Після п’яти років спільного життя Ірина з Олегом розійшлися.
Ірина постаралася зрозуміти чоловіка і спокійно відпустила його до іншої жінки, з якою він виявляється зустрічався вже рік.
– Ірино, мені вже тридцять, а дітей у нас досі нема, я хочу свою дитину. З дитбудинку мені ніхто не потрібен. Я хочу свою, схожу на мене, – переконано казав Олег, а Ірина не заперечувала, розуміла, що це загалом нормальне бажання чоловіка.
Але чомусь Ірина не могла народити дитину. З чоловіком вони зверталися до лікарів, і за їхніми словами все було нормально.
– Чому ж це відбувається зі мною? – дивувалася Ірина. – У нас у рідні все нормально, у всіх діти. Може все-таки я народжу колись? А тут я ще дізналася, може, ми не підходимо з Олегом один одному? Таке кажуть буває, тож Бог не дає нам дитину. А може це правильно, бо я відчуваю давно, що не склалася в нас сім’я. Немає між нами взаєморозуміння і тепла, які повинні бути між подружжям, яке любить. От і не дає мені Бог дитину.
Розлучилися швидко. Олег зібрав речі й пішов до іншої, а ця квартира дісталася Ірині від бабусі. Як тільки Ірина вийшла заміж, мати забрала бабусю до себе, і живуть вони тепер удвох.
Ірині двадцять шість, вона працювала. А після розлучення з Олегом вирішила поки що більше не випробовувати долю. Але дуже їй хотілося дитину.
– Якщо я не можу народити сама, треба взяти з дитбудинку. Мати з бабусею підтримають мене та допоможуть.
Звернулася, написала заяву. Житлові умови у неї чудові, машина, робота є, зарплата хороша, навіть бабусі додаються для допомоги. Чекала Ірина місяці зо два і дочекалася дзвінка.
– Чи готові ви прийняти дівчинку? Чи не передумали? Справа в тому, що дитина трохи слабенька. Після процедур дівчинка. Вам краще приїхати і побачити все на власні очі.
– Так-так, дякую, я приїду, – пообіцяла Ірина, а самій стало лячно, що там таке.
Лікарня, де знаходилася девʼятимісячна дівчинка, була в сусідньому районі. Ірина всю дорогу переживала побачити щось погане. Вона чекала у палаті, де лежала дівчинка, але зараз була на процедурах.
Несподівано відкрилися двері і зайшла медсестра з гарненькою дівчинкою на руках.
Та крутила головою і, побачивши Ірину, посміхнулася. У неї були пухкі щічки і ямочка на підборідді, блакитні очі і світле волоссячко.
Ірина навіть здивувалась, вона приготувалася побачити щось інше, а тут весела дівчинка на руках медсестри.
– Знайомтеся, це Аліна, їй дев’ять місяців…
Ірина простягла руки, а дівчинка з радістю пішла до неї і одразу ж притулилася, ніби відчула, що це найрідніша їй людина.
Аліна була життєрадісною дитиною, але народилася слабенькою, а лікар пообіцяв Ірині, що дівчинку він вилікує.
Ірина більше не віддала Алінці нікому, вона тримала її на руках і вже вважала її своєю. Не могла надивитись на ці блакитні очі та пухкі щічки.
Ірина перед від’їздом за дитиною оформила відпустку і провела тут у лікарні близько двох тижнів. Лікар дуже дивувався, що Алінка швидко одужувала. Коли їх виписали, лікар пояснив:
– Вам доведеться деякий час приймати пігулки та приїжджати до нас на огляд. У дівчинки хороші шанси на повне одужання.
…Минуло десять років. Аліна вчиться в школі, вона цілком здорова. Дочку Ірина дуже любила, ніколи не сварилася, вона нічим не відрізнялася від однолітків, була спритною і розумною.
Та й Аліна була слухняною, навіть допомагала мамі, радилася з нею, дуже пишалася своєю мамою і вважала її найкращою.
…Якось Аліна вирішила дістати горщик для квітів, який стояв на шафі.
Ірина саме смажила на кухні млинці. Аліна стала на табуретку, потягнула горщик до себе і раптом зачепила якусь папку з паперами і та опиннилася на підлозі.
– Ой, що ж я наробила?! – побачивши розкидані папери, промовила дівчина.
Аліна почала збирати документи, як раптом її увагу привернув якийсь документ.
Дівчина стала здивовано читати. Аліна не могла повірити, що написане це все правда!
Так її застала Ірина, а розглянувши, що вона читає, ахнула і сіла поруч.
– Аліночко, ти тільки не подумай нічого поганого, я тебе дуже-дуже люблю. Ти моя найулюбленіша і найрідніша донечка, я просто хотіла тобі розповісти все потім, коли ти станеш дорослою. Хоч і вдочерила я тебе, але люблю тебе більше за життя. Ти мені віриш, доню?
