-Ну коли ж закінчиться ця зміна? – Аліса від втоми заплющила очі.
Вона почула, як хтось став викладати продукти на стрічку, зібралася, розплющила очі і посміхнулася – перед нею стояв він…
Один із постійних покупців, який дуже подобався Алісі.
Та втім, якщо говорити відверто, то й усім дівчатам із її зміни.
Всі привітно посміхалися йому і трохи кокетували.
Це був молодий чоловік старший за Алісу років на 5, красивий і при грошах – це було видно і по його машині і по продуктах, які він зазвичай купував.
Аліса знала, що звуть його Дмитро – адже саме вона оформляла йому давно карту постійного покупця.
-Який же він гарний! – вкотре подумала Аліса і стала пробивати його покупки.
-Картку магазину дайте, будь ласка. Бали списати? Розрахунок карткою?
-Так, як завжди, дякую, – він усміхнувся Алісі і від його посмішки її серце затремтіло і від втоми не залишилося і сліду.
Хвилин через 15 її поміняли і Аліса пішла збиратися додому.
-Щастить тобі, Аліско, знову він у тебе товари брав. От скажи, чому ти весь час мовчиш і нічого не скажеш? Я б точно щось сказала б.
-Ну, дівчатка, а що йому сказати? Я завжди ніяковію…
Це у вас виходить романи заводити, а в мене якось не дуже…
Аліса зітхнула.
-Та просто не треба тобі це і все, – сміялися її колеги. – Бо коли людині треба, то жодних перешкод перед нею немає.
-Добре дівчата, я – додому. Бувайте, – Аліса припинила подальшу розмову і попрямувала у бік будинку.
Зазвичай вона уявляла собі, як вона виходить з магазину разом із Дмитром і як вони йдуть, і йдуть, і йдуть, і як їм добре разом.
Але сьогодні її зачепила фраза колег про те, що “їй нічого не треба” і Аліса йшла і злилася.
-Ні, ну треба ж так сказати! Не треба мені! Дуже навіть треба. Ось усе б віддала, щоб бути з Дімою. Адже скільки років уже все думаю про нього і думаю, навіть на інше місце роботи не можу вийти, бо тоді ніколи його не побачу. Не треба мені! Ось же ж!
-Дівчино, ви йдете чи ні? Дозвольте пройти! – Аліса обернулася і побачила, що вона не дає пройти якійсь дівчині.
-Вибачте, – пробурмотіла вона. – Звісно, проходьте.
Аліса пропустила дівчину і пішла слідом за нею.
-А може і справді мені нічого не треба? Може я просто прикриваюся цією закоханістю щоб нічого не міняти у своєму житті?
У мене ж вища освіту, а працюю я всього лише касиром. Так, – раптом вирішила вона. – Мають вони рацію. Треба якось сказати Дімі про свої почуття і нарешті почати пошук роботи за спеціальністю.
А далі потягнулися звичайні дні.
Аліса сиділа на касі й іноді розкладала продукти у залі.
А Діма час від часу приходив до них по продукти. І щоразу він ішов пробивати свої покупки на касу до Аліси. І щоразу Аліса намагалася заговорити з ним. І щоразу в неї нічого не виходило.
Був час обіду. Аліса була в залі та розкладала товар.
-Я тобі говорю, не потрібен мені такий автомобіль, розумієш? Все, бувай. Я зайнятий, – пролунав поряд знайомий голос.
Аліса обернулася і побачила Діму. Діма теж побачив її і несподівано сказав:
-Привіт.
Аліса усміхнулася у відповідь і несподівано для себе вимовила:
-А касир вам теж не потрібен?
-Вибачте, – Дмитро не розуміючи дивився на Алісу.
-Питаю, касир вам не потрібен? – дивуючись своїй сміливістю повторила своє запитання Аліса.
Нарешті до Дмитра дійшло запитання і він відповів:
-Такий як ви, дуже навіть потрібен. Може, сходимо сьогодні ввечері кудись? Я звільнюсь і до 6 можу за вами заїхати.
Аліса мало не відкрила рота від подиву – вона думала, що він посміється над нею і все. Але дуже швидко взяла себе в руки і кивнула:
-Згодна.
-Тоді до вечора.
Дмитро пішов. А Аліса зайнялася своїми справами, але чим ближче наближалася 6 година вечора, тим більше вона починала хвилюватися.
Рівно о 18.00 вона побачила, що до їхнього магазину під’їхала машина Дмитра і попрощавшись із колегами, вона попрямувала до неї.
Вона не бачила дивляться на неї колеги чи ні, але точно знала, що завтра цю новину обговорюватимуть усі.
Дмитро привіз Алісу в якесь кафе і вони посідали один навпроти одного.
Алісі було ніяково. Просто Дмитро справді був видним чоловіком і всі відвідувачі та відвідувачки цього кафе одразу ж звернули на них увагу.
І Аліса зрозуміла, що всі дівчата зараз мріють опинитися на її місці та обговорюють її зовнішність.
-Давай перейдемо на “ти”, – запропонував Дмитро. – І нарешті познайомимося. Мене звуть Дмитро.
-Я знаю. Я ж оформляла картку постійного покупця. Я – Аліса.
-Із Задзеркалля?
Аліса посміхнулася, Дмитро не був оригінальним. Так запитували майже всі її знайомі. Звичайно, були різні варіації: з майбутнього, чи в країні чудес? Тож до таких питань вона звикла.
