– Значить, дітей у вас немає, майнових претензій один до одного теж, – здавалося, що суддя зараз позіхати почне. – Тоді вважайте себе вільними.
Вона швидко і не зовсім навіть виразно зачитала рішення суду. Після цього Марина з Віктором розписалися там, де треба. І все закінчилося…
Виявляється, розлучення – це просто. Навіть дуже. Вона сумно подивилась у бік Віктора. Хоч би щось сказав на прощання. Втім, і вона зараз не дуже балакуча. Ось і немає сім’ї. Немов у кіно сходили, і сеанс завершився. Титри. Добре, хоч працювати разом в одній фірмі, вони теж більше не будуть. Мама Марину у іншу компанію влаштувала. Там теж будинки будують, і зарплата вища.
…Мама Марину у житті вела завжди. Сама вона була родом із села, але вивчилася на бухгалтера, влаштувалась у місті на непогану роботу і через два роки вже стала головним бухгалтером. Причому, у перспективній будівельній фірмі. Як кажуть, швидко і успішно піднялася службовими сходами.
Віктор іноді жартував, що він буквально візуально бачить, як теща по цих сходах піднімалася, розштовхуючи конкурентів ліктями. М’яко кажучи, друзями вони з Ганною Петрівною не були.
Мати і Марину після інституту в цю ж будівельну фірму влаштувала. А бажаючих попрацювати тут у проєктному бюро було достатньо. Але Марину прийняли без проблем навіть без стажування.
Колеги за це її не любили. Тим більше, що фахівцем вона була слабеньким, і сама це розуміла. Вона взагалі ветеринаром хотіла стати. Але мати заперечувала категорично:
– Ти думаєш, тебе відразу до елітної клініки візьмуть, де одна процедура для собачки тисяч десять коштує? Там свої бухгалтери є, і мають своїх дочок. Найкраще, куди влаштуєшся, – корів на фермі під містом доглядати. Підеш на інженера – будівельника вчитися. Поки жива та зі зв’язками, допоможу.
І допомогла. Тільки на роботі на доньку косилися. І завдання їй давали найпростіші. Мало не плани санвузлів креслити. До корів підходити – і то приємніше. Але з мамою не посперечаєшся.
Батько спробував. Він мирно працював у тролейбусному парку, і всі спроби дружини прилаштувати його кудись на більш прибуткове місце були марними. У вихідні він пропадав на риболовлі, а ось на дачу, з якої дружина мало не будинок відпочинку замість саду-городу зробила, їздити категорично відмовлявся.
– Я, казав, що на грядках покопатися люблю, огірочки вирощувати, помідори. А полежати на дивані я і в дома можу.
– Село, – якось дорікнула йому дружина, – огірочки-помідорчики …
– Та я-то міський, – розсміявся батько, – А ось ти забула, де народилася, чи що?
Може, він і не лише на рибалку у вихідні їздив. Бо одного далеко не прекрасного дня просто пішов із сім’ї. Кажуть, до якоїсь водійки тролейбуса із середньою освітою. Втім, маму це не дуже засмутило. Вона з головою пішла в роботу, у зв’язку з потрібними людьми і незабаром перебралася до бухгалтерії міської адміністрації.
А до конструкторського бюро, тим часом, прийшов на роботу Віктор. Генеральний директор фірми знайшов його десь у якійсь невеликій районній будівельній фірмі, але всі казали, що він надзвичайно здібний. До того ж, ще й архітектор від Бога.
Вдягався він, правда, якось не модно.
А ще Віктор якось одразу закохався у Марину. Вона його спочатку і не помічала майже, наречені були навколо і солідніші. Але Віктор доглядав наполегливо, навіть якось талановито. І вона потроху почала здаватися.
Однак проти їхніх стосунків спочатку була мати:
– Ти знаєш, з якої він родини? Мабуть, бідні з села. Ти в них вдома була?
– Була вже, – зізналася Марина.
– І як там ситуація? Диван із пружинами, табуретки, сервант з сервізом?
– Щось подібне до цього…
– Ти його від цього сервізу ще довго відтягуватимеш… Інших женихів немає?
Але потім, мабуть, мати розпитала про Віктора генерального і пом’якшала:
– Кажуть, твій Віктор дуже перспективний. Далеко піде. Так що не губися …
Весілля зіграли гарне. Марина хотіла батька запросити, але той відмовився:
– Незручно буде. Та й без нової дружини на банкети ходити якось незручно. Ми тебе потім привітаємо, гаразд? Заодно й познайомитеся.
