– Алла, ну що новенького? – Запитала Віра Павлівна у своєї дочки.
Дівчина посміхнулася і радісно повідомила:
– Мамо, мене нарешті перевели на віддалення! Тепер можу працювати прямо з дому і не витрачати кілька годин на дорогу. Та й у офісі з купою інших людей мені некомфортно.
Віра Павлівна скептично подивилася на дочку.
– Ти впевнена, що це добрі новини? Ти ж зовсім відсторонилася від зовнішнього світу. Алло, тобі вже двадцять п’ять, треба чоловіка шукати. А ти закрилася у чотирьох стінах.
Алла підвела очі до стелі і зробила глибокий вдих. Як завжди, всі розмови з мамою призводили до однієї і тієї ж теми.
– Мамо, я поки що не хочу виходити заміж чи будувати серйозні стосунки. Мені й одній чудово живеться. Я думала, що ти підтримаєш мене.
Вона встала з-за столу і почала збиратися. Віра Павлівна вийшла в коридор, вона ще не перестала читати нотації.
– Послухай, ти сама не знаєш, від чого відмовляєшся. Подивися на Світлану. Вона на два роки молодша за тебе, але вже виховує трирічного сина. І в сім’ї у неї все добре, а ти сама ходиш по світу.
– Я рада за Світлану, дуже. Але це не моє, не зараз. Я ще стільки хочу зробити та побачити. З дитиною буде важко здійснити всі мої мрії. Все, я побігла.
Алла поцілувала маму в щоку і вислизнула за двері. Вона влаштувалася за кермом свого автомобіля та завела мотор. Дорога додому була знайомою та звичною. Дорогою Алла думала про те, що її матері важливий лише шлюб.
Світлана була ідеальною молодшою дочкою. Відразу після школи вона вискочила заміж та народила сина. А те, що вона зараз тягла гроші із батьків, нікого не хвилювало.
Алла ж усі сили вклала у навчання. Вже на третьому курсі вона знайшла роботу, з’їхала від батьків та стала цілком самостійною. Але мама все одно вважала старшу дочку не такою, адже вона не має чоловіка.
“Ніби шлюб щось означає у наш час”, – тихо прошепотіла Алла собі під ніс.
Але був у її житті й позитивний момент – тепер вона працювала на віддалені.
Перші три тижні пролетіли для Алли непомітно. Їй не доводилося вставати рано, добиратися до офісу по пробках. Натомість вона спокійно снідала і працювала у затишній та комфортній обстановці, примудряючись виділяти час на прогулянки та заняття спортом.
У середині чергового робочого дня у Алли задзвонив телефон.
– Так, мамо?
– Алло, сходи за Вадимом у садочок. Світлана не встигає.
– Що? – Здивувалася дівчина. – Мамо, садок Вадима на іншому кінці міста. Я працюю, у мене ніяк не вийде.
Віра Павлівна нетерпляче зітхнула.
– Доню, ну яка робота, ти ж вдома сидиш. З’їзди, нічого з тобою не станеться.
І вона поклала трубку, залишивши Аллу збентеженою. Але дівчина змовчала. Вона заздалегідь доробила всю роботу і отримала дозвіл залишити робоче місце. Начальство пішло їй на зустріч.
Алла забрала племінника з садочка та відвела його додому. Там її зустріла Світлана: з новою стрижкою та манікюром.
– Дякую, що забрала. Я була в салоні, забрати ніяк не виходило, – засміялася сестра.
Алла суворо подивилася на Світлану.
– Не звикай, це разова акція. У мене робота, я не можу постійно відпрошуватись, зрозуміло?
Світлана похмуро кивнула, а Алла вирушила додому.
Через п’ять днів уранці її почала дошкуляти мати.
– Відвези мене на дачу, треба посадити розсаду. Більше нема кому, ти одна на машині.
– Мамо, я не можу, робота. На вихідних – будь ласка. Але сьогодні середа, я зайнята. Все бувай.
Алла завершила дзвінок, навіть не слухаючи, що мама казала у відповідь. Їй потрібно було підключитися до робочого дзвінка, щоб уточнити деталі проекту.
Увечері вона спокійно вечеряла, коли хтось почав голосно стукати у її двері. Алла подивилася в вічко і здивовано вимовила:
– Мама?
Алла різко відчинила двері. Слідом за Вірою Павлівною увійшов і Георгій Семенович.
– Доню, – суворо почав чоловік. – Ти не можеш так розмовляти з матір’ю. Тобі не соромно після сьогоднішнього?
– Про що ти?
– Не прикидайся! Такого наговорити рідній матері! – завелася жінка.
– Мама попросила тебе відвезти її на дачу. А що ти зробила? Відмовила та кинула слухавку. Навіть не дослухала. Хіба ми тебе так виховували?
