Травень Михайло Іванович та Віра Олексіївна чекали з особливим трепетом.
Цими днями вони приїжджали на дачу, і вона оживала після зимової сплячки. Вони відкривали штори, впустивши сонячне світло, провітрювали будинок, топили пічку і готувалися до приїзду гостей. Адже попереду головна подія – до них як завжди приїде донька Катя із чоловіком та дітьми.
Віра Олексіївна та Михайло Іванович уже звикли, що їх зять Максим без зайвих прохань одразу брався за будь–яку роботу. Хоча коли вони з ним тільки познайомилися, зять без особливої охоти допомагав. Дачу зять сприймав як відпочинок і не більше.
Це тепер підключити воду, збудувати теплицю, перевзути їхню стареньку машину для Максима легко, він це охоче робить. А по молодості він не відразу все це вмів, його Михайло Іванович потихеньку привчив, адже Максим хлопець був з дитбудинку. Не мав таких сімейних навичок.
Ну а тепер кращого зятя і уявити не можна було. Раділи старі за Катю, та за онуків Поліну та Микиту…
Побралися Катя з Максимом рано, тільки школу закінчили, і майже відразу в них народилася Поліна. І ось як швидко час пролетів, Катруся з Максимом ще досить молоді, а Полінці їх уже дев’ятнадцять.
Цього року Катя з Максимом попередили, що з ними на дачу приїде хлопець Поліни Кирило знайомитись з її бабусею та дідом.
Зустрічаються вони вже рік, і, схоже, справа йде до весілля. Михайло Іванович та Віра Олексіївна були звичайно приголомшені цією новиною.
Як швидко летить час!
А ось Максим був явно не в настрої. Йому потенційний зять заздалегідь не подобався.
– Не дуже він прагне нам допомагати, та й не вміє нічого, – бурчав Максим, поки вони з Михайлом Івановичем удвох поралися з мангалом. – Я в його віці і дрова рубав, і грядки копав, коли до Каті сватався. А цей Кирило зовсім непутящий якийсь.
Михайло Іванович усміхнувся.
– Максиме, ти себе забув, та й молоді зараз зовсім інші. Їм тепер дача і грядки не цікаві. І взагалі, головне, щоб Поліна була щаслива!
А в душі Михайло Іванович усміхнувся – Максим бурчить, бо тепер сам приміряв на себе шкуру тестя. Адже батьки завжди критично до наречених дочок ставляться, їм здається, що ніхто їх не вартий.
Михайло Іванович і сам такий був, коли з Максимом познайомився.
А час все й усіх розсудить.
Кирило спочатку і Вірі Олексіївні з Михайлом Івановичем теж здався маминим синком, далеким від домашніх справ.
Усе йшло своєю чергою, вони смажили шашлики, вели різні розмови, згадували смішні випадки з життя.
Але Михайло Іванович, весь день захоплений клопотами, мабуть трохи перепрацював, і надвечір відчув себе не дуже.
У нього і голова закружляла, і в очах потемніло. Віра Олексіївна злякано ахнула, коли чоловік побілів і сів у крісло без сил, а Катя з Максимом взагалі розгубилися.
І тут зовсім несподівано, наперед виступив Кирило.
Він, що до цього здавався трохи відстороненим і незграбним, раптом відразу змінився. В його очах з’явилася зібраність і впевненість.
– Є чим тиск поміряти? – спитав він чітко і спокійно. – І ще скажіть, що ви зазвичай приймаєте? Так, добре, ви тільки не хвилюйтеся…
Виявилося, що Кирило вчиться в медичному, про це якось не зайшла розмова. І він швидко надав першу допомогу Михайлу Івановичу, виміряв тиск та дав потрібні ліки. І говорив з ним спокійно і впевнено, заодно заспокоюючи і всіх інших.
Михайлу Івановичу поступово ставало краще і він із вдячністю дивився на Кирила. – Дякую, онуче, прошепотів він, – Дякую, що допоміг.
Максим, що стояв осторонь, зніяковіло мовчав.
