Батька свого Алла не знала і ніколи не бачила, він зник із їх із мамою життя ще до її народження.
Звичайно, дівчинка питала про нього в матері, але та тільки хмурилася і казала займатися корисними справами, а не про нісенітниці питати.
Бабуся теж була небагатослівна:
– Пролітав повз сизий голубок, сів на гілочку і полетів, а нам тебе залишив. А крім тебе більше нічого. Але ти на нього не ображайся, тебе він непогано обдарував.
– Чим обдарував, бабусю? – запитала Алла.
– А подивися на себе в дзеркало: яке у тебе гарне каштанове волосся – так і в’ється кільцями. А очі? Виразні, сині. Таке поєднання нечасто зустрічається. А ще він залишив тобі по батькові. Мати твоя, Лариса, хотіла в свідоцтво тобі записати по батькові як діда Петрівна, але я її вмовила, і ти тепер з батьковим по батькові Олександрівна.
Аллі її ім’я та по батькові подобалося – «Алла Олександрівна» звучало набагато краще, ніж «Алла Петрівна». Але поки що її так ніхто не називав, бо їй було всього вісім років.
Жила вона з мамою та бабусею у трикімнатній квартирі, де в Алли була своя кімната – це їй теж подобалося, і дівчинка думала, що так буде завжди.
Але коли Аллі виповнилося десять років, мама вийшла заміж за дядька Толіка. Він був вдівець і жив у двокімнатній квартирі з донькою – шестирічною Катею. Мама з Аллою переїхали до них, бо Анатолій не схотів жити з тещею.
– Тут я сам собі господар, а там тихенько доведеться ходити, — сказав він.
Лариса не заперечувала. А Аллу ніхто не питав. Просто перевезли її речі та повідомили, що тепер вона житиме в одній кімнаті з Катею.
Катя мала односпальне ліжко, а Аллі доводилося щовечора розбирати незручне крісло-ліжко.
Але на всі вихідні та канікули Алла переселялася до бабусі, де на неї чекала затишна кімната.
– Бабуся, чому мама завжди Каті поступається, якщо вона щось просить? А мені ні. Я ж її донька, а не Катя.
– Вона просто шкодує Катю – у тієї немає мами, а в тебе є, – пояснювала, як могла, бабуся.
Не могла ж вона сказати, що якщо Катя на Ларису батькові поскаржиться, він буде незадоволений.
А Алла скаржилася лише бабусі:
– Мама сказала, що цього року я на гімнастику не ходитиму, бо треба платити за підготовку Каті до школи.
– Весь клас на екскурсію поїхав, а я – ні. Мама сказала, що дорого, а їй треба ще Каті нові черевики купити.
Бабуся, звісно, вимовляла дочці за таке ставлення до Алли. Але що вона могла вдіяти? Отримавши пенсію, вона йшла з онукою до магазину та купувала тій нову форму чи кросівки для фізкультури.
Анатолій швидко збагнув, що теща внучку почала одягати і велів Ларисі на Аллу сильно не витрачатися:
– Якщо дуже треба – нехай бабуся купить. Має пенсію нормальну.
Коли десятирічній Каті подарували на день народження планшет, Алла запитала, чому на гаджет для Каті знайшлися гроші, а на найпростіший ноутбук для неї, Алли, грошей нема.
– Катя пенсію за матір отримує, – відповів Анатолій, – А на тебе твій тато жодної копійки за чотирнадцять років не надіслав. Ти не голодна і одягнена ходиш – радій і цьому.
Лариса у відповідь на слова чоловіка промовчала, і Алла зрозуміла, що їй на матір сподіватися не варто.
Закінчивши дев’ятий клас, Алла вступила до коледжу та переїхала жити до бабусі. Стипендія у неї була мізерна, але дівчина не хотіла сидіти на шиї у бабусі і почала підробляти так, як це роблять усі підлітки: роздавала флаєри, розкладала рекламу по поштових скриньках, працювала в ігрових кімнатах у ТЦ. Це давало можливість купувати деякі продукти і найпростіший одяг.
Після коледжу Алла влаштувалася на посаду діловода та вступила до університету на заочне відділення. У тому році було лише вісімнадцять бюджетних місць, але вона готувалася цілий рік, і в неї все вийшло.
