Аліса повернулася з магазину із важкими сумками продуктів у руках. Вона зайшла в коридор і важко зітхнувши поставила їх на підлогу.
Раптом з кімнати вийшов її чоловік Іван.
– Алісо, я давно хотів тобі дещо сказати, але все якось ніколи було, – почав він. – Однак, сьогодні у мене просто немає вибору!
– Слухаю тебе, Іванку, – здивовано сказала Аліса. – Тільки ти допоможи мені, будь ласка, сумки в кухню занести. Щось втомилася я…
– Ну добре вже, допоможу, – пробурмотів Іван. – Але це тільки один раз, врахуй! І роблю я це тільки тому, що в мене до тебе є серйозна розмова!
– Та що ж там в тебе таке трапилось?! – Аліса не могла зрозуміти, що відбувається. – Неси сумки і кажи, що в тебе тут сталося за годину, поки мене вдома не було!
– У мене, Алісочко, нічого не сталося. До чого тут я?! Це все діти!
– Олежик з Миколкою? І що вони зробили такого? Он вони спокійно граються, і нікого не турбують. Між іншим, вони те саме робили і тоді, коли я в магазин пішла. А це значить, що тебе вони не чіпали…
– Вони мене не чіпали? Ти що? Вони дуже шумно поводяться, і я вже неодноразово зробив їм зауваження.
– Іванку, хлопчики грають у кубики, гараж, здається, побудували. Як вони шуміти могли?
– Спочатку вони сперечалися про те, якого кольору у них буде перший поверх.
– Олежик мабуть наполягав на тому, що він повинен обов’язково бути червоним!
– А тобі звідки знати? Тебе ж вдома не було.
– Іванку, це улюблений колір нашого старшого сина. А Миколка дуже хотів, щоб він був зеленим. Так?
– Так. Але в результаті вони вирішили, що перший поверх у них буде синім. І трохи заспокоїлися. А потім вони до будівництва другого поверху приступили і все повторилося.
– Іванку, та не могли вони дуже при цьому шуміти.
– Могли, вони мені думати заважали! Ти знаєш, що для мене це дуже важливо, це моя робота! Так що я сказав їм прибирати іграшки, а вони відмовилися.
– Іване, і що вони мали б робити по-твоєму, коли ці самі іграшки прибрали б?
– Тобто що? Я їм сказав іти гуляти.
– Гуляти? Ти сьогодні вирішив сам із ними на прогулянку сходити? Я така рада, Іванку. Ідіть, а я вечерю приготую!
– Не зрозумів. До чого тут знову я? Я хм сказав іти гуляти. А вони не пішли!
– Які розумні діти у нас ростуть, Іванку. Це ж треба!
– Я не зрозумів, Алісо! Я тобі говорю про те, що вони мене не слухаються, а ти їх ще й хвалити надумала.
– Іванку, у чотири роки відправляти дітей одних на вулицю не можна! Ти не знав? Добре ще, що хлопчики тебе не послухалися. Інакше б я їх не знайшла!
– Так? Ну, гаразд тоді. Проте, я їм запропонував лягти спати, якщо вони на прогулянку не пішли, а вони…
– Відмовилися?
– Ні. Але вимагали, щоб я їм казку перед сном почитав. Це ж треба…
– Іванку, я завжди їм казку читаю. Тільки от не о сьомій годині вечора. Вони б все одно не заснули, любий, рано ж. Та й не вечеряли вони ще! Чи ти їх нагодував?
– Я? З якої такої радості? Їсти вони самі повинні вміти.
Аліса вже починала злитися, але вигляду не подала.
– Милий мій, наші діти, звичайно, вміють їсти самі, але, якщо у них у тарілках щось лежить. Що ти їм запропонував на вечерю?
– Нічого. Я про це взагалі не подумав. Алісочко, ти від теми не йди. Я ж що хотів тобі сказати? Ти погано виховуєш наших синів. Не просто погано, а дуже погано. Треба щось міняти, причому терміново, інакше ми з тобою отримаємо, коли вони підростуть.
– Іванку, ти серйозно? Не жартуєш? У нас чудові діти. Я ними дуже пишаюся, у дитячому садку близнюків наших постійно хвалять, сусіди теж часто їх у приклад своїм діткам ставлять, а ти кажеш.
– Мені все одно, що там кажуть сусіди, я сам бачу, що діти наші розбалувані і зовсім не вміють поводитися. Або ти сама якось по-іншому їх виховувати починаєш, або цим займуся я! Сам особисто! Ти мене зрозуміла?
– Давно пора, Іванку! Давно пора. Тим паче, що мені батько путівку в санаторій купив на тиждень, і я скоро їду.
– Не зрозумів! А чому я про це не знаю?
– А тому, любий мій, що я відмовитися хотіла, хоча тато дуже наполягав. Але тепер точно поїду. Ось прямо зараз вечерю приготую і піду речі збирати. А ти тут поки що займешся вихованням дітей. Один? Чи допомога потрібна буде?
