– Доброго ранку, Віро! Сьогодні робочий день тільки до обіду! – Федір подав співробітниці ключі від кабінету, і вона обережно взяла їх із рук охоронця. От би, як у романтичних фільмах, затримати трохи довше допустимого у його міцних пальцях свої – тонкі та ніжні руки. І щоб їхні погляди зустрілися. Але Віра обсмикнула себе.
– А у зв’язку із чим скоротили робочий день? – сухувато спитала вона, ставлячи підпис у журналі відвідувань.
– Якась термінова конференція. Мала проходити в актовій залі Будинку культури. Але там прорвало труби. І міська адміністрація запропонувала провести захід у нашій бібліотеці. Вирішили, що читальна зала відмінно підійде.
– Зрозуміло! – кивнула Віра і, кинувши крадькома погляд на Федора, пройшла до свого кабінету.
Ось майже тридцять років вона щоранку приходила на своє робоче місце, в закритий архів міської бібліотеки. І місця більш затишного та спокійного жінка не знала.
– Доброго ранку, Віро! Як справи?
До кабінету увійшла незмінна соратниця з архівної справи та найкраща подруга Наталія.
– Дякую, все добре! І тобі доброго ранку! – відповіла Віра.
– Ти вже знаєш, що у нас короткий день? Може, якщо така справа, прогуляємось кудись на чашечку чаю?
– Ох, Наталю, не можу! – зітхнула Віра. – Додому треба, мамі допомогти. Уявляєш, збираюся сьогодні на роботу і бачу: мама одягла свою найкращу сукню та приміряє перед дзеркалом сережки. Запитую: “Мамо, куди ти зібралася?” Відповідає: «У поліклініку по обіді піду» Мовляв, потрібно до спеціаліста на консультацію. Ну, я й запереживала! Хотіла навіть зателефонувати на роботу та взяти відгул. Але мама заборонила, сказала, що сама впорається. А я за неї хвилююся! Вона сто років як до поліклініки не ходила. Не любить вона це. А якщо й занедужає, то я їй швидку додому викликаю. А тут – на тобі, вбралася і сама йде!
– Ну і що тут такого? – знизала плечима Наталя. – Нехай Антоніна Петрівна прогуляється, провітриться.
– Ти не розумієш, Наталю! Я прямо відчуваю – щось сталося! Мама просто так би точно до спеціалістів не пішла! У неї, напевно, щось страшне, але вона від мене приховує.
– Ох, Віро, на мою думку, ти перебільшуєш, – спробувала заспокоїти подругу Наталя. – Антоніна Петрівна – людина чесна та прямолінійна. Якби що й було, вона б тобі достеменно розповіла! А ось ти все надто близько до душі приймаєш! І надто носишся з нею! Дай їй дихати вільно!
Віра від хвилювання навіть за бік схопилася:
– Та ти що, Наталко, мама вже у віці, за нею нагляд потрібен. Я собі не пробачу, якщо з нею щось трапиться, і мене не буде поряд!
– Ось у цьому, Віро, твоя основна проблема! – Наталя повчально підняла до стелі випущений пальчик. – Ти живеш не своє життя, а життя своєї мами! Антоніна Петрівна цілком ще здорова та самостійна жінка. А ти її своєю турботою дістаєш! Зайнялася б краще, подруго, своїм життям!
Віра спохмурніла:
– Я вже не в тому віці, щоб займатися цим! Мені вже п’ятдесят три!
– Ні, люба моя! Тобі лише п’ятдесят три! Ти – вільна жінка. Дітей виростила, мама, дякувати Богові, ще ходяча. То чому б тобі не влаштувати своє особисте життя? Невже тобі не хотілося б порадіти чоловічій увазі? Я знаю, що хочеться!
Наталя змовницьки підморгнула подрузі.
– Облиш, Наталю! – махнула рукою Віра. – Ти хочеш, щоб я покинула рідну матір і зайнялася собою? Але хіба це не зрада?
Але подруга продовжувала наполягати на своєму:
– Даремно ти так, Віра! Твоя мама була б дуже рада, якби ти здобула жіноче щастя. Ти ще не така стара, щоб замурувати себе в чотирьох стінах. Взяла б і запросила б сьогодні Федора на каву. Мені здається, всім очевидно, що ви подобаєтесь один одному!
Від прямолінійності подруги Віра почервоніла, як дівчисько. Невже справді всі вже знають, що вона небайдужа до цього гарного статного чоловіка, який вже кілька місяців працює у них у бібліотеці.
– Ну от ще! Я не крутитиму службові романи!
– А чому б і ні? – не здавалася колега. – У нашій бібліотеці тільки ти та Федір «холостяки». А з вас, між іншим, вийшла б чудова пара!
