проте здивування пару чекало за кілька днів, коли Наталія Вікторівна зателефонувала синові та поцікавилася, хто і що з родичів подарував їм на весілля.
Не бажаючи обговорювати чужі подарунки та дозволяти це робити матері, яка сама легко відбулася, Іван відмовив жінці.