– Тату, – Алла почала виправдовуватися, хоча не вважала себе винною, – Я працюю, у мене немає часу і можливості йти з дому на вашу першу вимогу. Чому ви цього не зрозумієте?
Але у старшого покоління було своє бачення ситуації.
– Алло, ти допомагатимеш мамі тоді, коли вона попросить. І Світлані теж. Ми всі зайняті на роботі, тільки ти маєш вільний графік. Тож роби так, як я сказав! Ти наша дочка, зрештою!
– Тату!
– Все закрили тему. А тепер відвези нас на дачу, а завтра вранці забереш, щоб я міг піти на роботу. І не запізнюйся!
Алла в шоку дивилася на батьків. Вона щиро не розуміла, чому вони її не чують. Однак вона звикла не суперечити батькам, тому виконала їхнє прохання.
Після цього випадку ситуація лише погіршувалась. Світлана, наприклад, могла закинути їй нездужого племінника зі словами:
– Я і так занадто часто брала лікарняний цього місяця. Доглянь племінника.
А мама експлуатувала її, як водія та робітника. Тепер мало просто відвезти її на дачу, треба було працювати на ділянці.
– Ти потім сама з радістю їстимеш закрутки та домашні овочі, – наполягала Віра Павлівна. – Це все домашнє, своїми руками вирощене!
Алла помітила:
– Торік ви мені дали один маленький пакетик кабачків. І пучок редиски. Все інше поїхало Світлані, не забула? Хоча я працювала на городі більше за неї. Світлана майже і не приїжджала на дачу, мамо!
Вірі Павлівні було однаково.
– І що? У Світлани був важкий період. Їй продукти були потрібнішими. Тим більше, там чоловік у хаті, та й син росте. А ти одна! Все, годі балакати, берися за прополку.
За три місяці Алла навчилася маневрувати між роботою та проханнями родичів. Вона виконувала свої завдання швидко, часом засиджуючись за північ. Все для того, щоб начальство не викликало її назад до офісу.
– Ти не помітиш, як втомишся від свого графіка. Причому легко. – Якось помітила подруга Соня.
Алла зітхнула і сіла на стілець у кафе. Вона втомлено відповіла:
– Знаю, але виходу не бачу. Виховання не дозволяє. Не можу я батькам відмовити, особливо татові.
Соня задумалася, їй було шкода подруги.
– Тобі в офісі бувати зовсім не потрібно?
Алла підвела голову і запитливо подивилася на подругу.
– Ні, а що?
– Хочеш провести кілька тижнів у дачному селі? У нас там є дача, можемо поїхати. Я займуся прибиранням, а ти працюватимеш. А ввечері на озеро можемо ходити чи до лісу. Одні плюси! І ти не в місті будеш, у твоєї родини більше не вийде сідати на шию.
– Ой, я б із задоволенням! Але я так нікому проблем не доставлю?
Соня дзвінко засміялася.
– Моя мама тобі ще доплатить, щоби ти там залишалася. Тому що я вже кілька разів туди їздила, але мені ставало нудно та самотньо. Робота так і стоїть на місці. А з тобою я не засумую, подруго. Все, збирай дрібнички, виїжджаємо за два дні. І так, на моїй машині, щоб ти не могла на першу вимогу сім’ї повернутися до міста. Зрозуміло? – З усмішкою заявила Соня.
Алла міцно обійняла свою рятівницю.
Працювати на дачі виявилося ще приємніше, ніж вдома. Ніхто не робив ремонту, не перекривав воду і не шумів у дворі. А ще Соня повністю взяла на себе готування, пригощаючи Аллу смачними стравами.
– Я тут як на курорті, – зізналася Алла подрузі.
– Насолоджуйся, поки є можливість…
А за тиждень зателефонував батько. Алла з хвилюванням відповіла на дзвінок.
– Алло, завтра треба на дачі попрацювати. Мама сама не справляється. Тож збирайся.
– У мене не вийде, – зізналася дівчина.
– Доню, ти знову починаєш? Ми вже говорили…
– Ні, тату, я не в місті. Я дуже далеко. Допомагати вам не зможу, вибачте. Гаразд, у мене робочий дзвінок, бувай!
Майже місяць Алла провела на дачі у Соні. Деколи Соня поверталася до міста, але Алла залишалася. За цей час вона одержала десятки дзвінків від сім’ї. Але відмовляти було легко, адже вона казала правду. І за цей місяць Алла стала сильнішою.
– А ти набралася сміливості, подруго. – Помітила, сміючись, Соня.
Навіть повернувшись у місто, Алла не стала піддаватися сім’ї. Вона нарешті навчилася вибудовувати особисті межі та відстоювати свою думку. Дівчина зрозуміла, що насамперед треба думати про себе. І насправді це виявилося дуже приємно
