Сказати, що Вітя – його син Ніна збиралася кілька разів. Першого разу, коли вранці стало зле від запаху яєчні, що звично скварчить на сковорідці, зі шматочками докторської ковбаси і кружальцями помідор з дачі. Чомусь Ніна відразу зрозуміла, в чому справа, і жодної секунди не сумнівалася, що дитину цю залишить у будь-якому випадку.
Михайло жив у сусідній квартирі, ставився до неї як до молодшої сестри, забігав іноді вечорами на партію в шахів: батько Ніну ще в п’ять років навчив цій грі, і суперником вона була серйозною навіть для такого розумника, як Михайло. Любила вона його беззавітно, як тільки може любити дівчина вперше, він же цього кохання не помічав. Якось він зайшов на партію і натрапив на Марину.
З Мариною вони познайомилися першого ж дня інституту. Батько не тільки шахам Ніну навчав, але ще й англійській з французькою, високо освіченою людиною він був, і в душі у Ніни були про нього найтепліші спогади. Коли його не стало, вона, п’ятнадцятирічна дівчинка, не могла відійти від батька і просила: “Не закопуйте тата, там темно, не треба, будь ласка!”.
Якщо чогось і боявся цей розумний і сміливий чоловік, то це темряви: вдома в кожній кімнаті незмінно світився нічник, і після того, як його не стало Ніна продовжувала їх вмикати. Темряви він боявся не просто так: вітчим замикав його, маленького хлопчика, у темній коморі, і пам’ять про той час так і не залишила його. З Ніною батько завжди говорив чесно та відкрито, нічого не приховував і не прикрашав. І вона вирішила, що буде, як і він, викладачем, а як спеціалізацію обрала іноземні мови: це й модно було, та й знала вона їх на пристойному рівні.
Марина в інститут влаштувалася за блатом і перше, що запитала у Ніни, коли сіла поруч, поширюючи навколо солодкі важкі парфуми, це:
– Ти як, англійську добре знаєш?
– Знаю, – не розгубилася Ніна. – Добре.
З цього й почалася дружба: Марина списувала у неї всі домашні завдання та семінари, натомість ділячись з Ніною своїм насиченим життям. Того вечора вона саме зайшла за конспектами і зачарувала Михайла. Воно й не дивно: Марина була статна, з довгим фарбованим у чорне волоссям, а очі у неї завжди були підведені як у актриси. Носила вона виключно спідниці, які вигідно підкреслювали всі принади її фігури, і Михайло від цих принад просто очей не міг відвести. Коли Марина пішла, він спитав:
– У неї хлопець є?
– Є, – з викликом відповіла Ніна. – Ціла купа! Усі дипломати та спортсмени, вибирай – не хочу!
– А я все одно її дочекаюся, – впевнено промовив Михайло і навіть якось вище став.
Він став просити кликати Марину до себе, а Ніна не могла йому відмовити, хоча прикро було до сліз: вона так намагалася показати йому, яка вона розумниця і господиня відмінна, не знайде ж він краще за дружину, ніж вона! Михайло тільки-но вступив до аспірантури. Зрозуміло було, що на Михайла чекає майбутнє великого вченого, а такому потрібна дружина, яка дбатиме про нього. І вона, Ніна, зможе.
Пощастило, що Марині він не сподобався.
– Дивиться на мене як щеня, – посміхнулася вона. – Очі такі жалісливі, ну що це за чоловік? Попроси я і на задніх лапках піде танцювати!
Марині подобалися інші чоловіки: брутальні, які хапали її обійми і казали: ти моя! Щоправда, потім вона ходила з червоними очима. Михайло ж весь змарнів, навіть схуд і, і його темні очі стали здаватися величезними і нещасними. Він навіть вірші намагався Марині писав, а вона його висміювала.
Якось він зустрів Марину у місті. Вона сідала в машину до хлопця у шкіряній куртці і виглядала такою щасливою, що Михайло вирішив пережити своє горе у найближчому барі. Потім ввалився до Ніни, добряче веселий і нещасний. Ніна дбайливо пригостила його чаєм і зраділа, що мама на дачі у свого нового чоловіка і не бачить цього неподобства. Михайло, чи розглянувши в Ніні дівчину, чи ще з якихось причин, потяг її до себе. А Ніна і не стала сперечатися. Вранці він пішов, ховаючи очі, і цю ніч вони жодного разу не обговорювали.
Коли вона зрозуміла, що вагітна Ніна вирішила: це доля. І пішла до сусідньої квартири до Михайла.