З мамою Алла спілкувалась, але рідко. Особливо після того, як Лариса, скаржачись на скупість Анатолія, почала просити у доньки грошей.
– Ти ж працюєш, бабуся отримує пенсію, ви в грошах купаєтесь, а я собі чобіт купити не можу, – говорила вона.
Алла хотіла дати їй паро тисяч, але бабуся зупинила:
– Собі краще щось купи. Мені їхня сусідка сказала, що вони Катерині на вісімнадцять років машину подарували, а дівчина, як школу закінчила, так досі ніде не вчиться і не працює – вдома сидить та по клубах вештається.
Того року, коли Алла закінчила університет, бабусі не стало.
Через два тижні у квартиру до Алли з’явилися мати та Анатолій.
– Ми прийшли за заповітом матері, – сказала Лариса. – Де він?
– Я не знаю, – відповіла Алла.
– Ми ходили до нотаріуса, хотіли дізнатися, але нам сказали, що заповіту немає. Значить, квартира тепер моя, – заявила Аллі мати.
– Мамо, бабуся цю квартиру мені ще три роки тому подарувала, а іншого майна вона не мала. Може тому вона й заповіт не написала? – сказала Алла.
– Тобі подарувала? Чому вона мені цього не сказала? – Запитала мати
– Цього я не можу знати.
– Ми цю дарчу скасуємо, – втрутився у розмову Анатолій. – У мене є знайомий юрист, я завтра до нього схожу. Тому ти губу не розкочуй, твоя мати – спадкоємиця першої черги, значить, квартира повинна їй дістатись.
– Ви рано занепокоїлися, ще місяця не минуло, а за законом вступити у спадок можна після шести місяців. Якщо, звичайно, спадок є. Але тут не той випадок. Квартира вже давно моя. Можу показати копії документів, – сказала Алла.
Мати та Анатолій приходили до неї протягом трьох місяців, кілька разів приводили якихось юристів, які називали різні статті, за якими Алла, нібито, має повернути квартиру матері або хоча б поділитися з нею.
Потім вони заспокоїлися і перестали навіть дзвонити.
Але, як показали такі події, це було затишшя перед бурею.
Якось Алла поїхала у відрядження, а коли повернулася і увійшла до квартири, застала там неймовірну картину.
Квартира була порожня. У вітальні майже нічого не було – тільки по прямокутниках на шпалерах, що не вицвіли на сонці, можна було зрозуміти, де раніше стояли меблі: книжкова шафа, комод і диван. На місці дивана в кутку були звалені книги, які просто витрусили на підлогу.
У бабусиній спальні взагалі було порожньо, тільки над вікном звисав карниз – мабуть, один його край вирвати зі стіни не вдалося.
Алла зайшла до своєї кімнати. На підвіконні безладно лежала косметика, а на підлозі нагромаджувалася велика купа, в якій впереміш було звалено її речі, взуття, якісь папки з паперами, виднівся шнур від праски, а збоку стирчав плафон настільної лампи.
На кухні залишилися лише газова плита, раковина та під нею – відро для сміття.
Алла подивилася на годинник – шоста двадцять ранку. Дзвонити кудись було зарано. Вона вийшла з квартири, спустилася сходами і сіла на лаву біля під’їзду.
За кілька хвилин до під’їзду підійшов Василь Петрович – сусід. Щоранку він гуляв зі своїм собакою. Ось і зараз вухатий спанієль стрибав навколо господаря.
– Алло, доброго ранку! Хіба ви не переїхали? – Запитав Василь.
– А хто вам сказав, що я переїжджаю?
– Ваша мама. Вони тут речі в машину вантажили. З нею ще двоє чоловіків були й молода дівчина, – відповів він.
– Ні, я нікуди їхати не збиралася, з моєї квартири просто все винесли, – сказала вона.
Без п’ятнадцяти сім Алла зателефонувала матері:
– Це ви зробили?
– Ми. Тобі ж квартиру подарували. Ми квартиру не зачепили. А речі нам знадобляться – дачу обставимо.
– Мамо, за що ти мене так не любиш? У дитинстві, я розумію, тобі треба було перед дядьком Толіком вислужитися, ось ти його та Катю облизувала. А тепер що? Ти думаєш, якщо ти їм бабусину квартиру на блюдечку принесеш, вони тебе цінуватимуть? Помиляєшся. Чи ти сподіваєшся, що в старості про тебе Катя піклуватиметься? Сумніваюсь. Але ти сама обрала, потім не ображайся.
