Червоним було все – західне небо, відблиски на шибках, навіть шкіра здавалася червоною.
Вона не знала, чого сюди приїхала. Нерозумно все це було. Треба просто зараз розвернутися і поїхати. Але вона стояла біля величезного торгового центру серед молоді, що снувала туди–сюди, і чекала.
– Я чекатиму вас тут щодня о восьмій вечора! – крикнув він тоді.
Прямо як у кіно. Зрозуміло, що Іра нікуди не поїхала наступного дня, хоч увесь час думала про того чоловіка. Не через те, що він їй сподобався – шкода було парфуми, які через нього розбилися.
Заміжня Іра була вже двадцять три роки. І п’ятнадцять із них чоловік любив іншу. Іра про це знала: його Марина подзвонила їй якось і у всьому зізналася. Плакала та просила відпустити Бориса.
– Та я його, власне, не тримаю, – сказала тоді Іра.
І то була правда. Борю вона не тримала. Але чому він не йде – знала. Через доньку Лізи.
Коли Лізі було шість, чоловік узяв її із собою на риболовлю. Він завжди хотів сина і не приховував цього. Але пологи в Іри були важкі, лікарі рятували і її та доньку. Врятували. Але народити ще після цього Іра не могла. Боря, треба віддати йому належне, прийняв це гідно.
– Будемо онуків чекати, – сказав він.
Та й доньку виховував відповідно. Пацанкою. На риболовлю її возив, по гриби, у гараж брав.
Одного разу сталося непоправне. Ліза послизнулася на краю урвища. Місце було дике. Поки він витяг її, до лікарні довіз…
Дівчинка залишилася на візочку на все життя…
І, звичайно, Боря собі не міг пробачити. І покинути сім’ю не міг.
А з Мариною своєю закрутив, доки Іра по лікарнях із донькою лежала. За таке б на розлучення подати, але знову ж таки донька.
Так і жили. Іра з чоловіком тоді поговорила, сказала, що не тримає. А він сказав, що не покине їх ніколи.
Клявся, що зав’язав із Мариною, але Іра знала, що не зав’язав. Мабуть, і справді любив.
А Іра нікого не любила, окрім дочки. Пішла в роботу й захоплення: фіалки вирощувала, на танці фламенко ходила, парфуми колекціонувала.
У той день вона зустрічалася в торговому центрі з довговолосим юнаком, який продавав за безцінь рідкісний екземпляр парфумів. Чи то він не знав, скільки це насправді коштує, чи взяв у кого. Іра не втрималася і вирішила побризкати на себе парфум прямо там, у залі. Поки намагалася відкрити кришку, на неї налетів чоловік. Флакон, звісно, вислизнув із рук і розбився.
– Вибачте, який я неуважний! Давайте я вам куплю ці парфуми!
Поруч був парфумерний магазин. Звідки йому було знати, що ці парфуми вже багато років не продаються! Іра розізлилася, засмутилася, ще й дивилися всі на них. І вона поспішила на паркування до машини. А він біг слідом і просив вибачення.
– Та заждіть, куди ви так поспішаєте?!
Сльози котилися в Іри по щоках, вона не могла зупинитись і поговорити.
– Я чекатиму вас тут щодня о восьмій вечора! – гукнув він тоді.
Іра поїхала. І кілька днів думала про парфуми і про чоловіка. Звичайно, не буде він її там чекати. Може, наступного дня і приїхав, і то навряд. Але на третій день цікавість взяла гору, і Іра поїхала. Всередину заходити не стала – стояла біля виходу, спостерігаючи за тим, як заходило сонце заливало вулиці.
– А я знав, що ви прийдете.
Іра здригнулася. Чоловік усміхався. Минулого разу вона не розгледіла його, і він їй здавався молодшим. Але ні – сивина, зморшки на обличчі видавали вік, хоч виглядав він молодо: стрункий, у спортивній кофті та дорогих джинсах.