– Ти серйозно? – з надією спитала Віра, і всередині у неї потеплішало.
Федір справді дуже їй подобався. Він ніби був втіленням надійності, спокою та стабільності. Поруч із таким чоловіком будь-яка жінка відчула б себе щасливою та захищеною.
На мить Віра уявила, як добре було б знову пережити романтичне почуття закоханості. Бажано, взаємною. Відчути себе цікавою, бажаною, коханою. Вона давно і гостро потребувала когось, кому можна було б віддати почуття ніжності, с тепло і жіночу турботу, що накопичилися за довгі самотні роки. Адже вона ще й справді, не стара, а досить цікава жінка.
Однак образ мами, що збирається до лікаря, відразу відтіснив романтичні мрії Віри на задвірки свідомості. Як може вона, її єдина дочка, приректи матусю на самотню старість? Чи зможе вона насолоджуватися особистим щастям, знаючи, що її мама нездужає і сумує? Ні, це неможливо!
Так і не погодившись сходити з подругою на каву, Віра поспішила додому. Сподівалася, що мама ще не пішла до поліклініки, і вони підуть разом. На душі було хвилююче у передчутті біди. На відміну від матері, Віра була тривожною і недовірливою.
…Відчинивши ключем двері, Віра полегшено видихнула – парадні туфлі матері стояли в коридорі. Значить, вона ще вдома. Почувши в маминій кімнаті голоси, Віра спочатку не звернула на них уваги. Мама могла дивитися телевізор або розмовляти телефоном. На випадок, коли мати задрімала, Віра навшпиньки пройшла через усю квартиру, тихенько повернула ручку дверей і… аж вигукнула від несподіванки!
Віру приголомшило навіть не те, що мати серед білого дня сиділа в кріслі в ошатній сукні і з ідеальною укладкою сріблястого волосся. Здивували її не макіяж на материнському обличчі та не прикраси на шиї та у вухах літньої жінки. Її вразило те, що біля її матері стояв на коліні невідомий чоловік похилого віку. Галантно тримаючи в долоні суху охайну ручку Антоніни Петрівни, він торкався до неї губами в той момент, коли Віра відчинила двері.
– Мамо, що тут відбувається? – здавленим від подиву голосом запитала Віра.
– Віро? А ти чому так рано? – неупередженим, немов нічого особливого не відбувається, голосом поставила зустрічне запитання мати.
Її галантний сивий кавалер продовжував стояти на колінах. Здавалося, він навіть не думав відпускати руку своєї пані.
– Мамо, що відбувається? – ледве не плачучи і переводячи погляд з матері на незнайомця, знову спитала Віра.
– По-перше, привітайся! – як завжди, безапеляційним тоном заявила мати.
Антоніна Петрівна була не з тих жінок, яких розчулено називають «божими кульбабами». Навпаки, вона була владної, суворої вдачі і дочку виховала у справжній муштрі.
– Здрастуйте! – ледве чутно пробелькотіла Віра, все ще перебуваючи у ступорі.
– Доброго дня, Віро! – привітно привітався літній джентльмен, підводячись з колін і простягаючи руку жінці.
Антоніна Петрівна з властивою їй гідністю британської королеви піднялася з крісла та представила гостя дочці:
– Віра, познайомся. Це – Дмитро Павлович. Мій давній, хороший друг! Сподіваюся, дочко, тобі не важко зробити нам усім чаю?
Заварюючи трав’яний чай, який так любила мати, Віра спробувала обміркувати побачене і заспокоїтися. Вона так поспішала додому, так хвилювалася від думки про матусине здоров’я! Як же тепер ставитись до того, що вона побачила?
– Дочка, я повинна тобі щось сказати! – без передмов почала Антоніна Петрівна, коли вони втрьох сіли за накритий у вітальні стіл.
Ароматна пара піднімалася зі старовинних порцелянових чашок. На стіні мирно цокав годинник. Але Віра в цей момент не могла насолоджуватись обстановкою. Ось-ось має статися щось таке, до чого вона зовсім не готова. І навряд чи зможе приготуватись.
– Стривай, Антоніно, я сам! – Дмитро Павлович з неприхованим розчуленням поклав свою руку на руку Антоніни.
Урочисто відкашлявшись, Дмитро Павлович сказав:
– Віро, твоя чудова мама сьогодні нарешті прийняла пропозицію стати моєю дружиною!
«Нарешті?» знову безмовно здивувалася Віра. Виходить, він робив це не вперше?
– Я розумію, Віро, що ти приголомшена! – Антоніна Петрівна вільною рукою помішувала чай.
