– От познайомилася б ти із моїм сином, і жила б як принцеса! – сказала Алла Дмитрівна, не підводячи очей від свого блокнота.
Навпроти сиділа двадцятирічна Юля і сумно через окуляри дивилася у вікно.
– Ввечері приходь до мене, курсову доробиш за комп’ютером, – Алла Дмитрівна подивилася на свою студентку. – Та жартую я! Не хвилюйся, Діма на зміні буде, повернеться тільки завтра вранці.
…За два роки в університеті Юля всією душею полюбила свою кураторку. Алла Дмитрівна була не схожа на інших викладачів. Так, вона була такою ж вимогливою, суворою, відповідальною, як і інші, але до Юлі ставилася з материнською ніжністю.
Від доброго погляду і усмішки, що завжди розуміє, Юлі ставало приємно, і в горлі утворювалася грудка. У такі моменти їй завжди хотілося плакати, тому вона намагалася відводити погляд від Алли Дмитрівни та відволікатися, вивчаючи гілки на деревах за вікном.
-Сьогодні не зможу, – тихо сказала Юля.
-Це ще чому? Якщо соромишся Діму, то говорю, його не буде вдома. Сьогодні в нього зміна у ніч.
-Не в цьому річ, Алла Дмитрівна.
-А в чому? – викладач відклала ручку і з’єднала долоні, переплітаючи пальці в замок.
Юля забарилася.
-Та вдома… – недоговорила вона.
-А, все зрозуміло. Знову батьки гульбанять?
-Угу, – промимрив Юля.
-Дорога моя, вони тебе на той світ заженуть обоє. Ти так навчання закинеш!
-Знаю … знаю, – ще тихіше сказала Юля.
Коли Алла Дмитрівна вперше побачила цю боязку студентку, то одразу зрозуміла, що щось у її житті відбувається неправильно. Перші півроку Юля до себе нікого не підпускала. Навчалася старанно, але часто була пригнічена, іноді дрімала на лекціях, забувала речі. І стабільно кілька днів на місяць вона просто пропадала.
Алла Дмитрівна не практикувала візити до студентів просто додому, але не у ситуації з Юлею. За неї вона переживала і не розуміла, що відбувається. В один із періодів, коли Юля перестала виходити на зв’язок, жінка не витримала і вдень поїхала до студентки додому. На порозі Алла Дмитрівна застала схвильовану Юлю, а ще добряче «веселих» матір і батька. Пояснювати нічого не треба було. Батьки вели не найкращий спосіб життя, і подібні епізоди траплялися регулярно.
Після цього Юля, хоч спочатку й уникала кураторку, довірилася Аллі Дмитрівні. А та, у свою чергу, почала надавати їй тихе місце для навчання у себе вдома. А потім вони пили чай на кухні і просто балакали, ніби вже давно були родичами.
Але було одне «але»: Алла Дмитрівна наполягала, щоб Юля познайомилася з її сином, бо була певна – вони призначені один одному. Тільки ось дівчина і так переживала надто складний період у житті, і її просто не вистачило б ще й на стосунки, в яких вона ніколи не перебувала раніше.
Наступного дня Алла Дмитрівна вела першу пару у своєї групи. Але серед студентів не було видно Юлі.
-Романе, ти у себе відзначив відсутніх? – Звернулася вона до старости групи.
-Так. Ілля проспав, як завжди. У Іри знову живіт. А до Юлії знову не додзвонився.
Хтось із студентів вигукнув: «Знову батя, походу, показує хто в домі хазяїн». Але тут же замовк. Обговорювати ситуацію Юлі ніхто не наважувався, а тим більше жартувати.
Алла Дмитрівна на перерві набрала номер студентки, але ніхто не відповів. До третьої пари Юля сама з’явилася. Вона написала куратору коротке повідомлення: “Я на місці, не переживайте, просто проспала, вибачте».
Але Алла Дмитрівна ніяк не могла заспокоїтись. Усередині неї закрався невидимий тривожний черв’ячок, тому після третьої пари вона виловила Юлю в коридорі і, дбайливо взявши за руку, відвела до себе в кабінет.
-Та все гаразд, чесно.
-Батько знову за старе?
-Він завжди так живе, ви ж знаєте, – холодно промовила Юля.
Алла Дмитрівна напружилася. Юля чомусь не дивилася їй у вічі і взагалі відводила обличчя. Якось дивно.
-Юлю, Подивися на мене.
-Ні, – крижаним голосом промовила дівчина.
-Юля! – Алла Михайлівна акуратно взяла підборіддя Юлі та повернула до себе, глянула на її обличчя і побачила те, що приховувалася під шаром тонального крему.
-Так, зрозуміло, – суворо промовила вона. – І чи часто він так?
-Це мати. Я не випускала її з дому. Вона була не в тому стані.
-Це вже занадто, Юля.
-Мені вже байдуже, – дівчина смикнула обличчя і відвернулася вбік.
