– Поліно, ти що таке надумала? Та тебе розвели, як наївну дівчинку! – обурено сварив дружину Андрій.
– А чим ти незадоволений? – запитала Поліна.
– Ти уявляєш, скільки коштує будинок і головне – земля, яку тітка залишила вам із Наталею у спадок?! Якби ви продали все це та поділили гроші, ми б з тобою могли взяти трикімнатну квартиру без жодної іпотеки! І на машину лишилося б!
– Послухай, Андрію, спадок отримали ми з Наталкою. Що з ним робити, також вирішували ми. Порадилися та домовилися. До чого тут твої хотілки? – поцікавилася Поліна.
– Та при тому, що я твій чоловік!
– Андрій, якби справа стосувалася наших сімейних грошей, я б обов’язково з тобою порадилася. Але це не той випадок.
– Ти справді мене не розумієш? – спитав він і, не дочекавшись відповіді на своє запитання, схопив куртку і вискочив із хати.
Поліна зітхнула і зайнялася прибиранням.
Вона розуміла, чому нервує чоловік, але вважала, що ухвалила правильне рішення і не збиралася поступатися.
Валентина Сергіївна – двоюрідна сестра їхньої матері – залишила Поліні та Наталці свій дім. Міцний зроблений, що знаходиться в селі за п’ятдесят кілометрів від міста.
Деякі будинки там уже використовувалися як дачі, але здебільшого люди жили постійно. У селі було два магазини, медичний пункт, поєднаний із аптекою, та початкова школа.
У дитинстві сестри часто бували у тітки під час літніх канікул, та й потім її не забували. А коли, вступивши у спадок, вони приїхали до сільського будинку, провели там майже два тижні, то не захотіли з ним розлучатися.
– Ти знаєш, – розповідала Поліна чоловікові, – мені неприємно думати, що тут житимуть чужі люди. Жити у нашому будинку, відпочивати у нашому саду. Або чого доброго взагалі знесуть будинок і збудують на його місці двоповерховий котедж.
– Чим тобі котеджі не подобаються? – посміхнувся Андрій.
– Тим, що коли будуватимуть, вирубають і бузок, що росте в садку, і ту стару яблуню, в тіні якої ми з Наталкою грали.
– Які сентименти! Ти краще мені скажи, ви коли продаватимете будинок? – Запитав чоловік.
– А ми не продаватимемо його, – відповіла Поліна.
– Чому?
– Ми подумали та вирішили, що це буде наша сімейна дача. Мама вже на пенсії – вона зможе приїжджати туди хоч навесні, хоч улітку. У тата теж велика відпустка. Мама сказала, що вона із задоволенням займеться садівництвом, а може, і грядки якісь заведе. А ми зможемо приїжджати туди, коли захочемо. Як тобі такий варіант?
Поліна подивилася на чоловіка з усмішкою, чекаючи від нього схвалення, але він, виявляється, вже розрахував, як витратити гроші від продажу будинку. І ось насварився на Поліну та пішов.
Їй теж хотілося б переїхати з їхньої однокімнатної квартири до більшої, але вона вважала, що вони мають заробити на це самі. Андрій із нею не погоджувався.
– Я ж не змушую тебе випрошувати гроші на квартиру у батьків, – сказав він. – Але половина цієї спадщини – твоя за законом. Навіщо ти ведешся на вмовляння батьків та сестри?
– Це рішення я ухвалила сама, – переконувала Поліна чоловіка.
– Звісно, сама. Так я тобі й повірив! Знаєш, я розумію всю твою рідню: батьки само собою зрозуміло «за», тому що за фактом будинок з ділянкою стає їхньою дачею, отриманою на халяву. Наталя – теж у виграші: вона приїжджатиме до матусі на повний «ол інклюзив» і дитину на літо підкидатиме. Ще б вона не погодилася! Тим більше, що вони з Максимом живуть у трикімнатній квартирі. І тільки ми позбавляємось можливості купити пристойне житло та отримуємо натомість сумнівне задоволення проводити два тижні відпустки у селі.