Тепер і він побачив Кирила зовсім іншим, не невмілим, а чоловіком, здатним взяти на себе відповідальність у складній ситуації.
Увечері, коли всі лягли спати, Максим підійшов до Каті,
– А знаєш, Кирило виявляється хлопець непоганий. Ось що значить не суди за першим враженням.
Катя радісно посміхнулася.
Вона завжди знала, що Максим людина справедлива. І що він обов’язково розгляне в Кирилі те добре, що бачить у ньому Поліна…
Михайло Іванович, засинаючи, думав про те, як швидко змінюється життя. І як важливо не робити поспішних висновків. Адже іноді за зовнішньою незграбністю ховається справжнє золото. І, можливо, саме цей нібито невмілий Кирило стане надійною опорою для його коханої онуки та й для всієї їхньої родини.
Наступного ранку Максим, прокинувшись раніше за всіх, вийшов надвір. Він оглянув дачну ділянку, яка вимагала чоловічих рук. Вчорашня подія змусила його переосмислити багато чого. Він згадав, як сам, будучи молодим і недосвідченим, намагався щосили догодити Михайлу Івановичу та Вірі Олексіївні. І якою важливою була для нього їхня похвала.
Кирило вийшов з дому, позіхаючи і потягаючись, побачив Максима, зніяковів і підійшов до нього.
– Доброго ранку, Максиме Борисовичу!
Максим потис руку майбутньому зятю, – Добре! Слухай, Кириле, тут справ у господарстві вистачає. Може, допоможеш? Кирило здивовано глянув на нього,
– Звісно допоможу, а що треба робити?
Максім усміхнувся, – Та он дров трохи нарубати, і грядки пропушити. Ходімо покажу, як це робиться.
І вони разом, пліч–о–пліч, взялися за роботу.
Максим терпляче пояснював Кирилу, як правильно тримати сокиру, як розпушувати землю, щоб не пошкодити коріння рослин. Кирило уважно слухав і намагався повторити. Виходило не відразу, але він не здавався.
До обіду роботу було закінчено. Втомлені, але задоволені вони сіли на ґанку, витираючи піт з чола.
– Дякую, Максиме Борисовичу, давно хотів навчитися дрова рубати, але в нас немає дачі, і бабусі в селі теж немає, всі міські.
– Та годі тобі, головне, щоб Поліна з тобою була щаслива. Хоча в житті все може стати в нагоді, а ти взагалі молодець, – похвалив хлопця Максим і помітив, що той зрадів.
У цей момент до них підійшла Поліна. Вона з усмішкою подивилася на них,
– Тату, я знала, що ви порозумієтеся, ви обидва такі гарні!
І Максим зрозумів, що Поліна має рацію. Кирило може і не майстер на всі руки, але має головне – добре серце і бажання допомагати близьким. А це, мабуть, найважливіше.
Травневі свята добігали кінця, сім’я збиралася їхати до міста.
Михайло Іванович, почуваючись набагато краще, обіймав онуків і дякував усім за допомогу.
– Приїжджайте ще, – казав він, – завжди раді.
Коли машина з Катею, Максимом, Поліною та Кирилом від’їхала від дачі, Михайло Іванович та Віра Олексіївна довго дивилися їм услід.
– А добрий хлопець цей Кирило, – сказала Віра Олексіївна.
– Так, – погодився Михайло Іванович, – гарний, а головне, що вони з Поліною люблять один одного і схоже у хлопця душа добра і небайдужа. А значить все в них вийде, а решта наживне.
І вони, взявшись за руки, пішли до будинку, наповненого теплом та любов’ю.
Попереду на них чекало літо, повне нових турбот і радостей. І вони знали, що їхня сім’я, незважаючи на всі зміни, буде завжди разом.
Адже головне – це любов, розуміння та підтримка один одного. А решта додасться. І, можливо, скоро і Кирило вже сам допомагатиме Максимові. Адже сім’я – це не тільки звʼязки між рідними, а й спільні справи, а цей хлопець Кирило, схоже, готовий не тільки був чоловіком Поліни, а й стати частиною їхньої великої та дружної родини.
А це за нинішніх часів дорогого вартує!