– Мамо, ти що. Та я тебе теж люблю, ти в мене найпрекрасніша мама на світі. Скажи, чому від мене відмовилися?
– Ти народилася слабенькою, а в матері було вже троє дітей, і вона побоялася, що з тобою не впорається. Вона не захотіла проблем, та й спосіб життя у неї був не дуже. Я правда не знаю цієї жінки, але раптом, якщо ти захочеш з нею зустрітися, то я допоможу тобі в пошуках.
– Ні, мамо, я не хочу. У мене є моя улюблена матуся, це ти. І більше мені ніхто не потрібен. Тим більше, якщо та мене покинула, вона напевно, думає, що мене вже не стало, а я жива. Давай більше про це не говоритимемо ніколи, добре мамо?
– Добре, дочко. Я дуже рада, що ти все так сприйняла і зрозуміла, – притискала до себе Аліну і цілуючи їй, казала Ірина.
– Мамо, у тебе млинці пересмажаться…
Ірина побігла на кухню…
…Минуло трохи часу, і якось узимку Аліна заслабла. Її поклали до лікарні. Аліна познайомилася з дівчинкою, яка лежала на сусідньому ліжку, їй було дев’ять років і звали її Лізою. Дівчинка була невеселою з зухвалим поглядом і дивилася на Аліну недружелюбно.
Ліза була з дитбудинку, і коли Аліна дізналася про це, їй відразу ж захотілося подружитися з нею.
Простягнувши невелику шоколадку Лізі, вона сказала дружелюбно:
– Будеш шоколадку? Візьми, я ще маю.
Ліза скривилася і взяла шоколадку в Аліни з руки, стала демонстративно розкривати обгортку і швидко з’їла її.
Аліна з образою запитала:
– Навіщо ти так?
– А що тобі не подобається? А у нас у дитбудинку всі так їдять. Ти ж мамина донечка, прямо культурна і слухняна, а я не така! Ти нічого не розумієш, – хитро й недружелюбно говорила дівчинка.
– А я між іншим прийомна, – з гордістю відповіла Аліна. – Але так себе не поводжу і ніколи не буду.
– Брешеш ти все, – видихнула Ліза. – Ну, а якщо прийомна, то на тебе мати свариться?
– Ти про що, Лізо? Моя мама найкраща на світі, добра та дбайлива. Я дуже пишаюся мамою і люблю її, – казала Аліна. – А на тебе сварилися, чи що? Так? Чому ти так питаєш?
Ліза опустила голову, важко зітхнула та кивнула головою.
– Коли мені було шість років, мене відправили в дитбудинок. Тому що моя мати гульбанила. Батька не було. У дитбудинку мені сказали, що мама виправиться і мене назад віддадуть їй. Але вона кудись зникла, чи поїхала, і до мене ніколи не приїжджала. Мені в там краще, аніж було з мамою. Потім мене взяли у сім’ю, але там теж сварилися. Мені було вісім років, я втекла від них. Ось тепер тут. Я більше не хочу в жодну сім’ю, от і поводжуся погано, щоб нікому не сподобатися. Усі вони погані.
– Лізо, ну навіщо ти так про всіх?
– Слухай, Алінко, а візьміть з мамою мене до себе, я буду хорошою. Попроси свою маму, га? Я слухатися буду, чесне слово, я вмію. Ну, будь ласка, попроси свою маму.
Аліна забрала руку і сказала:
– Ні, це моя мати! Зрозуміла, і нам не потрібні інші діти!
Ліза відвернулася до стіни. Цього дня вони більше не розмовляли, і, навіть коли мама Аліни прийшла, Ліза не повернулася до неї.
Вночі Аліна прокинулася від того, що Ліза галасувала. Аліна довго не спала, їй шкода стало Лізу.
А наступного дня, коли Ірина прийшла до доньки, та раптом вивела її з палати і розповіла все про Лізу.
– Мамо, це я винна, що їй було вночі недобре. Вона хоче до нас, давай заберемо її до нас, вона обіцяла слухатися. Мамо, я буду старшою сестрою, я тобі допомагатиму її виховувати, і навчу її всьому, як ти мене вчила.
Ірина здивувалася від такої пропозиції доньки, але пообіцяла подумати. Довго думала Ірина, але через три місяці Ліза переїхала до них додому…
Дівчата були дуже раді одна одній. Правда Ліза іноді забувала про все і починала вередувати, але Аліна нагадувала їй про її обіцянку. Ліза не хотіла назад в дитбудинок і швидко виправлялася.
Тому що з такою старшою сестрою і такою доброю мамою вона стала щасливою й радісною.
Саме про це Ліза і мріяла, коли жила в дитбудинку!