Віра могла присягнутися, що на обличчі матері, завжди такому стриманому і непроникному, промайнуло щось схоже на зніяковілість. Але старенька продовжила:
– Ми з Дмитром довго приховували від сторонніх наші стосунки. І, мабуть, якби не він, я б так і не набралася хоробрості їх узаконити. Але Дмитро Павлович переконав мене в тому, що нам нема чого соромитися своїх почуттів. Тому я й прийняла його пропозицію.
– Більше того, сьогодні ми подали заяву до ЗАГСу! – довершив її розповідь сяючий Дмитро Павлович.
– То ви вже й до ЗАГСу встигли сходити? – мало не застогнала Віра.
У її голові вмить виникло з десяток ситуацій, одна одній страшніша, до яких могла потрапити мама дорогою до цього закладу.
– Навіщо кудись іти? – знизав плечима сивий наречений. – Зараз для подання заяви достатньо зробити кілька кліків у смартфоні.
– Так, мій Дмитро дуже прогресивний пенсіонер! – задерикувато підморгнула дочці Антоніна Петрівна.
А та трохи за голову не схопилася. Так усе, що відбувалося, здавалося їй сюрреалістичним.
…Почувши від розгубленої та пригніченої подруги історію заміжжя Антоніни Петрівни, Наталя покотилася сміхом.
– Виявляється, вони давно знайомі! – мало не плачучи розповідала Віра.
– Ось бачиш, мама за твоєю спиною кохання крутить. А ти, Віро, ні сном, ні духом! – сміялася Наталка.
– Наталю, це не смішно! Мамі сімдесят п’ять! Цьому «Дмитру» – сімдесят сім! У мами тиск постійно скаче, недуг повно.
– Може, у неї тиск від кохання скаче? – не вгамовувалась колега.
– Наталю, ну, годі вже! За мамою нагляд потрібний! А вона збирається переїжджати після весілля до чоловіка!
– Ну, ось він за нею і пригляне! І каву в ліжко принесе, і пігулки від тиску!
Але засмучена Віра вже не звертала уваги на жарти подруги.
– Мама просить, щоб ми у вихідні поїхали купувати їй сукню для весільної церемонії. Добре, хоч фату та туфлі на шпильках не просить! Не уявляю, що скажуть люди!
– А люди скажуть, що Антоніна Петрівна – молодець! – сказала Наталка і додала: – А тобі порадять брати з матері приклад!
– Ось уже не думала, що в п’ятдесят три роки буду свою маму видавати заміж! – задумано простягла дочка нареченої …
Віра з дитинства була привчена ніколи і нікуди не запізнюватись. Ось і цього сонячного травневого ранку вона вийшла з перукарні і поспішила у бік міського ЗАГСу.
– Пробач, мамо, я мало не спізнилася! – захекавшись, сказала вона, підбігаючи до матері.
– Дочко, ну, скільки разів тобі говорити, у твоєму віці не можна навантажувати себе надто швидкою ходьбою! – повчально сказала Антоніна Петрівна замість привітання.
Гостей на церемонії одруження майже не було. Втім, кликати було особливо й нікого. Наречений не встиг за своє довге життя мати дітей. Донька Віри не змогла приїхати на весілля бабусі з іншої країни. Тож вирішили відзначити скромно: лише молодята та їхні свідки. Свідком із боку нареченої виступала Віра. Наречений же мав ось-ось прибути разом зі своїм свідком – племінником.
– Ніно, кохана, вибач, трохи спізнився!
Перед ошатними дамами з’явився без п’яти хвилин наречений. Дмитро Павлович виглядав не гірше за голлівудського актора сімдесятих. Він був одягнений в білий костюм з сріблястою краваткою, що переливається, і тримав у руках розкішний букет троянд.
– Довелося трохи затриматись у квітковому магазині. Букет нареченої, це ж відповідальна справа!
– Сподіваюся, ти не забув наші обручки? – поцікавилася наречена.
– Ну, що ти, кохана! Мій шафер зараз їх принесе. О, а ось і він! Знайомтеся, дівчатка! Мій племінник Федір!
– Дуже приємно! – Розпливлася в посмішці Антоніна Петрівна.
– А ми, здається, знайомі! – замість привітання промовила Віра, відчуваючи, як на душі стало хвилююче.
– Треба ж, як тісний світ! – м’яко посміхнувся племінник, шафер та бібліотечний охоронець Федір…
…Коли щасливі молодята вийшли із ЗАГСу, Антоніна Петрівна тихенько запитала:
– Як думаєш, Дмитро, чи варто дотриматися традиції і кинути букет нареченої в мою нерішучу дочку?
– Я думаю, Ніно, можна просто відправити цих двох до якогось романтичного місця, де вони зможуть ближче познайомитися і добре провести час.
– Ти маєш рацію! – погодилася Антоніна Петрівна, помітивши, як по-дівчачому палає рум’янець на щоках її п’ятдесяти трирічної дочки.
