Федір був молодший у великій родині, четверо братів їх було у батьків.
Він здавалося, що зібрав усе найкраще від усіх. Високий під два метри, широкоплечий, зі світлим волоссям і блакитними очима, які на світ дивилися доброзичливо, завжди готовий прийти на допомогу, та й силою Бог не обділив.
Минуло три дні, як він повернувся до рідного села, зустрівся з усіма родичами та друзями, якраз ішов із магазину й побачив Ірину. Він остовпів, побачивши перед собою гарну дівчину, правда не дуже високу на зріст.
– Нічого собі, які в нас живуть красуні. Я щось прогледів, або підросли нові дівчата, – одразу сказав він. – Доброго дня, красуне, щось не пригадаю тебе, ти чия дочка?
– Здрастуйте, я мамина і татова донька, сміялася вона, – звичайно не пригадаєш, я не місцева.
– Федір, моє ім’я, а твоє?
– Ірина, Ірина Сергіївна, – я вчителька початкових класів, рік, як приїхала.
– Зрозуміло, а я зі служби повернувся.
Вони довго стояли і розмовляли, наче давно знайомі. Вже односельці поглядали на них, мабуть, уже й засватали. У селі це швидко… А Федір з Іриною справді сподобалися один одному так, що не хотілося розлучатися.
Увечері Федору не давали спокою думки про гарну Ірину.
– Мамо, а де живе нова Ірина, що дітлахів у школі вчить?
Мати здивовано глянула на нього.
– Будинок їй дали невеликий, бабці Андрієнчихи, її давно не стало, а будинок ще міцний. Там і влаштувалася Ірина Сергіївна. А що сподобалася? Десь уже примітив дівчину?
– Примітив і здивувався, – сказав Федір і зазбирався йти.
З того часу вони почали зустрічатися, спілкуватися, а потім Федір запропонував Ірині заміж, вона погодилася. Гриміло весілля на все село. Багато дівчат ображалися на Федора.
– Чому одружився з приїжджою, у нас теж багато в селі гарних дівчат!
Але згодом звикли й прийняли, тим більше Ірина навчала дітлахів і поважали її за це у селі. Діти любили її, батьки також.
Федір прийшов жити до Ірини, у будинку його батьків жив один із братів із сім’єю, тому місця не вистачало. Він рукастий, у нього в руках все горить і сила є.
– Іринко, до хати зроблю прибудову, обмаль місця нам, та ще й діти будуть. Тож беруся за будівництво, випишу будматеріали, ділився своїми планами чоловік, а дружина підтримувала.
За кілька років Федір збудував будинок на заздрість усім у селі. Він сам здоровий і міцний чоловік, так і будинок збудував. Ірина тільки тішилася. Жили дружно. Ішов час, але лише затьмарювало їхнє сімейне життя – не було своїх дітей. Ірина дуже любила дітей, усю себе віддавала учням, а своїх не було.
– Чому я не можу народити, – часто замислювалася вона, – а раптом мене через це Федько покине, він дуже хоче дітей, уже й будинок готовий.
– Чому ми не маємо дітей, а раптом через мене? – думав Федір, – а раптом мене Іринка покине?
Думати обидва думали, а обстеження так і не пройшли, чи боялися почути вердикт лікарів, чи сподівалися. А час минав. Вже Ірині тридцять років, чоловік на два роки старший. Якось вона побачила по телевізору передачу про прийомних дітей. І тут у неї з’явилася думка.
– Потрібно взяти з дитячого будинку дитину і буде у нас свій син.
Чомусь вона хотіла сина. Тільки як на це подивиться Федір? Аж раптом не захоче? Все–таки чужа дитина.
Думала довго, не знала, як сказати, але за вечерею видала:
– Федю, а може нам взяти дитину з дитбудинку? і уважно подивилася йому у вічі.
Чоловік навіть поперхнувся, прокашлявся, а потім відповів:
– Іринко, ти мої думки читаєш. Я давно про це думаю, але все не знаю, як ти на це відреагуєш. Але надія на твоє розуміння була.
– Господи, Федьку, як я рада, – кинулась до нього дружина.
Після того, як дізнались про дитячий будинок, поїхали до міста. Дитячий будинок знаходився в районі лікарняного містечка, за високим парканом. Нарешті вони увійшли в кабінет директора, попередньо дізнавшись її ім’я та по-батькові.
– Доброго дня, Віро Андріївно, – ввічливо обоє привіталися.
– Добрий, сідайте до столу, розумію, розмова буде довгою.
Віра Андріївна все докладно пояснила, розпитала і про них самих, а також які документи і куди потрібно подати. Розмова була довгою, Вірі Андріївні треба було зрозуміти, що за люди перед нею.
Нарешті запропонувала:
– Ходімо, подивіться на дітей.
Дітей було дуже багато. Ірині сподобався хлопчик років семи, він навіть був схожий на Федора. Такий же міцний і блакитноокий. Федір теж на нього одразу звернув увагу. Віра Андріївна, простеживши їх погляди, зрозуміла. Тихо сказала на вухо:
– У Олега ще братик маленький Ігорчик, ми не можемо їх розлучати, і очима показала на трирічного хлопчика.
