Оля, її мама Тетяна, і мама мами – вона ж – бабуся Олі – Катерина, сиділи на кухні за столом і вечеряли.
– Олю, ти коли у нас хлопців перестанеш міняти, як рукавички? – запитала раптом звичайним тоном Тетяна. – Я дивлюся, до тебе замість Миколки якийсь Дмитро зачастив.
Оля замість того, щоб щось відповісти, тільки хмикнула, і продовжила наминати вечерю.
– Ти що, не чуєш? – продовжила мати. – Цей Дмитро у тебе вже четвертий, здається? Чи п’ятий?
Ольга застигла від почутого.
– Ну, мамо… – скривилася вона, а потім весело хмикнула. – Я, якщо чесно, і сама не пам’ятаю, який він за рахунком…
– Ось–ось… – Зітхнула стурбовано Тетяна. – Дивись, якось, ці хлопці зберуться всі разом, і влаштують тобі…
– Відчепись від доньки, Таню, – влізла в розмову бабуся. – Нехай собі повибирає. Час у неї є.
– Що значить – повибирає? – не зрозуміла Тетяна.
– Ну мабуть, вона теж принца собі, якогось шукає? На білому коні. Так, Олю?
– Ага, – задоволено усміхнулася онучка. – Шукаю… Саме – принца… Щоб із білою машиною і квартирою… Відразу…
– Ну, шукай, шукай, – кивнула бабуся. – Як наживешся, і розчаруєшся у своїх пошуках, так одразу й заспокоїшся. І заміж одразу вискочиш. За будь–кого, хто під руку підвернеться…
– Як це за будь–кого? – негайно стала на захист доньки Тетяна. – Нам із Ольгою будь–хто не потрібний. Так, Олю?
– Ну–ну… Не потрібний… – посміхнулася й Катерина. – Я подивлюся, Таню, пам’ять у тебе дуже коротка стала.
– Чому це?
– А ти сама згадай, як ти Олега в чоловіки обрала?
– А як я його вибрала?
– А так. Коли тільки сама розчарувалася, то одразу й привела Олежика до хати. Знайомитись.
– Мамо! Що значить – розчарувалася? – обурилася Тетяна. – У чому я розчарувалася?
– Ні в чому, а в кому! У принцах, яких ти теж все шукала. Пам’ятаєш, як ти постійно пирхала: “Цей не такий, і цей, теж, не такий! Хочу в чоловіки красеня. Хочу доктора наук. Хочу чемпіона світу. Хочу принца, а решта мені – не потрібні”.
– Так? – зраділа Ольга, і здивовано глянула на матір. – Значить, мамо, ти теж фиркала? А мене постійно за це виказуєш.
– Ні! Бабуся жартує!
– Ага, як же ж, жартую я… – Катерина хитро посміхнулася. – Усі ми, коли дівчата, такі. Спочатку шукаємо не зрозуміло кого. А потім, досхочу нашукавшись, махаємо рукою, і заспокоюємося.
І тут же ж – на нас, незрозуміло звідки, звалюється кохання. Та таке, що ми хапаємо це кохання, і все.
– Що значить все? – не зрозуміла внучка.
– А те значить, що нам уже все одно – який наш обранець. Нехай він бідний, головне, що нас любить, і ми його. Ось ти, Олю, якого собі шукаєш принца? Тільки чесно скажи.
– Ну, гарного…
– Дуже гарного?
– Ага.
– Дуже гарні, вони, як правило, усі гультяї! – одразу категорично відзначила Тетяна.
– Чому це?
– Тому що, у твоєї мами був такий хлопчина, – посміхнулася Катерина. – Дуже гарний… Так, Таню? Пам’ятаєш? Прямо, як янгол. З нього можна було малювати картини.
– Ну, ти, мамо, згадала, теж… – сумно зітхнула Тетяна.
– І що далі було? – заінтриговано запитала Оля.
