З самого ранку Галину турбувало передчуття, що щось має статися. Все, що має бути, вже давно сталося. І кохання, і сім’я, а тепер вона одна. Чоловіка, з яким вони прожили тридцять шість років разом, не стало два роки тому. У сина своя сім’я, двоє дітей, вони всі живі та здорові.
– Просто передчуття свята, – нарешті здогадалася вона. – Завтра 8 березня.
І тут же ж згадався чоловік. Нема кому їй подарувати мімози чи тюльпани. Хоча що це вона? А Сашко, син? Обов’язково заїде й привітає.
Раніше у них була дача. Так, зовсім маленький будиночок на шести сотках землі. Батьки придбали колись. Поки працювала, приїжджала на дачу у відпустку та у вихідні. А коли Галина вийшла на пенсію, то все літо практично жила там, приїжджаючи в місто закупитись продуктами.
Того року літо видалося сухе та спекотне. Доводилося щодня поливати грядки. Чоловік приїхав, як завжди, після роботи у п’ятницю. Галина одразу звернула увагу на його блідість.
– Все нормально, дуже душно, – відмахнувся він на її зауваження.
– Відпочинь, я сама все зроблю, залишилося трохи. Посидь у тіні на лавці, – сказала йому Галина.
Він сів, притулився спиною до прогрітої сонцем стіни будинку, дивлячись, як вона зі шланга поливає грядки. Коли Галина закінчила й підійшла до чоловіка, то одразу зрозуміла, що щось не так. Начебто дрімає. Але коли вона торкнулася його за плече, він ліг на бік. Не стало уві сні на лавці…
Дачу Галина восени продала. Не могла туди більше їздити. Все здавалося, що бачить його на лавці. Син її підтримав.
– Давно треба було продати її. Чого працювати, якщо все можна купити в магазині цілий рік.
Сам він з дружиною та дітьми їздив у відпустку на море. Гроші за дачу Галина віддала синові. У нього двоє дітей, йому потрібніше. А їй вистачить однієї пенсії. Хотіла знову піти працювати, але син відмовив.
– Отримуватимеш копійки, а нервів витратиш на купу, – сказав він.
Так чоловік завжди говорив.
– Щоб зараз працювати вчителем у школі, потрібні залізні нерви. Якщо скучила за уроками, займайся з онуками. У тебе є я. Якщо що, допоможу.
Так вона й жила сама. Звісно, чоловічих рук не вистачало. Але син викликав майстрів, якщо щось ламалося чи кран починав капати.
Останніми роками із чоловіком жили дружно. А за молодості чого тільки не було. Сварилися так, що до розлучення справа мало не доходила. Гуляв чоловік обережно. Але жінки завжди це відчувають. Якось вона не витримала, все висловила чоловікові і вказала на двері.
Чоловік зібрав валізу, сів на дорогу на диван. І тут прийшов Сашко зі школи. Йому тоді було тринадцять. Побачив батька з валізою і все зрозумів. Великий, все розумів і чув. Сварки батьків його також дістали.
– Незлюбиш мене тепер? – запитав його батько.
– Так, – сказав син і пішов у свою кімнату, гримнувши дверима.
– Не можу я так! Не можу, – сказав чоловік.
Він встав і відкотив валізу за диван, щоб очі не мозолила.
– Вечерею погодуєш? – запитав він, не дивлячись на Галину.
Вона втомилася від сварок та розбірок. Яка різниця, піде сьогодні чи завтра. Так навіть краще. Нехай іде, поки вони із сином будуть у школі. Галина накрила на стіл, покликала Сашка вечеряти. Їли мовчки, не промовивши жодного слова.
Наступного дня Галина з роботи додому не поспішала. А як прийшла, то одразу кинулася до кімнати і подивилася за диван. Валіза зникла. На душі відразу стало гидко й тужливо. Вона повернулася у коридор і почала повільно роздягатися. А потім підвела очі і побачила валізу на полиці під стелею. Кинулася в кімнату і відкрила шафу. На вішалках були сорочки та штани чоловіка. Від серця відлягло.
