– Тільки, будь ласка, не лізьте до нього. Посидіть спокійно, я швидко, – попередила невістка.
– Він як музейний експонат? Дивитись можна, чіпати – не можна? – Валентина квапливо знімала взуття.
– Валентино Сергіївно, давайте без сарказму, гаразд? Я в аптеку і назад. У нього сьогодні важкий ранок, він із семи капризує.
– Тяжкий ранок? Він, вибач, на завод збирається, чи що?
Ірина видихнула і підібгала губи, але сперечатися не стала. Свекруха мовчки пройшла до дитячої кімнати.
Хлопчику було вже п’ять років, а всі довкола повинні були підлаштовуватися під нього. Не можна підвищувати голос, не можна чіпати іграшки, не можна навіть просто сидіти поруч, якщо він не в настрої.
Маленький Олежик явно брав приклад із мами.
Колись, одразу після народження онука, Валентина намагалася допомагати. Привозила суп у контейнерах, купувала іграшки. Але одного разу не туди поклала сорочечки, батькам «довелося шукати півгодини». Іншим разом – дала дитині не ту соску, звичайну замість ортодонтичної. Потім все змінилося: бабусю майже перестали пускати до онука.
Проте свекри переїхали в село, і на підхваті нікого не залишилося. Тепер Ірині доводилося звертатися до Валентини у екстрених ситуаціях. Як сьогодні. Спочатку свекруха поставилася до цього навіть із ентузіазмом: нарешті поспілкується з онуком.
Однак з перших хвилин зустрічі стало ясно, що радіти особливо нема чому.
Олежик сидів на ліжку і зосереджено дивився на мультики. Планшет надривався на максимальній гучності. Якісь яскраві звірі гасали по екрану, вигукували і підстрибували.
– Привіт, – обережно сказала Валентина, сідаючи на стілець у кутку кімнати.
– Привіт, – буркнув хлопчик, не відволікаючись від екрану.
– Чого це ти в одній шкарпетці? Хочеш застудитися ще сильніше?
– Мені жарко.
– То зніми другу. Або одягни обоє. Що за мода – в одному бігати?
Він нічого не відповів, але через пару секунд натягнув другу шкарпетку з виглядом ображеного короля. Валентина тільки мовчки похитала головою.
Вона б і далі тихенько сиділа в кутку, але вигуки, що лунали з планшета, переконували її здригатися. А у Валентини й так тиск стрибав із ранку.
– Можеш, будь ласка, зробити тихіше? У бабусі голова важка.
– Не можу, – одразу заявив онук. – Мама дозволила.
Валентина підібгала губи, а за хвилину – підійшла і зменшила звук сама. Зовсім трохи. Але цього вистачило. Олег зреагував миттєво, ніби хтось забрав у нього улюблену іграшку.
– Не чіпай! – вигукнув він. – Не смій! Тобі мама сказала! Не можна!
– Я тільки…
– Ти лізеш! Мамо! – голосно вигукнув Олег, намагаючись покликати свою захисницю.
Він раптом заплакав навзрид і уткнувся обличчям у подушку.
За кілька секунд гримнули вхідні двері. Ірина влетіла до квартири і одразу побігла до дитячої.
– Що тут діється?
– Та нічого! – розгублено відповіла Валентина. – Звук зменшила!
– Я ж просила! Він не переносить, коли хтось чіпає його речі. Ви навіщо це зробили?
– Тому що я не звикла до такого галасу! Якщо ви такі ніжні, сидіть самі.
Ірина підійшла до ліжка і обійняла сина так, ніби затуляла його собою від невидимих недругів. Той плакав і притискався до неї.
– Я й так до вас майже не звертаюся, а ви все одно примудряєтеся щось зіпсувати. Невже було так важко просто посидіти?
– Я намагалася посидіти. Чи “посидіти” – це застигнути і не ворушитися, поки дитина на вухах стоїть? Дихати хоч можна?
Невістка навіть не подивилася на свекруху.
– Дякую, що прийшли, – сказала Ірина тихим, але холодним голосом. – Можете йти.
