Степан відлежався в кардіології 2 тижні. Він відчував себе досить бадьоро, і вже мріяв про швидку виписку.
Залишалося день-два, як йому пообіцяв головний лікар.
А зараз він все ще стояв у загальній черзі в лікарні по обід, і весело розглядав інших пацієнтів.
Раптом його обличчя змінилося!
Одна жінка, яка повільно йшла коридором, здалася Степану дуже знайомою…
Настільки знайомою, що в нього знову защемило серце від неприємних спогадів. Йому дуже захотілося, щоб він помилився, але…
Так, то була вона! Степан застиг від побаченого.
То була його колишня начальниця, Тетяна Сергіївна, власною персоною.
Тільки зараз, у цьому убогому лікарняному одязі, вона виглядала неприродно безглуздою і дуже старою.
Це, у свої, здається, неповні шістдесят…
Десять років тому вона, працюючи директором, була чудова. Одягалася Тетяна Сергіївна шикарно і багато, але характер у неї був, при всій красі, дуже важкий.
Тому що була вона жінкою підозрілою і зарозумілою.
Тоді Степан працював її заступником. І одного разу, на нараді в начальства, Тетяна Сергіївна раптом почула, як її заступника прилюдно похвалили, і жартома сказали, що він би спокійно міг замінити її в директорському кріслі!
І директорка аж стрепенулася.
З того дня Тетяна Сергіївна почала терміново діяти…
Спочатку вона створила для свого заступника нестерпні умови роботи, доручаючи йому організовувати дивні, свідомо провальні заходи.
Потім директорка почала фіксувати кожне його запізнення, натякаючи на швидке звільнення за статтею.
І, зрештою, вона досягла свого.
Степан якось занервував, і власноруч написав заяву на звільнення.
Але їй і цього здалося замало. Вона поширила чутки, що Степан Юрійович – бездарний організатор, і краще його на роботу не брати.
Помикавшись, Степан все-таки знайшов фірму, і став працювати там простим робітником.
Повернувся, можна сказати, до своєї основної професії, на яку колись навчався в інституті.
І зараз ця жінка, яка спробувала зламати його життя, йшла повз нього, і згаслими очима дивилася собі під ноги…
Степан чудово знав, що життя дало їй дуже багато випробувань. Навіть більше, ніж йому.
З чуток, якось її спіймали за руку… І гроші були, начебто, невеликі, але на неї відразу ж завели справу, яка тривала цілий рік.
Тетяну Сергіївну, звісно, за цей час звільнили з посади. А після того, як їй дали умовний термін, працювати її брати вже ніхто не захотів.
Побачивши свого колишнього заступника у коридорі лікарні, вона застигла і розгубилася.
– Здрастуйте, Тетяно Сергіївно, – неохоче привітався Степан.
– Здрастуйте, Степане Юрійовичу, – так само неохоче відповіла вона, не розуміючи, що їй робити далі.
Наче прийшла по обід, а тут людина, яка її, мабуть, усією душею не переносить.
– Ставайте до мене, – навіщось вихопилося у Степана. – Моя черга вже підходить.
Вона слухняно підійшла до нього, намагаючись не дивитися йому в очі.
Хвилинку вони стояли мовчки, потім майже одночасно взяли таці, на яких знаходився нехитрий лікарняний обід. Потім, не змовляючись, вони чомусь підійшли до одного вільного столика, поставили на нього свої таці, і подивилися один на одного.
– Ну, і як ви тепер живете? – запитав Степан.
– Так собі, – зізналася вона. – Я що хочу сказати вам, Степане Юрійовичу… Ви пробачте мені… Самі знаєте за що…
– Так, годі вам… – скривився він. – І все-таки ви де зараз працюєте?
– Ніде, – похитала вона головою.
– Як це? Зовсім? – здивувався він.
– Зовсім.
– Чому так?
– Бо нікуди не беруть. Не люблять мене тепер… Мабуть, бояться зв’язуватися…
– А на що ж ви тоді живете? Ви хоч на пенсії?
– Ні… Не встигла… Живу я тепер дуже скромно, на заощадження, які колись назбирала. Але вони ось-ось закінчаться.
– То ви ж спеціалісткою колись працювали. Невже не можна знову цією справою зайнятися? За ваші роботи зараз солідно платять. Чи вам колишній статус не дозволяє опускатись так низько?
– Та який ще статус?! – вона скривилася і знизала плечима. – Я ж говорю, зі мною ніхто не хоче працювати… Ніхто… Ні в якому вигляді… Всі як змовилися…
Вона знову взяла свій піднос з їжею в руки.
– Ну гаразд… Піду я в палату… Там пообідаю…
– Стривайте! – різко зупинив той її. – Тут така справа, Тетяно Сергіївно. Я зараз працюю над проєктом. Наприкінці літа буде термін здачі. Мені потрібна буде допомога.
– Так спеціалістів зараз – хоч греблю гати, – кисло посміхнулася вона. – У чому проблема?
– Проблеми немає, але я добре пам’ятаю, які ми з вами проєкти робили. Свого часу… Мені потрібна саме така професіоналка, як ви. Я б і сам написав, але в мене, крім цього, купа справи. Візьметеся?
– Степане Юрійовичу, ви в своєму розумі? – з підозрою запитала вона. – Ви хочете замовити роботу людині, яка зламала вам кар’єру! Навіщо це вам потрібно? Хочете надо мене пожартувати?
– Навіщо мені це потрібно, я й сам гадки не маю, – Степан не брехав.
Він не знав, навіщо хоче допомогти цій жінці, яка так вчинила з ним.
– Просто хочу допомогти вам, і все. Я ж був у вашій шкірі і знаю, що це таке. Ну, то як? Візьметеся?
– Якщо певні люди побачать моє прізвище, вони проєкт одразу закриють! – сказала вона різко. – Ви ж це знаєте. Я б і сама так само зробила.
– Але ж ви можете написати проєкт під псевдонімом. І я постараюся, щоб його приймали без вашої присутності. А оплату проведемо через нашу бухгалтерію, де вас ніхто не знає. Ну? Ви згодні?
Вона боялася відповідати, хоч було видно, що очі її засяяли.
– Ваш номер телефону не змінився? – спитав знову Степан.
– Ні.
– Коли вас виписують?
– Начебто, через тиждень.
– Добре. Тоді, через десять днів я зателефоную вам. А ви поки що думайте над планом. Ви ж не забули, як це робиться?
– Звичайно, не забула, – несміливо посміхнулася вона. – І все-таки, Степане Юрійовичу, ви все це – серйозно? Це з вашого боку не жарт?
– Тетяно Сергіївно, припиніть, – невдоволено сказав він. – Давайте домовимося – все, що між нами колись сталося, це все зникло! Нема більше цього!
Ми починаємо з вами спілкування із чистого аркуша. Але з однією умовою. Ваші роботи повинні бути професійними. Ну, ви знаєте, про що я?
– Більше ніж, – вона кивнула, і повільно, з підносом у руках, пішла до своєї палати.
Потім раптом зупинилася, озирнулась і додала:
– Я згодна, Степане Юрійовичу… Починаємо все із чистого листка. Бо ж треба якось жити далі…
А Степан подумав собі: – Яка все таки мила жінка… І ще молода…
…Робіть добро людям, навіть якщо колись з вами вчинили погано. І воно ще повернеться вам сторицею…