– Як це один? Я один із ними? Але я працюю! Ти не забула?
– Ні, не забула. Але, поки ти на роботі, хлопчики в дитсадку. А вже потім вони будуть повністю у твоєму розпорядженні. Виховуй на здоров’я! Тільки ти їх на прогулянку одних не відправляй, будь ласка!
– Ні, Алісочко, я з ними один не залишусь. Я їх вихованням займатися збирався, а тут зовсім інше мені світить.
– Що тобі світить, любий?
– Ну, точно не знаю. Але, напевно, їх і годувати буде потрібно.
– Ох, ти про це? І не тільки годувати…
– Ось і я про що. Ти нікуди не поїдеш!
– Пізно, Іванку, я поїду обов’язково, тим більше, що тато каже, що я почала погано виглядати. Та я й сама відчуваю, що втомилася. А ти можеш маму свою на допомогу покликати!
– Маму? Мою? Я не згоден. Нізащо!
– Тоді мою!
– Тещу? Це краще, звісно, але я все одно проти. Але, якщо це тато тобі путівку купив, то нехай він і приїжджає до мене на допомогу.
– Тато? Ти впевнений?
– Як ніколи, люба, як ніколи.
– Ну, добре. Тато, так тато. Я йому подзвоню, домовлюся.
Через тиждень Аліса поїхала в санаторій, а до зятя на допомогу приїхав Петро Ілліч – батько Аліси.
Проблеми у Івана почалися вже вранці.
– Петре Іллічу, а де мій сніданок?
– Іванку, я не зрозумів, а чому ти з мене сніданок вимагаєш? Готуй і їж, я ж не проти!
– Я сам? Але зазвичай цим Аліса займалася.
– Ти мене з дружиною переплутав, чи що, зятьку? Мені, розумієш, ніколи. Я онуків у садок збираю. Тобі ж треба їх ще перед роботою туди відвезти. І забрати не забудь. Аліса казала тобі про це щоранку нагадувати. Не зрозумію тільки навіщо..
– Я хлопчиків у садок повинен відвезти? Тоді нам виїжджати вже настав час, інакше я на роботу запізнюся. І взагалі-то цим Аліса завжди займалася.
– Я не знаю, де садок у хлопчиків знаходиться. Куди я їх поведу? Краще було б, якби вони у нас у селі цей тиждень пожили, але Аліса сказала, що ти вирішив серйозно зайнятися їхнім вихованням. Я не проти займайся.
– Вони готові вже?
– Хлопчики? Готові… Майже. А ти в піжамі, чи як, на роботу ходиш?
– У якій ще піжамі?
– Ну ти ж в піжамі ще досі.
– А де мій костюм? Ви його не приготували?
– Я? Не сміши мене, любий мій. Костюм – це те, що я одягаю тільки на свята. І мені його дружина зазвичай видає. А так я в спецодязі на тракторі катаюся. Практично і зручно.
– Петре Іллічу, мені ця інформація не потрібна. Костюм мій де?
– Звідки мені знати? Шукай у шафах, мабуть, там.
Цілих п’ятнадцять хвилин Іван шукав костюм, сорочку і краватку, але, зрештою, знайшов і поїхав на роботу, попередньо заїхавши в дитсадок. Після роботи він повернувся один!
– Іванку, а де мої онуки? – поцікавився у зятя Петро Ілліч.
– Хто?
– Діти твої де, я питаю? Ти їх із дитячого садка забрав?
– Я? Але…
– Вранці ж тобі про це казав. Їдь давай по дітей, садок скоро вже закривається!
Іван з’їздив по хлопчиків.
– Тату, а ми гуляти хочемо, – заявили діти.
– Гуляйте, я ж не проти!
Петро Ілліч, який цю розмову почув, вискочив з кухні з качалкою для тіста в руках.
– Куди це ти їх відправляєш, зятьку? Я не зрозумів.
– Гуляти, вони самі попросилися.
– От і йди, гуляй. А я тут поки що вечерю приготую. Чи поміняємося?
– Як це?
– Я гуляти з дітьми піду, а ти вечерю приготуєш? Я там вареники ліпити почав!
– Вареники я люблю, але готувати їх не вмію.
– Тоді йди гуляти з дітьми! І спробуй тільки відволіктися. Хлопчики ще маленькі, не дай Боже з ними щось трапиться, я тобі влаштую! – і Петро Ілліч, помахавши качалкою, пішов на кухню.
Погулявши з дітьми, Іван прийшов додому. Швидко переодягнувшись, він ліг на диван зі смартфоном.
– Зятьку, хлопчики брудні з прогулянки прийшли, ти погано за ними стежив. Коротше, поки я на стіл накриваю, ти їх викупай.
– Я? Вони самі хай…
– Вони самі пів ванни рознесуть, поки вдвох купатися будуть. Чого розлігся? Йди, кажу! Мені ніколи з тобою сперечатися.