Але коли він прийшов з роботи, Галина єхидно сказала, що даремно валізу розібрав, як би не довелося знову збирати.
Чоловік промовчав, але більше на роботі не затримувався, а коли й бувало, дзвонив і попереджав. З того часу сваритися стали менше. А в останні роки жили душа в душу. Ось би замолоду так.
Галина намагалася згадувати тільки добре. Толку згадувати погане? Образи всі пішли разом із чоловіком. Звичайно, часом на неї накочувала туга, але швидко минала.
Наодинці є і свої плюси. Прибиранням квартири почала рідше займатися. А кому в неї смітити? Готувала собі найпростіше та найлегше. Натомість багато читала, дивилася серіали. Чоловік їх терпіти не міг. Він сидів на дивані, дивився футбол і всілякі програми новин.
А вона на табуретці на кухні маленький телевізор, що стояв на холодильнику, поки не втомлювалася. Кухня маленька, нікуди телевізор поставити.
А тепер лежить на дивані, як королева, дивиться, що хоче. Подумувала кота завести. Але від нього повно шерсті. Та й не особливо вона любила тварин.
Завтра 8 березня. Може, торт купити? А хто його буде їсти? Син обов’язково приїде привітати її. Вона зараз сама щось спече. І Галина почала шукати зошит із рецептами.
Може, купити квіти? Галина окинула поглядом кімнату. Ні, від них ще нудніше буде. Квіти має чоловік дарувати. Та й навіщо? Щоб за два дні їх викинути?
Галина спекла тістечка з шоколадом та мандаринами. Внуки їх любили. Із сином передасть їм. Втомилася і сіла до телевізора. Ішов якийсь фільм. Вона його дивилася. Очі самі собою заплющились, і Галина задрімала…
Розбудив її дзвінок у двері. Від несподіванки вона мало не підстрибнула. Серце затріпотіло в грудях. До неї давно ніхто не приходив, вона відвикла від гостей. Дзвінок повторився.
Син? Ні, він має ключ. Він завжди спочатку дзвонив у двері, і, якщо вона не відкривала, відмикав своїм ключем.
Перед дзеркалом у коридорі Галина поправила прим’яте волосся і відчинила двері. На порозі стояв незнайомий чоловік із букетиком тюльпанів. Красенем його не назвеш, приблизно її віку. Пристойно одягнений, з сивиною у волоссі, повнуватий, але без живота. Загалом нічого особливого.
– Вам кого? – спитала Галина.
– Людмилу покличте, будь ласка, – усміхнувся він.
– Тут ніякої Людмили немає, і ніколи не було. Ви помилилися, – сказала Галина і хотіла зачинити двері.
– Зачекайте! – зупинив її чоловік. – Це вулиця Сонячна, будинок двадцять, квартира тринадцять?
– Правильно, це моя адреса. Але Людмила тут ніколи не жила, – повторила Галина.
Чоловік перестав усміхатися і спантеличено дивився на неї.
– Цього не може бути.
Галина застигла від здивування.
– Може. Я живу у цій квартирі кілька десятиліть. Чи ж мені не знати.
– Значить, я щось наплутав, – розчаровано сказав чоловік.
– Шкода, – і Галина зачинила перед ним двері.
Вона постояла, прислухаючись, але за дверима було тихо. Галина пішла в кімнату. Почало темніти, вона клацнула вимикачем, і кімнату залило яскраве світло, стало спокійніше. І коли в двері знову подзвонили, вона подивилася у вічко перед тим, як відкрити.
– Знову ви? Що вам потрібно? Сказала ж, що Людмила тут не живе! – гукнула через двері Галина.
– Відчиніть, будь ласка, я не пройдисвіт, – відповіли за дверима.
– Звідки мені знати? Ідіть, – сказала Галина.
– Квіти хоч візьміть. Не викидати ж, – засмучено сказав чоловік.
І Галина відчинила двері. Він простягнув їй квіти.
– Я не брешу. Мабуть, я щось наплутав. Людмила написала мені адресу, а я загубив папірець.