– Нема за що, – пробурчала Валентина і пішла.
Через тиждень Ірина попросила доглянути онука знову: садок був закритий, а обидва батьки працювали. Можливо, після тієї суперечки варто було б відмовити, але Валентина вирішила спробувати ще раз.
З восьмої ранку вона поралася біля плити: на одній конфорці варилося м’ясо для супу, на іншій – тушкувалися овочі. Хотілося побалувати онука чимось гарячим та корисним. Вдома його годували готовими сніданками з яскравих мультяшних упаковок.
Олежик у цей час сидів на дивані і шурхотів фантиком від шоколадного батончика. Мама вщент заповнила його рюкзак солодощами. Бабуся помітила цю «контрабанду» надто пізно.
– Що це таке? – Валентина виразно подивилася на фантик на підлозі.
– Це перед їжею, – з повним ротом відповів онук.
– Після.
– А мама дозволяє.
– А бабуся – ні. Фантик – у сміття.
Вона говорила спокійно. Олег невдоволено надувся, сповз із дивана і неохоче пішов на кухню. На губах – шоколад, в очах – злість та роздратування.
Валентина здогадалася, у чому проблема, і вирішила заглянути до рюкзака. Усередині з’явилися три батончики, пачка печива, жувальні цукерки та банан. Все це бабуся забрала на верхню полицю шафи. Не викинула, не з’їла, просто обмежила доступ.
Спочатку Олег не помітив зникнення, але за десять хвилин будинок охопили обурені вигуки.
– Де мої речі? – Голос онука тремтів. – Там була їжа! Це моє!
Він почав бігати по кімнатах, зазирнув під стіл, скинув ковдру з ліжка, заліз за крісло. Потім, не знайшовши бажаного, повернувся до рюкзака, дістав телефон і набрав номер. Валентина спробувала забрати смартфон, але не встигла.
– Мамо! Мамо! Баба Валя забрала мою їжу! Все забрала!
Він плакав у трубку, схлипуючи, але без сліз. Валентина стояла біля комода, прикидаючи, скільки хвилин залишилося до прибуття невістки.
Не минуло й години, як пролунав дзвінок у двері. Попереду стояв Андрій із похмурим обличчям, Ірина маячила позаду. Вона розштовхала всіх ліктями і одразу побігла до сина, не знімаючи взуття.
– Це що таке? – обурилася невістка. – Ви в дитини цукерки забрали? Не соромно?
– Я нічого не забирала. Він їв шоколад з ранку до сніданку. Я зварила суп, приготувала овочі, накришила салат. Був би голодним – з’їв би.
– Ви що наробили?! Забирати у дитини його речі – це тиск на дитину! Йому лише п’ять років!
– П’ять, – підтвердила свекруха. – І він ще не спроможний готувати собі самостійно. А від ваших шоколадок йому тільки гірше буде.
Андрій стояв осторонь, опустивши голову. Здавалося, він хоче провалитися крізь землю. Кілька разів він намагався вставити слово, але голосний голос дружини перекривав все.
– Я йому дозволила! Це моя справа, не ваша! У рюкзаку все його. Навіщо ви взагалі туди полізли?
Валентина зчепила зуби з такою силою, що в неї заходили вилиці. Свекруха підійшла до шафи, дістала солодощі і засунула в руки Андрію.
– Забирайте ваші шоколадки. Все в цілісності. Тільки от… не плачте потім, коли у онука почнуться проблеми зі здоров’ям.
Андрій відвернувся, старанно вдаючи, що він взагалі не бере участі у всьому цьому. Іра взяла сина за руку. Той почав схлипувати ще голосніше та жалібніше.
– Мамо, вона телефон у мене хотіла забрати… – бідкався він напівголосно.
– Отже, – Валентина подивилася цього разу на сина. – Ви звернулися до мене. Я пішла назустріч: готувала, сиділа, стежила. Старалася. Не згодні з моїми методами – не просіть більше. Не треба.
– Мамо, ти ж знала, який він. Ну навіщо чіпати було? – Андрій говорив тихо, з благанням у голосі.