– От, – він простягнув їй пакет.
Іра зазирнула туди. Там лежали ті самі парфуми.
– Де ви їх знайшли? – здивувалася вона.
– Довелося постаратися, – зізнався він. – Ігор. А вас як звати?
– Ірина.
– Дуже приємно, Ірино. Кава?
Не треба було брати парфуми і на каву не треба було погоджуватися. Тим більше, не потрібно було давати свій номер. Але на Іру щось найшло. Помутніння якесь.
Увечері Ігор написав: “Не знаю чому, але я весь час думаю про тебе”.
Іра почервоніла. І сама здивувалася цьому.
Не треба було відповідати. Але вона відповіла: «На ти ми не переходили».
“Так давай перейдемо”.
“Ловелас”, – подумала про себе Іра і нічого не відповіла.
Але він не давав їй спокою.
«Ти заміжня або спеціально носиш каблучку, щоб не чіплялися?».
На цей раз Іра розсміялася.
«Та хто до мене чіплятиметься!» – відповіла вона.
“Ти дуже гарна”.
Ці слова Іра повторювала кілька днів і ніяк не могла їх до себе приміряти. Навіть подрузі Люді про все розповіла.
– Звичайно, гарна, що за нісенітниця?! – обурилася вона. – Ні, ти як щось вигадаєш! Зовсім зі своїм вже стала. Тобі корисно буде романчик на боці завести – дій!
Іра не збиралася заводити жодного романчика. Вона мляво листувалася з Ігорем і розглядала себе у дзеркало.
– Мамо, ти чого біля дзеркала крутишся? – здивувалася Ліза.
Іра зніяковіла.
– Та так… Я дуже стара, так?
– Ну яка ти стара? Господи, і що в голові у вашого покоління!
– Добре. Дякую.
– Та нема за що. А тато де?
– Не знаю. На роботі, мабуть.
Іра знала, де зараз чоловік. Але ж не скажеш про це дочці. Хоча, може, вона б це і зробила. Можливо, настав час припинити це лицемірство.
Ліза була серйозною, впертою і дуже іронічною дівчиною. Візок не завадив їй записатися на програмування і вчитися нарівні з усіма.
Більше того, на допомогу їй вишикувалися однокласники. Не дивно – ось хто був красивий.
Серце Іри стискалося щоразу, коли вона думала про те, яке життя могло бути у її дочки. І вона прочитала це в очах Борі.
Мабуть, в голові Іри знову сталося помутніння, бо вона погодилася знову зустрітися з Ігорем. І після цього листування пішло в інше русло. Вона не мала наміру заводити роман. Але вона почала. Іра вже забула, як чудово бути закоханою.
– Ти повинна залишити його! – сказав Ігор.
– Я нікому нічого не повинна.
– Ти повинна це заради себе. Я повинна дати собі шанс на щастя.
– Знаєш, у нас є дочка.
– Вона доросла, вона зрозуміє. Припиніть булувати її, пора випускати пташку!
Вони сварилися, мирилися, сперечалися і переконували один одного. Іра була незадоволена. Іра була щаслива.
Зміни в Ірі помітили всі: на роботі, на танцях дочка розпитувала, а подруга вже не питала. Тільки Боря нічого не помітив.
«Мені запропонували роботу в іншому місті, – зізнався Ігор через пів року.
– Ну і що? – напружилася Іра.
– Я хочу їхати. Їдемо зі мною?
– Знаєш, я не можу.
– Можеш. Ти просто не хочеш.
Іра хотіла. Але як вона покине дочку? Більше того, останнім часом вона була надзвичайно замкнутою: нічого не розповідала і вечорами зникала. Ні, як Іра може піти за таких обставин?
– Лізо, ти в порядку? – запитала вона ще раз.
Дочка напружилася, але цього разу не відмахнулася, а раптом сказала:
– Мамо, пообіцяй мені, що не будеш сваритися.