Іван покупав дітей, а Петро Ілліч нагодував їх смачною вечерею.
– Зятьку, посуд помий, а я піду з хлопчиками пограюся. Щось втомився я сьогодні…
– Який посуд? В нас цим займається Аліса!
– Аліси вдома немає. А я втомився. Та й за онуками скучив. Діти, у що гратися будемо?
– Діду, ми будуватимемо аеродром. А потім літаки запускатимемо…
– Чудово, ходімо, хлопчики! – сказав онукам Петро Ілліч. – А ти посуд помий і взуттям займись! – звернувся він уже до зятя.
– Яким взуттям?
– Своїм і дітей. Моє не треба мити, я сьогодні нікуди не ходив. Так, а сорочок у тебе скільки?
– А вам це навіщо знати?
– Як це навіщо? Ти ж маєш на роботі добре виглядати. А твоя сорочка після прогулянки погано виглядає. Втім, як і костюм. Ти чому не переодягнувся?
– У мене дві сорочки, здається. А не переодягнувся я тому, що ви мене гуляти відправили.
– Я не казав тобі, щоб ти в костюмі гуляти йшов! Втім, мені все одно. Іди в брудному одязі завтра.
– А ви не поперете, чи що?
– Я? Ні. Прати я не вмію, у мене цим дружина займається, але ти від її допомоги відмовився. Так що давай сам, все сам. Тим більше, що машинка у вас хороша. Так, до речі, сорочки і прасувати ще треба. Аліса просила тобі нагадати. А костюм не пери, зіпсуєш ще, мені Аліса цього не пробачить! Завтра інший одягнеш, у тебе їх два, я сам бачив, коли ти вранці на роботу збирався. Так що ти брудний завтра в хімчистку завези, якщо вже не переодягся перед прогулянкою…
Іван помив посуд, перемив взуття, виправ свою сорочку і вирішив відпочити.
– Іванку, хлопчиків спати пора вкладати. Іди книжку їм почитай перед сном.
– Я?
– А хто ж? Я з ними погрався, іграшки ми прибрали, до речі, хлопчики у вас молодці, все акуратно на місця поставили, і мені показали, що і де у них лежить.
Іван почитав дітям книжку і подався спати. Думати йому чомусь сьогодні зовсім не хотілося.
Наступного дня Петро Ілліч продовжив займатися вихованням зятя. Через день теж, і третього дня він не заспокоївся. Іван зовсім забув про те, що цього тижня він сам збирався перевиховувати своїх синів. Йому навіть здалося, що хлопчики в них з Алісою виховані ідеально. У дитячому садку їх дуже хвалили, на прогулянці сусідки їх постійно ставили в приклад своїм дітям, а вдома вони й не шуміли зовсім, Петро Ілліч галасував набагато гучніше, коли з ними грався. І обоє чудово засинали під казку, яку їм тепер незмінно читав батько…
А ось Петро Ілліч зятем був постійно незадоволений. Він то йому нагадував про те, що сорочку треба попрасувати, то список перед роботою в руки давав, щоб зять по продукти заїхав. Багато чого він, коротше кажучи, йому за цей тиждень наговорив. Іван навіть запропонував йому разом з онуками в село поїхати, і відвезти їх сам хотів, але тесть категорично відмовився.
– Ти зрозумій, я боюся тебе одного залишати в квартирі. Ти до життя зовсім не пристосований. А квартиру цю ми для доньки купили. Ні, любий мій. Я б хлопчиків може й забрав раніше колись, і поїхав би, поки не знав, що тебе виховувати треба, а тепер не можу, сам розумієш…
Петро Ілліч поїхав додому тільки тоді, коли з санаторію повернулася щаслива і відпочила Аліса. Їдучи в село, батько пояснив дочці, що тепер вміє робити її чоловік, і пообіцяв повернутися, якщо раптом він від своїх обов’язків відмовлятиметься…
…Аліса уважно вивчила список нових умінь Івана і була приємно здивована.
Тепер дітей у садок відвозив тато і забирав теж він.
Гратися й гуляти з дітьми входило в обов’язки Івана.
На подив Аліси, прибирання її чоловік теж робити навчився.
І виходило у нього це непогано!
Він же ж тепер їздить у магазин по продукти, щоб дружина з важкими сумками не ходила.
Правда, Іван дуже протестував проти того, що він цим займатиметься. Довелося нагадати йому про те, що квартира належить Алісі, і він будь-якої миті може її залишити.
Хоча був варіант і краще! Петро Ілліч дуже скучив за внуками і напрошувався знову приїхати.
Іван усе зрозумів і більше не заперечував…
Тесть виявився хорошим вчителем, хоча все життя й пропрацював трактористом…
А як діти? На думку Івана, вони дуже добре виховані.
Це він просто помилився, коли претензії дружині висловлював
