Настя й Микита зустрічалися пів року, а потім вирішили жити разом. Вони орендували спочатку кімнату, а потім невелику квартиру.
За мрію про свою квартиру Настя сказала, але от про свою скарбничку – промовчала, бо ж він їй ще не чоловік.
А збирала вона гроші вже давно, як тільки почала працювати.
Зарплата спочатку була невеликою, але щомісячний внесок у скарбничку вона робила.
Спеціальний рахунок для цього відкрила. З досвідом роботи йшло і підвищення, внески також зростали.
Скоро можна буде думати про свою поки що маленьку квартиру.
Але Микита раптом радісно сказав:
– У нас скоро буде своя квартира! Вже є! Я оформив кредит. Мені батьки на перший внесок дали. Там ремонт іде. Я вже й меблі всі замовив. Разом ми впораємося.
– І ти стільки часу мовчав?
– Ну а що тут такого! Просто вибирав…
Микита тішився. А як йому не радіти, своя квартира. Настя ж розуміла, що вона тільки його…
Минуло ще пів року. Пропозиція руки і серця так і не надходила. Микита одразу сказав, що пов’язувати себе шлюбом поки не збирається. Багато хто і без цього добре живе.
Продукти вони купували разом, комуналку платили навпіл, решту – кожен для себе.
Настю влаштовувало все. Тільки ось таємна купівля квартири Микитою не давала їй спокою. Начебто й живуть уже разом, а нічого не сказав.
Звичайно і вона про свої заощадження промовчала, але це здавалося їй не таким страшним.
От якби сказав, то можна було б спільне житло купити, і кредит був би меншим, але… Вони ще й не одружені. Його слова: “разом ми впораємося”, теж сиділи в голові. Начебто й разом, а не одружені. Квартира є, а не її.
Хотілося своє гніздечко облаштовувати, а тут вона на пташиних правах, навіть не прописана. Настя довго думала про це…
– Настю. Я вирішив, що наше з тобою весілля буде після завершення всіх платежів. Ти будеш моєю дружиною?
– Це що, пропозиція?
– А ти про інше мріяла?
– Через двадцять років після твого кредиту?
– Ні, набагато раніше! Просто треба докласти всіх зусиль і закрити кредит. А в тебе хороша зарплата. Куди ти витрачаєш гроші? Ми живемо, а за кредит я один сплачуюю.
– Справді, один. Але я тут ніхто. Просто живу з тобою на правах майбутньої дружини.
– Але ж ти згодна нею стати?
– Я подумаю.
– Час у тебе є.
– Думаю його дуже багато.
– Не раджу тягнути. Чим швидше ми все виплатимо, тим краще. Можна буде і весілля влаштувати.
– Якщо ти зробив мені пропозицію, то можна розписатися прямо зараз, без пишної урочистості.
– Весілля обов’язково має бути, тому зачекаємо. На першому місці кредит, а потім решта. І взагалі! У домі я господар, голова сім’ї. Я буду за кредит вносити більше, всю свою зарплату, а ти тепер візьмеш на себе платежі з комуналки та їжу. Ще мій кредит за комп’ютер там трохи залишилося. Ну, а все інше, що залишиться, віддаватимеш мені.
– Але сім’ї в нас ще немає.
– А я вважаю, що є.
– Мені не подобається мій статус – майбутня дружина. Звучить ще гірше, аніж колишня.
– Настю, давай без цих статусів і фокусів. Я все вирішив. Твої батьки могли б допомогти. Бо ж мої на перший внесок дали.
– Мої не можуть. Грошей вони не мають, продати нічого.
– А хата в селі! Для чого вона їм?
– Там бабуся ще живе, – здивувалася Настя.
– Давно пора її до батьків переселити.
– Цього поки що не буде. У мене в цій квартирі частки немає, вносити гроші я не буду. Над рештою подумаю.
– Ну, тоді вважай, що й пропозиції не було! Можеш збирати речі! Частку тобі треба?!
– Не треба. Для чого мені тут частка?
– Гаразд, погарячкував я… Залишайся. Обійдемося без хати твоєї бабці…
– Ну ні! Тепер я сама піду!
– Куди? Де ти житимеш? Батьки в іншому місті, бабця взагалі у селі.
– Знайду де. Квартиру можна орендувати, а можна купити. Я йду речі збирати. А твоя пропозиція про весілля для мене не підходить.
– Настю, але я ж без тебе не впораюся.
– А я впораюся.
Настя зібрала речі й поїхала. Подруг у неї в місті не було, довелося винайняти квартиру на добу.
Наступного дня вона знайшла недорогу кімнату і зайнялася пошуком квартири. Грошей на перший внесок було вже достатньо, не дарма вона заощаджувала на всьому.
Микиту намагалася забути. Він виявився дуже хитрим:
“Плати за мою квартиру, а я може одружуся з тобою.»
Таке щастя їй точно не потрібне…
Минуло два роки.
Настя вийшла з роботи і раптом побачила… Микиту з букетом в руках!
– Привіт. Давно не бачились. А я ось повз проходив.
– На побачення поспішаєш? Не буду затримувати.
– Ні, це тобі. Поговоримо? Я сумував.
– Я поспішаю, попереду вихідні, я їду у справах…
– Діловита ти стала. Чув тут про тебе одну цікаву річ…
– І яку ж це? – Настя аж стала від цікавості.
– А те що ти квартиру купила.
– Хм. Хто ж тобі таке розповів чи сам розпитував? А про мою зарплату нічого не чути? А про спадщину? А про виграш? Я ж джекпот зірвала, – сказала Настя і сама собі здивувалася – “Остапа понесло.”
– Нічого не чув. Тільки про квартиру. Запросиш?
– Ні, – відповіла Настя. – Мені через годину їхати. Їду на відпочинок.
– Добре в тебе напевно, місця багато, для сім’ї якраз. От би подивитися. А скільки ти виграла?
– Все! Прощавай.
– Ми ще побачимось?
– Ні, я виходжу заміж. Весілля через місяць.
– А якщо твій наречений дізнається, що я зустрічався з тобою?
– А ти мене хочеш оббріхувати? Нерозумний ти, Микито. Спершу знайди нареченого. Та й не зустрічалася я з тобою…
Настя їхала до батьків, відпочити, а заразом і спадщину свою забрати.
Бабусі не стало, будинок продали, а гроші батьки зібралися віддати їй.
Якраз вистачить закрити кредит. У мріях уже була машина…
Весілля через місяць? Так, справді у неї через місяць буде весілля. Не збрехала!
Про виграш звісно вона пожартувала, зате Микита повірив.
Нехай заздрить мовчки. Вона не його. Не його майбутня дружина. Джекпот втрачено…