– А чим тебе не влаштовує відпустка у селі? – Запитала Поліна – вона вже теж злилася.
— Знаєш, я хотів би провести ці два тижні на березі моря десь ближче до екватора.
– То в чому річ?
– Не можу собі дозволити: нам треба збирати гроші на іпотеку! – Заявив чоловік.
– Добре, Андрію. У твоїх батьків є дача. Чому б їм не продати її та не допомогти сім’ї сина з квартирою? – Запитала Поліна.
– Але це їхня дача. Чому вони мають її продавати?
– Ну, хоча б тому, що тоді все було б справедливо. Мої батьки подбали про житло для мене та Наталки. На закінчення університету кожна з нас отримала від батьків однокімнатну квартиру. Наталка незабаром вийшла заміж, і вони з Максимом продали квартиру і взяли в іпотеку трикімнатну. Ті три роки, поки Наталка була у декреті, Максим і іпотеку оплачував, і сім’ю утримував. Тепер Наталка теж працює. І вони сплачують іпотеку разом.
– І що ти цим хочеш сказати? – спитав Андрій.
– А ти не розумієш? Мені здається, що моя сім’я вже досить вклалася в наше благополуччя з тобою. Пора нам самим поворухнутися, як це роблять моя старша сестра та її чоловік. А пред’являти якісь права на будинок тітки Валі – це з твого боку просто непристойно.
– Ти хочеш сказати, що я альфонс, який прагне жити за чужий рахунок? – обурився Андрій.
– Ні. Я хочу сказати, що, якщо ми хочемо мати квартиру побільше, ми маємо на неї заробити. Ось і все.
Андрій повернувся додому пізно ввечері, коли Поліна вже збиралася лягати спати.
Вона не спитала його, де він був, чоловік теж промовчав.
Розмову про квартиру він почав уранці – за сніданком.
– Я вчора був у батьків. Поговорив із ними. Загалом вони обіцяли подумати, чим нам допомогти, – сказав він.
– Здорово! – відповіла Поліна. – А коли вони дадуть відповідь?
– Не знаю. Сказали, що їм треба все порахувати.
Батько Андрія зателефонував їм за тиждень і запросив у суботу на сімейний обід.
Крім них, батьки запросили старшу сестру Андрія Аліну та її чоловіка Микиту.
Під час обіду про справи не говорили, а коли посуд прибрали, свекор сказав:
– Андрію, ми з матір’ю подумали, порадилися з Аліною – вона все-таки в банку працює – і вирішили, що ми зможемо вам допомогти. Ось подивіться наші розрахунки, – і він простягнув синові роздруківку.
Андрій почав уважно вивчати записи. Поліна теж засунула носа в папери.
– Тобто ви можете дати нам лише п’ятсот тисяч і це на п’ять років? – запитала вона.
– Так, – відповів свекор.
– Але на трикімнатну цього замало. І ще: я не зрозуміла, що за цифри у цій колонці? – Запитала Поліна.
– Це відсотки, – пояснила їй Аліна. – Ви почнете виплачувати їх тільки з другого року і тільки на суму боргу, що залишився. Так що ці цифри можуть змінюватися в залежності від того, з якою швидкістю ви платитимете. Але взагалі це дуже вигідна пропозиція. У жодному банку вам такого не зроблять.
Андрій мовчав.
Поліна подивилася на свекра та зовицю і сказала:
– Справді вигідно. Але нам треба трохи подумати.
Виходячи, Поліна ввічливо попрощалася з родичами та окремо подякувала свекрусі за обід.
До дому Поліна та Андрій доїхали, майже не розмовляючи.
І тільки після того, як вони опинились у квартирі, чоловік сказав:
– Я завтра зателефоную батькові, відмовлюся від грошей. Самі заробимо. А кілька років можна буде й у селі відпочити.
