Миколі здалося, що гримнули вхідні двері, і він зрадів – може, це тато раніше аніж обіцяв додому повернувся?!
Голоси чулися зі спальні. Микола відкрив двері, заскочив туди й одразу ж позадкував.
На тумбочці лежали червоні троянди з колючками.
А дядько Петро, друг тата, поцілував мамі руку, а потім пригорнув до себе.
Микола побіг у свою кімнату. З маминої спальні чулися голоси:
– Петре, стій! – вигукнула мама.
Одразу ж гримнули вхідні двері. Значить дядько Петро пішов.
А Микола ж завжди так чекав татового друга. Він і сьогодні чекав, бо ж увечері на мамин день народження зберуться гості.
Тато сидітиме поруч із мамою, і милуватиметься нею, а матуся в гарній сукні буде так гарно посміхатися, приймати привітання і пригощати гостей усілякими смаколиками!
А ще Микола чекав на дядька Петра, бо він обіцяв подарувати йому вагончик для його залізниці.
Тато рік тому купив йому рейки, вагони, і вони з татом запускали поїзд, але Микола мріяв, щоб поїзд був довшим.
І дядько Петро, татовий найкращий друг, пообіцяв йому подарувати вагончик прямо на мамин день народження.
Микола ледве дочекався цього дня. Але тепер йому нічого не треба від цього дядька Петра!
– Синку, ну що ти плачеш? Дядько Петро у відрядження ввечері поїде, не зможе до нас прийти на свято, ось він і зайшов мене привітати, – це зайшла мама, і ховаючи очі стала пояснювати все Миколі.
Але Микола тільки зітхнув.
Хлопчику вже незабаром п’ять років виповниться, але він поки не говорить. Мама його і по лікарях водила, а вони сказали, що все гаразд, але треба почекати.
Але все ж мама дуже хвилюється.
– Добре, Микольцю, я піду… Ти тільки не подумай нічого поганого! – мама швидко пішла, давши йому спокій.
А Микола, перенервувавши, довго сидів на підлозі, та так і заснув…
Розбудив його голос тата. Він повернувся з роботи з пишними квітами, які солодко пахли. А як же ж? Скоро гості прийдуть!
І Микола скочив, йому стало лячно, що тата всі обманули, а він так і не дізнається і посміхатиметься собі сидітиме весь вечір!
– Тату, дядько Петро маму поцілував! Він нехороший і не друг він зовсім! – раптом вигукнув Микола. – Він прийшов до мами. Викинь ці троянди. І не потрібний мені від нього вагончик. Нічого не треба, нічого, нічого!
Микола стояв між ними весь червоний.
– Миколо, синку, ти що, заговорив?! – мало не заплакала мати. – Микольцю, синочку, та це все неправда, не плач, все не так було!
Вона повернулася до чоловіка. Той так і стояв з дивною усмішкою на обличчі і запитанням в очах…
– Сергію, ну ти ж не думаєш, що це правда? Ну просто Петро завжди мені увагу приділяв, ти ж знаєш, а тут так все безглуздо вийшло… Він не стримався, я й сама не зрозуміла нічого. Але потім я сказала, що він зовсім вже і нехай забирається з нашого будинку… Ти чуєш мене, Сергійку? Чуєш?
Але Сергій стояв, приголомшений словами сина.
Микола, його мовчазний Микола, раптом заговорив, сказавши таке, що зачепило його до глибини душі.
У руках сина були зламані троянди.
Марина стояла поряд і плакала, намагаючись виправдатись, але в очах Сергія читалася недовіра.
Він дивився на дружину, на сина, на ці троянди, і в голові пульсувала думка:
– Що взагалі тут сталося?
– Миколо, синку, заспокойся, – Сергій присів навпочіпки перед сином, намагаючись говорити м’яко. – Розкажи мені все по порядку. Що ти бачив?
Але Микола, схлипуючи, тільки повторював уривки фраз:
– Дядько Петро… Мама… Поцілував… Поганий… Троянди… Він тицяв пальцем у квіти, наче вони були причиною всього.
Сергій перевів погляд на Марину. Вона стояла, опустивши голову, і сльози текли по її щоках.