Мати полегшено зітхнула:
– Воно і на краще. Як я на нього дивитимусь?
І до вікна відвернулася.
– Ти все ще його любиш? – здогадалася дочка.
– Не знаю, – сказала та. Наче й легше без нього стало. Але іноді самій погано. І ти ось від мене йдеш…
– Сама ж квартиру нам подарувала.
– Подарувала. Тому що ми з твоїм Віктором точно не уживемося. Він своєю роботою живе, а не сім’єю. І походами на природу як твій батько. А в тебе в квартирі вічно шпалери будуть відклеюватися і крани протікати. Він цього не помічатиме. І костюм на ньому завжди бовтатиметься, як на вішалці. Породи у ньому немає.
– А в тобі вона звідки?
– Сама в собі виховала. Зуби стиснула і виховала. Він не зможе.
– Тоді я його виховаю, – пообіцяла Марина, – постараюся принаймні.
Вона старалася. Довго. Але так до кінця не вийшло. Його намагалися заманити в інші, більш фінансові проєкти, він залишався вірним фірмі. Навіть у Київ одного разу покликали, хай і на випробувальний термін, – теж відмовився. Мовляв, від нездужих батьків далеко їхати не можна.
І ще він дуже хотів дитину. Марина бачила, як він на вулиці дивився на маленьких дітей. Але спочатку їй хотілося кілька років для себе пожити, а потім з’ясувалося, що дітей вона просто не може мати.
Віктор, звичайно, переживав спочатку, але потім запропонував:
– Нічого страшного, – із дитячого будинку візьмемо. Таким дітям також батьки потрібні.
Але тут категорично запротестовала мати:
– Та ви що? Ви розумієте, кого в сім’ю брати збираєтесь?
– Дитину маленьку, – усміхнулася дочка.
– А спадковість? Раптом він від матусі недолугої якоїсь народився? І ростиме у вас незрозумій що…
Віктор намагався наполягти. Але справа пішла ще гірше. Зрештою, мати Марини стала її і проти чоловіка налаштовувати. Мовляв, і на роботі він щось на побігеньках засидівся і премії не отримує. І на машину ніяк кредит не візьме.
Потім якось само собою вийшло, що спільних інтересів у них поменшало. Та й друзів також. У товаришах у Віктора були, в основному колеги по роботі, навіть прості теслярі та муляри. А Марині оточення підбирала мати. Тут еліта міська – бізнесмени відомі, депутати, навіть син прокурора був, який, до речі, їй знаки уваги навіть при чоловіку надавав.
Загалом якось потихеньку справа закінчилася суддею, якій дуже хотілося позіхнути. І, ясна річ, розлученням. Яке, до речі, нікого із близьких не здивував.
Марина на той час у іншу фірму перейшла працювати, тож бачитися вони з Віктором зовсім перестали. Спочатку Марина відчула полегшення. І в квартирі одній стало якось просторіше, і шанувальники одразу мало не в чергу вишикувалися.
Мати до розлучення поставилася взагалі по-діловому:
– Все, що не робиться, – на краще. У нас у міській адміністрації у прес-службі хлопець неодружений з’явився – прямо красень…
– Для мене він вже у віці, – сумно посміхнулася дочка. – Та й не потрібні мені твої наречені…
– Звісно, не потрібні. Одного без мене ти вже обрала. Навіть не скажеш, кого…
Вибрала. І було в тому житті таки багато хорошого, теплого. Після чергових фуршетів з потрібними людьми, які мати влаштовувала на дачі, Марина все частіше згадувала їхні походи з Віктором у ліс за грибами, картоплю, запечену на багатті, суперечки з однолітками щодо нового кінофільму. Цікаво, з ким тепер Віктор у ліс за грибами ходить? Осінь у самому розпалі, літо якось непомітно пролетіло, без подій.
Саме вечорами їй його не вистачало особливо. А йому? Як розлучилися, – не подзвонив жодного разу навіть. Втім, і вона теж…
Якось одного з таких самотніх вечорів у порожній квартирі вона зважилася. Набрала знайомий номер. І мало не відкинула убік мобільний телефон. А раптом слухавку не візьме?
Взяв. Вона зробила паузу, потім обережно запитала:
– Може, все-таки візьмемо дитину в дитячому будинку? Ти як до цього ставишся?
Після деякої паузи знайомий голос відповів:
– Подумати щодо цього можна. Я, до речі, завтра відгул можу взяти…