– Бо хоч хтось у родині має думати про наслідки. Успіхів вам з вашим гастрономічним анархістом. На мене більше не розраховуйте.
Всі пішли, двері з гуркотом зачинилися. На плиті остигав суп. Їсти не було кому.
Минув тиждень. За цей час Ірина навіть не писала. Валентина не те щоб чекала, просто за звичкою поглядала на екран, коли телефон вібрував, але щоразу бачила лише системні повідомлення.
У якийсь момент Андрій ніби ненароком обмовився, що Іра знайшла няню. «З освітою та досвідом», як він висловився. Валентина нічого не відповіла: хай пробують. Кожен має свої граблі, свої шишки. Тільки в душі оселилася тривога. Не за себе, за дитину.
Няня справді була з «хороших». Прийшла з розсипом рекомендацій та акуратною зачіскою. Спілкувалася з Іриною так, як розмовляють із клієнтами на прийомі у банку: чітко, впевнено, трохи відсторонено. За плечима няньки – понад 20 років роботи у дитячому садку.
Ось тільки Олег влаштував їй бунт уже на другий день: зачинився в кімнаті, демонстративно жбурнув машинку у двері і відмовився виходити гуляти.
На третій день у дворі стався інцидент. Олежик посварився з дівчинкою. Та розплакалася, підключилися її батьки. Няня, за словами сусідів, сиділа з телефоном і не втручалася. Мовляв, діти самі розберуться.
Не розібралися. Олег повернувся додому в сльозах, потім про все розповів мамі.
Ще через тиждень, коли стало очевидним, що вибору особливо немає, Андрій знову зателефонував Валентині.
– Мамо… – він говорив із затримками, як несміливий школяр на сцені. – Слухай. Ти не могла посидіти з онуком завтра? Усього кілька годин. Іра теж просить. З Олегом ми… провели виховну бесіду.
У слухавці повисла мовчанка. Валентина не поспішала з відповіддю. Вона не знала, чи варто погоджуватися. Жінка тяжко зітхнула, здаючись.
– Він буде їсти те, що я приготую, і слухати мене. Цукерки – тільки після їжі.
– Домовилися, – полегшено відповів Андрій.
Наступного дня Олега привезли до бабусі. Він застиг на порозі, не бажаючи йти далі. Трохи похмурий, все з тим же рюкзаком, який мало не розколов сім’ю. Онук демонстративно мовчав. Валентина допомогла йому зняти куртку та поставила рюкзак на комод.
Він ображено надув губи і втупився в підлогу.
З кухні долинав аромат домашньої їжі. Для Олега це було новинкою: мати зазвичай не морочилася з готуванням.
Обід вже був готовий. Картопляне пюре з котлетами, салат із крабовими паличками. На десерт – шарлотка. Не така солодка, як магазинні торти, але також смачна.
– Спершу мити руки, – спокійно сказала Валентина. – Потім обідатимемо.
Олег мовчки подався у ванну. Незабаром він уже сидів за столом. Їв повільно, але їв. Насамкінець навіть попросив добавки.
Після їжі вони трохи посиділи на кухні. Валентина дістала старі шахи: дерев’яні, з обшарпанними фігурками. Олег спочатку невдоволено пирхнув, але потім втягнувся. Валентина терпляче пояснювала йому правила, а він уважно слухав.
– А ти навчиш мене робити такий салат? – раптом спитав він.
– А мама не вміє? – Здивувалася Валентина.
– Не знаю. Зазвичай ми пельмені варимо. Мама каже, що їй ніколи.
– Звісно, навчу, – пообіцяла бабуся.
Валентина спостерігала за тим, як онук переставляє фігурки та зосереджено хмурить брови. Андрій так само рахував монетки в дитинстві, коли на щось збирав: весь у собі, серйозний, з стиснутими губами.
У хаті нарешті було тихо. Жодних рюкзаків зі схованки, мультиків на максимальній гучності, сліз. Бабуся сподівалася, що це тимчасове перемир’я стане постійним.