Марино, що він таке каже? – спитав Сергій, намагаючись зберігати спокій, хоч усередині все кипіло.
Марина підвела на чоловіка заплакані очі.
– Сергію, ну це не те, що ти думаєш. Петро зайшов привітати мене з днем народження. Він… Він завжди був до мене небайдужий. Він спробував… Обійняти мене. Я відштовхнула його чесно. Я сказала, що він зовсім вже…
Сергій мовчав, намагаючись осмислити почуте. Він знав Петра багато років, вважав його другом. Невже він міг так вчинити? І як тепер дивитися у вічі дружині, сину?
Незабаром мали прийти гості, у них свято, а в його домі розігралася така драма, що ніякого настрою святкувати не було.
– Давай скасуємо, – тихо сказала Марина. – Я гостям все поясню, подзвоню, що у нас змінилися обставини.
– Та ні, не треба, нехай свято буде, – Сергій узяв троянди і викинув їх у відро для сміття.
Потім він підійшов до Марини й обійняв її.
– Нам треба поговорити, але краще пізніше. Зараз треба гостей зустрічати, потім розберемося…
…А сьогодні мамі Миколи виповнюється сімдесят років. Звичайно, будуть гості, а тато подарував мамі її улюблені парфуми і, звичайно ж, ті самі гортензії.
Тепер Микола, звісно, знав, як ці квіти називаються.
Пишні, ніжно-рожеві, вони стояли у вазі на столі, нагадуючи про той, інший, давній день народження.
Той давній день народження мами запамʼятався йому на все життя.
Він уперше так близько зустрівся зі зрадою.
Батько вранці зібрав речі і сухо сказав, що його батьки погано почуваються і він тиждень у них поживе.
А заразом йому треба багато про що подумати.
Тато пішов, а мама сиділа у спальні і плакала, пригортаючи до себе ніжні пишні грона подарованих татом квітів.
І Миколі тоді стало дуже шкода і маму, і тата, і себе.
І взагалі, навіщо він галасував і розповів татові?
Це дядько Петро винен, це він все зіпсував і вліз у їхню родину, добреньким прикидався. Нічого Миколі від нього більше не потрібно!
Весь тиждень Микола дуже чекав на тата і бачив, що мама теж чекає.
Він бачив, як мама крадькома витирала сльози, коли дзвонив телефон, і як її обличчя світлішало, коли дзвонив батько.
А потім тато повернувся.
Він обійняв маму, посадив Миколу на коліна і сказав:
– Ну що, підемо в парк на атракціони?
А ще через місяць Микола з татом поїхали в магазин, і тато купив йому червоний вагончик, найкрасивіший.
Дядько Петро до них більше ніколи не приходив. Тато сказав, що він дуже помилявся у своєму другові, а мама не винна, вона просто не очікувала і розгубилася.
Батьки помирилися, а у Миколі через рік народилася молодша сестричка Рита…
Рита й сьогодні, звісно, на мамин ювілей зі своєю родиною приїде. Вони в іншому місті живуть.
Микола подивився на фотографію Рити з чоловіком і дітьми, що стояла на комоді. Як швидко летить час!
У Миколи теж сім’я, кохана дружина Ірина і два сини – Андрій і Микола. Андрій уже зовсім дорослий, навчається в університеті, а Микола закінчує школу.
Вони з Іриною зараз на кухні допомагають накривати на стіл.
– Тату, ти чого задумався? – запитав Микола, відволікаючи його від спогадів.
– Так, життя своє згадую… – усміхнувся синові Микола.
І хоча того давнього дня Микола від емоцій нарешті заговорив, він не любив згадувати той день і дядька Петра.
Та й сам Микола дуже перебірливий в друзях.
Він пам’ятає, як важко було його батькам. Для нього найважливіше – це його родина.
І Микола зробить все для них.
Дзвінок у двері. Це, мабуть, Рита з сім’єю.
Микола посміхнувся і пішов відкривати. Сьогодні буде велике, галасливе, щасливе сімейне свято.
І мама сяятиме від щастя, оточена любов’ю своїх дітей та онуків.
А гортензії, подаровані татом, нагадуватимуть про те, що їхнє кохання все ж таки перемогло…