Потім Алла зателефонувала до своєї подруги Вероніки, старший брат якої був адвокатом. Олег приїхав одразу. Поглянувши на квартиру, він спитав:
– До поліції звертатимешся?
– Я зла їм не бажаю, але й безкарними залишати не хочу. Що порадиш? – Запитала Алла.
– Якщо порахувати все, що вони винесли, то кругленька сума вийде. А це вже в особливо великому розмірі виходить, – пояснив Олег.
– І що робити? Анатолія мені не шкода – хай би дали термін, але мамі поганого не хочу, та й Катя – просто не розумна, їй що сказали, вона те й зробила.
– Давай спершу з ними поговоримо. Сьогодні неділя поїхали, вони, напевно, вдома, – запропонував Олег.
У квартиру Анатолія Алла та Олег приїхали о восьмій ранку. Усі, окрім матері, ще спали.
Анатолій вийшов зі спальні дуже незадоволений і одразу почав говорити, що вони нічого не повернуть – частину речей забрали на дачу, дещо вже продали, щоб компенсувати збитки за неотриманий спадок.
Тоді Олег пояснив йому, які наслідки на них чекають, якщо Алла напише заяву.
– У неї навіть заяви не приймуть – скажуть, що справа сімейна, розбирайтеся самі, – посміхнувся Анатолій.
– Ні, ви помиляєтесь. От якби в Алли доказів не було і слідчим треба було когось шукати і щось доводити, тоді могли б і не прийняти. А тут вас половина сусідів бачила, і дехто вже готовий свідчити. Тобто розслідувати нічого не треба, просто кілька допитів і справу до суду.
– Не лякай ти мене. Іди пиши заяву, подивимося, чи тебе там слухатимуть, – сказав Анатолій.
– Є інший варіант, – продовжив Олег, – Ви відшкодуєте збитки, а я приблизно прикинув що сума у чотириста тисяч виходить. Тоді Алла заяву не пише.
– Чотириста тисяч? Та що ти таке кажеш? – обурився Анатолій.
– Ні, ну якщо ви вважаєте, що років п’ять – вісім терміну відбути, дешевше, то будь ласка. У вас є шість годин на роздуми, рівно о пів на третю ми з Аллою подамо заяву, – сказав Олег.
Вони вийшли із квартири Анатолія.
– Ти зараз куди? – Запитав Олег.
– Поїду додому, треба речі пакувати. Жити я там зараз не зможу. Мене Вероніка запросила – поживу в неї кілька про дні, потім вирішуватиму. Завтра на роботу треба виходити. Добре, що я у відрядження завжди беру свій ноутбук, а то довелося б стільки матеріалів відновлювати!
– Чудово. За дві години подзвони матері, запитай, що вони вирішили. Якщо відмовляться платити, тоді зустрічаємось біля вашого відділення.
Анатолій платити відмовився.
Але через три дні після того, як усім трьом довелося відповідати на запитання слідчого, після того, як пройшли обшуки в квартирі і на дачі, після того, як кілька сусідів дали свідчення, Аллі зателефонувала мати.
– Ти що робиш? Забери заяву!
– А просто так забрати заяву вже не можна. Мені адвокат пояснив, що треба писати нову заяву про відкликання першої. І там обов’язково треба зазначити причину, чому відкликаєш. А причина, знаєш яка? Примирення сторін та відшкодування збитків, які мій адвокат і пропонував вам з самому початку.
– То де ми такі гроші візьмемо? В нас немає.
– У тебе нема, вірю. А в Анатолія точно знайдеться, – відповіла Алла.
Наступного дня Анатолій, Лариса та Алла зустрілися у кабінеті Олега. Трохи поторгувалися. Домовилися. Вирушили у відділення банку, яке знаходилося по сусідству, Анатолій переказав гроші на рахунок Алли.
Після цього вона відкликала заяву, вказавши причину.
А квартиру Алла продала і поїхала жити в те саме місто, куди так часто їздила у відрядження – перевелася до місцевої філії своєї фірми.
Адресу нової квартири родичам вона не повідомила, номер телефону змінила, тому не знала, як далі жили Анатолій, мати та Катя.