-Все може бути, – сказала Аліса. – Читав цю книжку?
Дмитро похитав головою:
-Ні.
-А даремно. Вона дуже цікава…
Вони поговорили трохи про книги, кіно, музику. Прогулялися парком. А потім Дмитро просто відвіз Алісу додому і галантно сказав:
-Дякую за прекрасний вечір.
І зник.
Вони навіть не обмінялися номерами телефонів.
Аліса увійшла до квартири і зрозуміла, що Дмитро – це не її людина. Так, він гарний, харизматичний, але її серце ніяк не відреагувало на нього.
Наступного дня Аліса прийшла на роботу і з почуттям виконаного обов’язку написала заяву на звільнення за власним бажанням…
Йшов час. Аліса знайшла нову роботу за своєю професією і поринула в неї з головою.
-Алісо, – запитували її подруги. – А що в тебе в особистому житті?
-Дівчата, ось чесно скажу, поки що ніхто не подобається. Так що поки що затишшя. Якщо хочете мене з кимось познайомити, то я не проти.
-Ну треба ж, – здивувалася Світлана. – Наша Аліса нарешті погодилася з кимось познайомитись. Подумаю, хто в мене залишився не зайнятий.
Усі інші подруги теж вирішили подумати. І в Аліси почалося насичене життя: чи не кожен день вона почала ходити на побачення.
Багато було цілком гідних хлопців, але Алісине душу ніхто так і не зачепив.
-Знаєш, Алісо, тобі не догодиш. Ми з такою кількістю хлопців тебе познайомили, а ти так нікого і не обрала, – подруги були незадоволені.
-Ну що я можу зробити, – розвела Аліса руками. – Серцю не накажеш…
-Ех, гаразд, – сказала Світлана. – У вихідні, друг мого Максима, Павло, влаштовує вечірку з приводу покупки дачі. Поїдеш із нами.
Дуже перспективний юнак. І якщо він тобі не сподобається, то я навіть не знаю тоді хто тобі взагалі сподобатися може!
Аліса зітхнула і погодилася.
Цілий тиждень лив дощ і Аліса вже думала, що ніякої вечірки на вихідних не буде, але в суботу з-за хмар виглянуло сонце і Аліса почала готуватися до поїздки.
-Повтори, як називається село? Так, записав. А далі куди? Ну, у сенсі вулиць немає у вас, чи що? А як же ми впізнаємо про твій будинок? Аааа… Зрозумів. Виїжджаємо. Чекай.
Потім Максим повернувся до Світлани та Аліси і сказав:
-Ну Що, готові? Поїхали!
І вони поїхали…
Світило сонце, настрій був прекрасний, вони їхали і співали пісеньки, які лунали по радіо.
Вони приїхали. І навіть будинок змогли знайти легко, бо з зеленими воротами він був один.
У будинку вже було багато гостей.
Максим відкрив хвіртку і зайшов.
-Привіт, а де Павло? – запитав він у першого зустрічного хлопця.
-Павло в магазин поїхав. Захотів щось докупити. Та ви проходите, знайомтеся з усіма, розташовуйтесь.
Вмовляти Максима зі Світлою та Алісою не довелося. Вони швидко освоїлися у новій компанії.
-Слухай, Світлано, знаєш що дивно? Адже я нікого з присутніх взагалі не знаю. А я чув, що Павло запрошував хлопців із роботи, – Аліса почула, як Максим зі Світланою тихо перемовляються.
-Та ти зателефонуй йому, – запропонувала Світлана.
Максим набрав номер, але телефон Павла був недоступний.
-Добре, потім розберемося, коли Павло приїде.
Вечірка вже йшла повним ходом. Приїхав Павло. Аліса побачила, що під’їхала машина і вирішила піти та подивитися на нього.
Вона пішла в бік машини, що під’їхала, а назустріч їй ішов молодий чоловік від виду якого в неї швидко забилося серце. Ні, він не був гарний як Діма, але чомусь Аліса відчувала, що це він… Її чоловік.
-Привіт, – сказав Павло.
Він здивовано дивився на Алісу.
-Я тебе знаю?
-Не думаю. Я – Аліса. Подруга Максима і Світлани.
-Павло, – представився він. -А хто такі Максим і Світлана?
Тут очі Аліси округлилися від подиву.
-Наскільки я знаю, ти працюєш разом із Максимом.
-Хм… Дивно, але нічого, розберемося.
Виявилося, що вони приїхали не в те село і зайшли на вечірку зовсім до незнайомої людини.
-Нічого собі! – обурювався Максим. – Виявляється у вас тут поряд два села з однією назвою!
Світлана сміялася:
-Треба ж, у вас у одного тут будинок з зеленими воротами, адже саме вона була нашим орієнтиром.
А Аліса і Павло дивилися один на одного і посміхалися.
-Напевно, ми поїдемо, – сказав Максим. – А то наш Павло на нас чекає.
Світлана взяла його за руку і показала на Алісу з Павлом, і довершила все це круглими очима, як би кажучи: як ми поїдемо?
-Ні, ні, ні, – сказав у цей же момент Павло, не відводячи погляду від Аліси. – Зараз я вас не можу відпустити. Поїдете завтра.
І вони залишилися. Максим зі Світлою до наступного ранку.
А Аліса… Аліса залишилася назавжди…