У Ірини відразу ж виникло відчуття, що ці діти вже майже їм рідні, вона з надією в очах, глянула на чоловіка, а той усміхався ледь помітною усмішкою, зрозумілою їй. Повернувшись до кабінету, Віра Андріївна сказала:
– З ваших поглядів, я зрозуміла, що ви не проти забрати двох братів?
– Так, – одночасно відповіли Федір з Іриною.
– Я рада, але ви звичайно маєте розуміти, що діти, як дерева самі не ростуть, їм потрібна турбота, ласка, розуміння. Діти вимагають часу, діти – це праця. Хоча, кому я пояснюю, – раптом усміхнулася вона, – ви самі вчителька молодших класів. А це також праця.
– Так, розумію, – відповіла Ірина. – Ще розумію тепер, дивлячись на тутешніх дітлахів, що дитина, кинута своїми, або залишилася без рідних, живе без любові, як рослина без вологи.
Олежик з Ігорчиком нарешті приїхали додому, після зборів документів та обговорень, розмов. Вони були раді. Олежик навчався у першому класі, після вихідних, він гордо йшов поряд з мамою до школи. Якось не виникло жодних розмов, як вони називатимуть прийомних батьків. Старший брат одразу сказав:
– Ігор, це наші мама й тато, – а той зрадів і застрибав, плескаючи в долоні, повторюючи, – мама і тато.
Федір з Іриною дивилися з розчуленням на дітей, а в чоловіка навіть очі помокріли, дружина це помітила і подумала:
– Федір буде найкращим батьком, видно, як любить дітей, – у собі вона навіть і не сумнівалася.
Час летів швидко, діти звикли до батьків, вони теж полюбили всією душею дітей. Вже й Ігорчик пішов у перший клас. А перед школою влітку поїхали у відпустку на море. Поїхали потягом.
– Мамо, мені сподобалося їхати потягом, – захоплювався Ігорчик, – за вікном багато чого можна розглянути. Я ще ніколи не бачив море. Воно велике?
– Велике, величезне, – відповіла Ірина, і поглядала на Олега, той був старший і стриманий, але в очах теж читався інтерес.
Після відпустки приїхали всі засмаглі, відпочилі, а вражень…
Діти навчалися у школі добре. Олег на тверді четвірки, а Ігор був відмінником. Особливих проблем діти не створювали. Олег, звичайно, знав, що батьки прийомні, але любив їх, як рідних.
Якось Ірина почула, коли Ігор навчався у третьому класі, говорив старшому братові:
– Олеже, а Мишко сказав, що наші мама і тато нам не рідні. Нас взяли з дитбудинку. А я не пам’ятаю. Це так?
– Так, – відповів Олег. – Але наші мама з татом найкращі, навіть краще за рідних, запам’ятай це назавжди.
Ірина не витримала і розплакалася тихо, щоб ніхто не бачив та не чув. Потім вона розповіла чоловікові, який теж це сприйняв емоційно.
– Бачиш, які наші сини вдячні. Значить, правильно ми їх виховуємо.
Хлопці весь час крутилися біля Федора, той їм пояснював, розповідав, вчив господарських справ, разом ходили на річку на риболовлю.
Якось, коли Олег уже навчався у старших класах, зателефонувала Віра Андріївна, директор дитячого будинку.
– Ірино Сергіївно, ви можете з чоловіком під’їхати до нас? У мене є розмова і пропозиція.
– Так, звичайно, під’їдемо, – пообіцяла вона, і наступного дня вони вирушили до дитячого будинку.
Віра Андріївна не стала ходити колами, одразу й видала:
– А ви не хочете взяти дівчинку на виховання?
Федір з Іриною перезирнулися і посміхнулися.
– У нас нещодавно з’явилася маленька дворічна Єва, батьків не стало, родичів немає, вони обидва були з дитбудинку. Така, мабуть, доля і у доньки. Чому вам зателефонувала, а вона схожа на вас, Ірино Сергіївно. Якщо хочете, ходімо, подивіться. Я колись уперше побачила Єву, відразу й згадала про вас.
Дивно, але Єва справді чимось була схожа на Ірину, навіть Федір сказав:
– Іринко, це точно наша донька.
– Віра Андріївна, я ж мріяла про доньку. Дивлюся, наші хлопці постійно крутяться біля тата. А мені теж хочеться заплітати косички, одягати красиво, хочеться, щоб біля мене була помічниця та подружка. Взагалі дуже хочу доньку. І вважаю це щастя, коли за спиною твоя родина.
Через деякий час Єва приїхала з батьками додому. Хлопці добре зустріли її. Особливо Ігор одразу потягнув у свою кімнату і показав свої іграшки, якими вже майже не грався. Олег навіть потримав її на руках і сказав:
– Ну привіт, сестричко! Мамо, у нашій родині поповнення…
Ірина з Федором обоє хотіли велику родину. Тепер у їхньому будинку дзвенів веселий сміх Єви, дуже спритна була дівчинка. Але всі дружно доглядали за нею.
Після закінчення школи Олег пішов на службу, відслужив близько року й підписав контракт. Звичайно, попередньо порадився з рідними.
– Сину, якщо тобі подобається військова служба, ми не проти, – говорив батько і пишався сином.
А син тепер часто дзвонив, передаючи привіт «малим» – братові й сестричці.
Так і живуть у великій хаті Федір й Ірина з дітьми, обоє щасливі, а діти теж…