Алла Дмитрівна дивилася перед собою і в ній кипіла злість. Вона ніколи в житті не допускала подібного у відношенні до свого сина і не могла зрозуміти батьків, які це роблять. Особливо, коли перед тобою вже не дитина, а доросла і усвідомлена людина. Юля виглядала відчужено. У ній вже майже не залишилося віри та надії, і Алла Дмитрівна ухвалила рішення, про яке ніколи не пошкодує.
-Ти переїжджаєш до мене. І це не обговорюється. Інакше я тебе сама перевезу. Ти вже доросла дівчинка, тому маєш розуміти, що вони тягнуть тебе у свою яму. А в тебе життя тільки почалося.
Юля подивилася на Аллу Дмитрівну, але без особливої радості. Вона не вірила у такі речі. Люди нічого не роблять просто так, а грошей, щоб винаймати житло, дівчина не мала.
-Мені нічого вам дати натомість. Вибачте, Алла Дмитро але заміж за вашого сина я не піду.
-Тьху на тебе! Ні ні, я тебе не тягну під вінець, чи що? Я тобі дах пропоную, щоб ти доучитися змогла нормально, на ноги встати, – жінку явно образила така думка студентки про неї. – Я тобі й раніше хотіла запропонувати, але переживала, що ти Діму посоромлюєшся. Тільки ось він на три місяці їде на заробітки, а потім переїжджатиме до себе у квартиру. У нього ж іпотека, будинок будуть здавати скоро, а йому ще ремонт там робити. Ну, навіть якщо і буде кілька разів на тиждень ночувати, то не думаю, що ви заважатимете один одному. Кімната вільна є, а він на дивані ляже, нічого з ним не станеться.
Юля переїхала до Алли Дмитрівни. Спочатку вона дуже соромилася, ходила буквально навшпиньки, але поступово розслабилася і відчула себе як вдома. Алла Дмитрівна бачила, як розквітає перед нею дівчина. Через два місяці Юля почала розправляти плечі, на щоках з’явився рум’янець. Іноді їй дзвонила мати, просила, щоб та приїхала додому, бо їм з батьком «зле», але Алла Дмитрівна одразу припиняла всі спроби допомагати їм.
-От коли прийдуть в себе, ми разом сходимо.
-Чому ви мені допомагаєте?
-Якщо я скажу, що просто по-людськи, тебе влаштує така відповідь?
-Ні, – розсміялася Юля.
-Добре. Я сама колись росла за подібних умов. Тільки тут місто, можливостей більше, а ми в селі були. Вирватися не так просто з такого місця, коли батьки забрали твоє життя, твоє дитинство. Жодного твердого ґрунту під ногами, щоб відштовхнутися. І я поїхала. Якось розповім, як і де я жила.
-А Батьки?
-А що батьки. Батько протримався рік. І не стало його. А мати наш сімейний будинок перетворила на незрозумій що. Довго прожила. Але це село, там таких людей оминають.
До цієї розмови вони більше не поверталися. Алла Дмитрівна вже пережила особисту трагедію, але Юлі все одно не хотілося підіймати її старі переживання. І до батьків вони і справді поїхали разом, як тільки ті прийшли в себе. Алла Дмитрівна залишилася чекати на дівчину біля під’їзду внизу, але готова була піднятися і допомогти, якщо буде необхідно.
Через тиждень після тієї розмови, Юля сильно занедужала і відкрила лікарняний. Алла Дмитрівна пішла на роботу, залишивши дівчину вдома одну. Протягом дня вони переписувалися, і жінка по-материнськи підказувала, як лікуватись у домашніх умовах народними методами.
…Ввечері Алла Дмитрівна відчинила двері і побачила на порозі чоловічу пару взуття. Вона одразу впізнала кросівки – це було взуття Діми. Він не попереджав її про візит. Певне, вирішив зробити сюрприз.
Алла Дмитрівна затамувала подих і не відчиняла двері повністю, буквально зависнувши в отворі дверей. Вона дослухалася до звуків. З кухні її великої квартири долинали голоси Діми та Юлі. Вони просто розмовляли, але в душі Алли Дмитрівни все стислося ще сильніше і вона притиснула долоню до рота, щоб нічим не видати свою присутність.
Юля засміялася. Щиро, заливисто, по-дівочому…
Алла Дмитрівна ніколи не чула, щоб Юля так сміялася. Діма ж своєю чергою щось емоційно розповідав.
Постоявши секунду на порозі, Алла Дмитрівна без роздумів назад зачинила двері і вийшла в під’їзд.
-Повернуся через годинку-другу. Нехай спілкуються, – прошепотіла жінка.
Все-таки душа її не обманула. Вона відчувала, що Юлі та Дімі треба побути вдвох. І заважати коханню, що зароджується, вона не хотіла. Алла Дмитрівна не сумнівалася, що все у них складеться.
Завзятий сміх Юлі так і звучав у вухах. І Алла Дмитрівна була щасливою.