Двері їй довго не відчиняли. А коли відчинили, вона здивувалася: на порозі стояла Марина.
– Я тут ось що подумала, – повідомила вона подрузі, потягнувши її на балкон. – Хлопець надійний, із квартирою, не образить. Від добра добра не шукають. Загалом у листопаді у нас весілля.
Ось тому Ніна нічого Михайлу не сказала. На весіллі була свідком, молячись про те, щоб ніхто не помітив її животик, що злегка округлився. Батьки Михайла купили молодим квартиру та обіцяли фінансово допомагати, доки єдиний син стає світилом науки. Марина розповідала всім, як стане перекладачем і зароблятиме величезні гроші. Ніна взяла академ і поїхала до тітки у Вінницю, щоб не заважати матері налагоджувати особисте життя, де народила свого Вітю. Перевелася на заочне, влаштувалася до школи через рік, із сином тітка сиділа, вона на пенсію вийшла, і зайнятися їй не було чим.
– Треба ж, тихоня, – говорила телефоном Марина. – Від кого народила хоч?
– Та ти його не знаєш.
– А в нас ось ніяк не виходить, – зітхала Марина. – Скільки грошей на огляди витратили, а користі все немає.
Без Ніни Марину швидко відрахували, і вона пішла працювати продавщицею до парфумерного відділу. Михайло все ще зачінчував аспірантуру, передавав Ніні привіти, але сам жодного разу не зателефонував. Певне, не зрозумів, що Вітя – його син.
Мати сама до них їздила разом зі своїм новоспеченим чоловіком. Ніну це не те, що коробило, але пам’ять про батька була, і бачити поряд з мамою іншого було неприємно, тому в рідному місті вона не з’являлася. Коли Віті було п’ять, Марина з Михайлом самі приїхали в гості практично без попередження: Марина зателефонувала з вокзалу і повідомила, що вони купили квитки. Ніна дуже хвилювалася: Вітя був дуже схожий на Мишка. Ті ж темні очі, родимка на щоці, смішний чубчик на маківці. Але ні Марина, ні Михайло ні про що не здогадалися.
– Вилита ти! – захопилася Маринка. – Добре, що хлопчик, а то з таким носом… Сама знаєш.
Ніні стало прикро за свій ніс. Нормальний ніс, не всім бути грецькими богинями.
– У шахи грає? – поцікавився Михайло.
– Ні, – відповіла Ніна. – Якось все не куплю, а старі у мами залишились.
Михайло пішов і купив шахи, після чого посадив розважливого Вітю вчитися грати. Хлопчик схоплював на льоту, і Михайло радів:
– Треба ж, навіть я не такий кмітливий у дитинстві був!
Маринка, залишившись наодинці з Ніною, скаржилася, що діти не виходять, а Михайло відмовляється йти перевірятись.
– Ось упертий! – сварилася вона. – Каже, що в нього все гаразд. А звідки йому знати?
Ніна мовчала – у Михайла і справді все було в порядку, але сказати про це вона не могла.
В останній день, поки Марина спала, Ніна з Михайлом сиділи на веранді, милуючись заходом сонця, і мовчали.
– Може, й справді в мені проблеми, – тихо промовив він. – Але ти розумієш, страшно. Що, коли я не можу мати дітей? Марина ж мене покине! А я її так люблю, ти не уявляєш!
Ось тут Ніна вдруге хотіла йому зізнатися. Втішити, сказати, що син у нього є, а значить, справа не в ньому. Але тут на веранду вийшла тітка і спитала:
– Ви чого в темряві сидите? Дивіться у мене!
Ніна густо почервоніла і поспішила на кухню, виймати шарлотку з духовки та заварювати чай.
Коли Віті було дев’ять, мама злягла з недугою. Новоспечений чоловік відразу випарувався, не захотів доглядати. І Ніні довелося повернутись.
Жили вони за десять хвилин ходьби, і Ніна в неї прописалася. На той час вона все ж таки народила хлопчика, нездужлго до неможливості, і тут же передала його під опіку свекрух: Михайлові докторську треба писати, у неї бізнес свій, ніколи дитиною займатися. З понеділка по п’ятницю він був у бабусі, а вони з Михайлом по черзі до нього заглядали. Михайло і справді з сином час проводив, а Марина все більше з подругою.
– Ох і нудне моє життя, – скаржилася вона. – Не про таке життя я мріяла.
Ніна знизувала плечима: їй було не до нудьги. Робота, мати лежача, син, якого у школі діставали хлопчаки. Особистого життя ніякого, та й не могла вона ніяк Михайла з душі вигнати. Та щемна перша закоханість назавжди запечаталася і не хотіла проходити.
