Марина приїхала від бабусі з якимось дивним настроєм.
Привітавшись з батьками, вона ще якийсь час ходила навколо мами з німим питанням в очах.
Потім, вона все-таки, не витримала.
– Мамо, скажи мені, будь ласка, а твоя стара біла сукня в синій горошок, вона збереглася? – запитала дівчина.
– Яка сукня? – здивовано перепитала Віра.
– Ну, твоя, стара! – сказала дочка.
– А ти чого це раптом зацікавилася моїми старими речами? – здивувалася мати.
– Ну, мені треба, мамо! – нетерпляче відповіла Марина. – Бабуся сказала, що в тебе була сукня, біленька така. У синій горошок.
– Ну, так була й така. І що?
– Вона збереглася? Ти її не викинула? Бабуся сказала, що ти її, начебто, бережеш…
– Точно. Бережу, – Віра посміхнулася. – У мене з нею було дещо пов’язане… Одна дуже радісна подія…
– А ти можеш мені її дати поносити?
– Як це – поносити? – ще більше здивувалася мама. – Ти що таке говориш, доню? Вона ж зовсім стара! Такі старі сукні сучасні дівчатка не носять. Хочеш, ми тобі купимо нову? Або зшиємо. Зараз такі тканини з’явилися…
– Ні! – швидко зупинили маму Марина. – Не треба мені ніяку нову. Я хочу твою стару.
– Але ж їй майже двадцять років!
– Ну то й що? Подумаєш. Я її поперу, випрасую.
– Але навіщо вона тобі?
– Мені треба! – видно було, що Марина дуже не хоче говорити правду. – На пару вечорів, чи трохи більше. Бабуся сказала, що вона була для тебе щасливою. Ось і я теж хочу…
– Що ти хочеш? – раптом насторожилася Віра.
– Не важливо. Ти знайди її прямо зараз, будь ласка. Мені вона вже до завтрашнього дня потрібна.
Віра задумливо подивилася на дочку і кивнула.
– Ну добре. Раз тобі треба терміново, то шукатиму…
Сукня, не одразу, але знайшлася. Віра швидше кинулася у свою кімнату її приміряти, і вже за хвилину звідти почувся радісний дзвінкий вигук:
– Мамо, мамо, іди сюди! Подивися! Вона ніби на мене пошита! Невже ти була така ж худенька?
Віра поспішила до дочки, і негайно почала кликати чоловіка.
– Миколо! Микольцю! Іди скоріше сюди! Хочеш подивитись на мене молоду? Дійсно, дуже схоже!
У дверях кімнати дочки з’явився батько, і теж ахнув.
– Марино! Та ти ж у цій сукні – копія мама! Тож… І куди ти сьогодні в ній зібралася?
– Не сьогодні, а завтра! – дочка крутилася перед дзеркалом як дзиґа, радісно зітхаючи.
– А завтра куди ти в ній підеш? На показ ретро-моди?
– Я просто гуляти в ній піду, і все, – ухильно відповіла Марина.
– Так? Підеш у старій? Дивно… – батько теж з подивом подивився на дочку. – Між іншим, коли я твоїй мамі робив пропозицію, вона була саме у цій сукні.
– Я про це знаю, мені бабуся розповіла, – відразу відповіла дочка, і раптом густо почервоніла. Потім схаменулась, і замахала руками. – Ну, все, годі! Виходьте з моєї кімнати! Я зараз її зніму, і пратиму.
Батьки вийшли з кімнати і насторожено перезирнулися. Потім усамітнилися на кухні і почали шепотіти.
– Що це з нею? – запитав Микола.
– Невже сам не здогадуєшся? – запитала чоловіка Віра.
– Про що?
– Їй дев’ятнадцять років. Я ж на побачення до тебе в ці ж роки почала ходити. У цій сукні. Може вона теж чекає пропозицію?
– Ти зовсім вже? – ахнув чоловік. – Вона ще дитина!
– Чому? Дівчатка у цьому віці майже всі закохуються.
– Але ж не одразу ж заміж виходити!
– А хто виходить?
– Віро, ти що не розумієш? Вона ж піде у твоїй сукні!
– Ну, і що тепер зробиш?
– Навіщо ти цю сукню зберігаєш?
– Не знаю.
– А я знаю. Для того, щоб його одягла наша Маринка, і… – Микола сумно зітхнув.
– Не вигадуй! – сердито вигукнула дружина, і тут же ж сама нервово зітхнула.
Цілий вечір вони шепотілися, так, щоб цього не помітила дочка.
Але Марині було не до них. Вона все поралася з маминою сукнею, як у дитинстві, коли гралася в ляльки.
На другий день – а був вихідний – вона вдягнулась у цю сукню в горошок, покрутилася перед дзеркалом, і сказала:
– Ну, все, мамо-тато, я пішла.
– Стривай! – раптом різко сказав батько.
– Чому? – хором спитали мати з дочкою.
– Тому що треба тобі взяти ще дещо.
– Що? – знову разом запитали Віра з Мариною.
– Ось це ось… – Микола раптом витяг з кишені пошарпаний записник, розкрив його, і взяв старий пожовклий квиток на трамвай, що лежав між сторінками.
– Це що ще таке? – здивувалася Віра, і подивилася на чоловіка.
– Це мій щасливий квиток. Того дня, коли я зробив тобі пропозицію, мені кондуктор у трамваї продав щасливий квиток. Спочатку я хотів його викинути. А потім… Загадав бажання, щоб ти сказала “так”, і поклав його у кишеню. Ось. Я зберігав цей квиток навіщось усі двадцять років.
Візьми, доню, може, і для тебе він виявиться щасливим…
Марина знову почервоніла, потім поцілувала тата в щоку і побігла на побачення.
А чоловік із дружиною знову перезирнулися і зітхнули…