– То подзвоніть їй, – підказала Галина.
– Так номер теж на листочку записаний був. – Чоловік знизав плечима. – Я піду.
– Тут недалеко є готель, – сказала йому Галина.
Чоловік подякував їй і став спускатися сходами.
Дивно це все. Галина весь вечір згадувала чоловіка, дивлячись на тюльпани у вазі. Тепер вона ніколи не дізнається про таємничу Людмилу.
Наступного ранку вона встала пізно, вмилася, вклала волосся. За вікном йшов дощ із мокрим снігом. А бутони тюльпанів за ніч розкрилися.
Коли пролунав дзвінок, Галина чомусь одразу подумала про того чоловіка.
– Ось зараз я все й дізнаюся, – сказала вона собі і відчинила двері.
Це справді виявився він.
– Вибачте, я тут нікого не знаю, з готелю виписався, в ніч поїду, а піти нікуди, – ніяково сказав він.
– Проходьте.
Він зрадів, зайшов, поставив спортивну сумку на підлогу.
– Може, їсти хочете? – запитала Галина.
– Не відмовлюся, – усміхнувся чоловік.
Галина заметушилась на кухні. Потім попросила розповісти про таємничу Людмилу, яку він шукає.
– Та що говорити? Я приїхав з іншої області. Коли дружина занедужала ми продали квартиру і купили будинок на півдні. Дітей нам Бог не дав. У моєї дружини слабке здоров’я було.
Я сам все робив по господарству і на городі. Квіти садив під вікнами, дружина їх дуже любила. Але через кілька років її не стало. Я залишився один у сорок вісім років. Бачу, ви теж одна, зрозумієте мене.
Ось я і став здавати кімнату для приїжджих. Думав, познайомлюсь із кимось, раптом вийде щось. Але приїжджали молоді жінки чи сім’ї. Розумієте, жінки приїжджали відпочивати і дивилися на красенів на пляжі. А я… Самі бачите.
І раптом приїхала вона, Людочка. Із донькою. Мені вона одразу сподобалася. У нас з нею все вийшло.
Я не міг залишити будинок, роботу й поїхати з нею. І вона не захотіла переїжджати до мене. Я сказав, що чекатиму її наступного року. Чимось вона на мою дружину була схожа. Поїхала вона додому, написавши мені свою адресу і номер телефону.
– Ви їй дзвонили?
– Ні, просто чекав. А чого дзвонити? Я не молодий, говорити про романтику відвик. І вона не дзвонила.
– А може, вона заміж вийшла, чи має чоловіка? – запитала Галина.
– Ось і я так подумав. Все можливо. А коли хотів подзвонити, виявилося, листочок загубився. Весь будинок передивився, не знайшов. Номер телефону, звісно, не запам’ятав. Але адреса проста.
– А може, вона спеціально написала зовсім іншу адресу? – припустила Галина.
– Навіщо?
– З багатьох причин. Одружена, наприклад. Передумала продовжувати ваші стосунки.
– Минув рік, вона так і не приїхала. А восени я занедужав. – Чоловік помовчав. – Тепер ось приїхав. А вона тут не живе, виявляється. Напевно, ви маєте рацію. Ой, ми з вами навіть не познайомилися, – запізно схаменувся гість. – Мене Андрій звуть. Андрій Олександрович Крутивус.
– Яке прізвище у вас гарне. А я Галина. Просто Галя.
Він усміхнувся. Посмішка в нього була відкрита, щира. Від очей розбіглися промінчики зморшок.
– Може, ще щось хочете?
– Дякую, все дуже смачно. Я розумію, виглядає моя поява дивною. Але ось… – він поліз у кишеню піджака і дістав квиток на поїзд. – Там моє ім’я. Можете переконатися, я не брешу. Можу і паспорт показати.
– Не треба, – але квиток Галина все ж таки подивилася.
Дійсно, дані вказано його.
– А може спробувати знайти вашу Людмилу? – запропонувала вона.