В голову Іри лізли найстрашніші думки. Дочка це зрозуміла і поспішила сказати:
– Мамо, я одружуюсь. Ми вже подали заяву.
– Що-о-о?! – здивувалася Іра. – Яке одруження?!
– Я так і знала! – в очах Лізи блищали сльози. – Я доросла, мамо! І така сама, як і всі інші люди. Якби я ходила, ти б цього не сказала. Ви були б щасливі.
– Я рада, але…
– От саме так, що але!
Ліза розплакалася. Іра кинулася її втішати. Вона вимагала побачення з нареченим. І на вихідних вони зустрілися.
Звичайний хлопчик. Добрий. Милий. Такий само, як Боря в молодості. Іра майже змирилася з одруженням Лізи (чи не тому, що вона сподівалася таким чином здобути свободу?), але Боря дуже хвилювався.
– Ну як же вона без нас, Іринко?!
Так і хотілося сказати: наче ти був з нами всі ці роки…
З Ігорем вона не поїхала. Не змогла. А весілля скоро – як вона може? Вирішила, що він піде і все закінчиться.
Це ще був не кінець. На відстані обом стало зрозуміло, що все по справжньому. Ігор продовжував запрошувати її до себе, Іра почала розглядати таку можливість: Ліза вийшла заміж і переїхала жити до свого хлопця. Спочатку Іра намагалася прийти і допомогти, але Ліза заборонила їй це робити.
– У нас своя сім’я, мамо!
Тоді Іра вирішила: навіщо їм цей шлюб? Треба поговорити з Борею і все вирішити. Вона подзвонила йому в обід і запитала:
– Ти можеш повернутися додому раніше?
– Що сталося?
– Нічого, нам треба поговорити.
– Ну, я не можу прийти раніше.
– Може, тоді зустрінемося в кафе на обід?
– Ну давай…
Вони давно не ходили в кафе, та й взагалі майже не спілкувалися. Іра нервувала. Вона знала, що чоловік буде тільки за. Але чомусь все одно хвилювався.
Боря запізнився. Вона подзвонила йому, але він не підняв слухавку. Розсердився. Він навіть цю дрібницю не вміє як слід робити! Чи сказати йому про розлучення повідомленням?
Минуло пів години. Борі не було. Іра вже збиралася йти. Але потім він подзвонив.
– Ну де ти?! – нетерпляче відповіла Ірина і тут же ж побіліла від почутого.
– Здрастуйте. Ви зареєстровані як дружина потерпілого…
– Що-о-о?
– Ваш чоловік потрапив в пригоду на дорозі…
В очах Іри потемніло. Вона встала, спіткнулася об ніжку столу і мало не опинилася на підлозі. На допомогу їй прийшла офіціантка.
– Я йду, – прошепотіла Іра.
Напевно, так склалася доля: у Бориса ситуація була точно такою ж, як у дочки…
«Він ніколи не зможе ходити», – сказали лікарі.
Боря був похмуріший за грозову хмару. Він не спілкувався ні з Ірою, ні з Лізою. Він сказав лише раз:
– Це все ти винна! Треба було терміново тобі поговорити…
Ігор вважав, що Іра повинна залишити чоловіка на Марину й піти.
Й Іра майже погодилася з ним: вона жодного разу не звинуватила чоловіка в ситуації доньки, а він завжди звинувачував її, начебто це вона нерозсудливо їздила по дорозі.
І подзвонила сама Марині. Вона вислухала Іру і сказала:
– Вибачте, але він мені таким не потрібен.
І вона поклала слухавку.
Тепер стало зрозуміло, чому Борис такий похмурий. Іра довго сиділа з телефоном у руці, дивлячись, як догоряє день за вікном.
Все було червоне: небо, хмари, відблиски на склі. Вона знала, що вона мала робити. Але цей червоний колір був як знак згори.
Іра дістала свою валізу і почала пакувати речі…