Михайло сам зголосився поговорити з Віктором, коли Ніна вкотре поскаржилася, що його ображають. Чим там закінчилася розмова, вона не знала, але за два дні її викликав інспектор у справах неповнолітніх. Вітя постояв за себе.
Інспектором виявився молодий чоловік із ямочками на щоках. Вітю він не сварив, більше питав у Ніни про батька, а коли дізнався, що такого немає, сказав: беру вас під своє шефство.
За рік вони одружилися. Сашко виявився простим і добрим хлопцем, який і до Віті знайшов підхід, і Ніні показав, що можна не тільки одній все на своїй спині тягнути, а й покластися на когось.
– Щаслива ти, – зітхала Марина. – Такого красеня відхопила!
З вітчимом Вітя ладнав. Але з віком почав тягтися до Михайла. Теж захопився біологією, просився до наукового інституту на екскурсію, брав у нього книги, грав у шахи і, до речі, обігравав. Ніна спостерігала це з подивом, але не втручалася: Михайло начебто був не проти, тим більше їх з Мариною син ріс зовсім іншим, весь у Марину пішов. До навчання був байдужий, напружуватися не любив, всі довкола йому були зобов’язані. Особливо дісталося, коли свекри вже не могли тягнути на собі онука та повернули його батькам. Марина буквально тікала з дому, а Михайло зникав на роботі.
Докторську він захистив. А Вітя того року вступив до університету на біологію, пішов стопами рідного батька, сам того не знаючи. З першого курсу прописався в його інституті, брав участь у конференціях, і науковим керівником Михайло вибрав.
Через шість років Михайло спочатку зліг з якоюсь недугою, а потім довго не міг відійти: то тиск, то так зле ставало, так що навіть найстрашніше підозрювати стали. Пішов на огляд, виявилося недугу. Ніна спочатку навіть зраділа: зараз вилікує все та пройде. Але не тут було: цієї недугу пігулками не позбутися.
Гірше почало ставати за три роки. Михайло стояв у черзі на процедуру. Марина сердилась, скаржилася Ніні, що життя ніякого немає, ще й син щодня характер показує. Ніна подругу шкодувала і підміняла її, сама возила Михайла: на той час вона отримала права, а чоловік купив їй машину.
– Мамо, я вирішив допомогти дядькові Михайлу. Я підходжу. І йому можна буде провести процедуру.
Цими словами Вітя її приголомшив. Не те, що вона не хотіла допомогти Михайлу, але ідея, що її єдиний син пожертвує частиною себе, їй не подобалася.
– Не відмовляй, я все вирішив, – сказав він. – Дядько Михайло – мій наставник, це менше, що я можу для нього зробити.
Перед процедурою Михайло просив у Ніни прощення, розумів, як вона переживає.
– Гарна ти, Ніно, і сина такого ж виховала. Не те, що ми з Мариною.
Ніні захотілося сказати, що Вітя – його син. Але перед процедурою страшно було: раптом розхвилюється і станеться чогось. Вирішила, що потім.
Син оговтався швидко, на молодих все швидко проходить. Михайло ж довго лежав у палаті, і Ніна його відвідувала.
– Мені починати ревнувати? – жартівливо спитав Сашко.
Вона так і не зізналася йому, чий Вітя син.
— Що за нісенітниці, ми з ним тисячу років знайомі, чого тут ревнувати, — відмахнулася вона.
І зрозуміла: а й справді не варто. Пішло кудись кохання, хоч і був він все ще важливою людиною. Батько Віті, все ж таки.
І тоді вона вирішила розповісти. Не Михайлу, а Гені. Довго збиралася, шукала момент. Син слухав спокійно, не зупиняв. А потім сказав:
– Та він мені ще дев’ять років тому розповів.
– Він? – не зрозуміла Ніна.
– Ну, тату. Сказав, що поважає твоє рішення та таємницю, але більше не може мовчати. І що краще нам підігравати тобі.
Ніна опустилася на стілець, схопилася.
– Мамо, ну ти чого?
Значить, знав… І не спитав жодного разу, чи потрібна допомога, жив собі, знаючи, що в нього син…
– Нічого, синку, добре все. Розхвилювалася просто. Отже, ти знаєш?
– Ну так.
– От і чудово.
– Мамо… Тільки давай іншим не говоритимемо? А то всі вважатимуть, що тато мене просуває. А я хочу довести, що й сам чогось вартий, та й тітка Марина не зрозуміє.
– Давай, – погодилася Ніна. – Так буде краще…