– Ні, не шукатиму. Ви маєте рацію, Хотіла б, подзвонила чи приїхала б. Я собі все придумав. Сподобалася, думав, складеться. Ех, сказала б одразу, щоб не чекав. Даремно приїхав. Не судилося, мабуть.
– Нічого, знайдете собі іншу Людмилу, – сказала Галина.
– Не шукатиму я нікого. Просто житиму. – Андрій махнув рукою.
Вони ще трохи посиділи. Потім він збирався на вокзал.
– Рано ще. На таксі хвилин п’ятнадцять їхати, – попередила Галина.
– Пройдусь, подумаю.
Він виглядав справді засмученим. Їхав, сподівався, квіточки купив, а тут отак. Або Людмила забула його відразу, або свідомо неправильну адресу написала і не збиралася підтримувати стосунки.
– А знаєте що? Ви нагодували мене, вислухали. Якщо колись захочете поїхати на море, то прошу до мене. Буду радий. Приїжджайте із сином, з онуками. Попередьте заздалегідь, щоб я нікого не брав.
– Я подумаю, але за запрошення дякую, – сказала Галина.
«Тільки цього не вистачало. Він що, думає, з Людмилою так вийшло, то спробувати зі мною? Даремно сподівається», – подумала Галина.
– Ви не подумайте. Нічого такого, жодних думок у мене щодо вас немає. Від щирого серця запрошую. І грошей, як з друга, не візьму, – ніби прочитав він її думки. – У мене садок, море поряд, красиво. Хоч на все літо приїжджайте.
Дайте листок, напишу мою адресу і телефон.
Андрій з надією дивився на Галину.
– Я подумаю. Якщо зважусь приїхати, подзвоню вам, – пообіцяла вона.
Він пішов. Не встигла вона прибрати посуд зі столу, як знову подзвонили у двері.
«Передумав чи забув щось», – вирішила Галина і пішла швидше відчиняти.
Але це приїхав син. Привітав, поцілував, подарував великий букет великих різнокольорових тюльпанів.
Побачив скромний букетик на кухонному столі.
– У тебе гості були, мамо? – запитав він.
І Галина розповіла про Андрія.
– Ну, ти взагалі. Ти хоч перевірила, чи всі речі на місці? Може, він пройдисвіт який? Так просто впустила до хати чужу людину.
– Облиш. Він приїхав до жінки, а вона, можливо, обманула його. Дуже переживав, що її не знайшов. Запрошував мене на море. У нього тут нікого немає, поїв і пішов. Адресу залишив. Я квиток бачила. Якщо що, знайти його легко можна.
– Ну, якщо нормальний чоловік… А що, ти давно ніде не відпочивала. Все на своїй дачі. А тепер і дачі немає. Надумаєш, я квиток куплю.
– Подивимося, – ухильно сказала Галина.
А нічого свято пройшло. Навіть гість був зі своєю історією, наче серіал подивилася. Добре, що ця Людмила випадково написала її адресу. А може, Андрій сам щось переплутав.
Галина подивилася на дві вази із квітами. Скромний букетик Андрія не витримував конкуренції із різнокольоровими тюльпанами сина. Вона перемішала обидва букети і поставила в одну вазу.
“Так краще”, – задоволена результатом, подумав вона.
Ні, вона не хоче жодних стосунків. Цього ще не вистачало. Але чомусь ніяк не могла позбутися відчуття, що не випадково він подзвонив у її двері. А на морі вона справді була дуже давно, коли синові було тринадцять. Помирившись із чоловіком, вони всі разом їздили.
А як добре, мабуть, у тіні саду відпочивати і слухати шум хвиль…
Через два дні їй подзвонили з невідомого номера. Галина насторожено відповіла.
– Галино? Це я, Андрій. Я доїхав. Все гаразд. Вирішив ще раз подякувати вам за гостинність. І приїжджайте обов’язково. Чекатиму…
Так приємно стало, що подзвонив, що чекатиме.
– А що? Поїду, – вирішила Галина і посміхнулася.
І від цього одразу ніби помолодшала.
– Просто на море. А там, хто знає…