– Та нічого. Якось він мене дуже розчарував…
– Як розчарував? – ще більше загострила вуха дочка. – Чим?
– Не важливо чим. Не твоя справа, – сказала Таня. – Але красенів вибирати в чоловіки безглуздо.
– І твоя мама почала шукати собі розумного, – знову посміхнулася бабуся. – Усі ми через це проходимо. Коли спеціально шукаємо чоловіків. Але, виявляється, дуже розумні чоловіки, зазвичай – зарозумілі зазнайки.
– А дуже сильним чоловікам, їм постійно хочеться кудись від нас втекти, – додала Тетяна. – То за кордон, то в гори, то ще кудись…
– А поетам і артистам всяким, їм, взагалі, дружини не потрібні, – підтакнула бабуся. – Їм потрібна тільки муза, у вигляді коханки…
– Бабусю, а за тобою що, артист бігав? – засяяли очі в онуки. – Чи поет?
– І той, і другий, – кивнула Катерина. – Але коли ми починаємо розуміти, що особливі мужики – вони народжені для чого завгодно, але тільки не для сімейного життя, ось тоді до нас і приходить це саме розчарування.
– А за ним приходить і спокій, – продовжила Тетяна.
– Ну, чому ви всі так кажете?! Невже на світі немає такого чоловіка, який буде най–най, і тільки мій? – примхливо заперечила Оля. – Адже бувають, що щастить жінкам. Ось, наприклад…
Дівчина дивилася очима в стелю, намагаючись згадати хоч одну з відомих жінок, як приклад…
– Наприклад…
– Ну, згадуй, згадуй, дочко… – посміхнулася іронічно Тетяна. – Кому це так пощастило, щоб вона, познайомившись із принцом, так з ним до старості і прожила, як королева.
– Так, дівчинко, поки ти ще молода, можна тобі й пошукати такого – у всьому самого… – кивнула бабуся. – Мріяти, – а раптом, пощастить, і ти виграєш цей приз? Тільки, якщо подумати, скільки за таким унікальним призом є охочих… Черга за ним – з кілометр, мабуть, буде. Так що, краще тобі швидше розчаруватися, і замість жадібних очей, відкрити своє чисте серце. І тоді до тебе потягнуться хороші чоловіки. З любов’ю, і з усім рештою.
– Так… – задумливо сказала Тетяна. – Як же ж ти маєш рацію, мамо. Але… Поки Оля сама в принцах не розчарується, всі наші слова повз її вуха зі свистом пролітатимуть. Від стіни відскакувати, і…
– Ой, які ж ви в мене… – невдоволено скривилася Оля. – Невже, коли я постарію, теж такою буду?
– Будеш, будеш, – кивнула Тетяна. – Але тільки після того, коли ти собі доньку народиш. Без доньки тобі ніколи не подорослішати… Так, мамо?
– Точно, – кивнула Катерина. – Без доньки нам, жінкам, завжди нерозумними залишатися. Якщо в телевізор подивитися, деякі такі принцеси до старості собі принців шукають. Знаходять, потім, розчаровуються, і знову шукають… І знову – на ті ж граблі… А була б у них донька…
Ця дивна розмова перервала дзвінок мобільного телефону Олі. Вона, неохоче, піднесла його до вуха.
– Привіт… Ні, сьогодні я нікуди не піду. Бо у мене тут дуже важлива розмова… З розумними людьми, от із ким! Все до зустрічі. Бувай.
– А чого це ти нікуди не підеш? – майже одночасно вигукнули мама з бабусею, після того, як Оля поклала слухавку. – Сходила б трохи, прогулялася перед сном.
– Так, ну… – зітхнула дівчина. – Після ваших розмов мені на моїх принців і дивитись чогось не хочеться. Якісь вони всі не такі… Заморочені… Може, й справді, мені в них розчаруватися?
І мама з бабусею згідно кивнули головами і хитро посміхнулися. Чим раніше прийде мудрість жіноча, тим краще…
