– Мамо, давай Галину Петрівну запросимо? Ви ж давно не бачилися? – Дочка знала, чим порадувати свою літню маму довгою зимою.
– Непогано було б, – погодилася Олена Олександрівна. – Якщо вона погодиться, звичайно, їхати в таку погоду в нашу далечінь.
– Ти спитай, скажи, що Андрій готовий з’їздити по неї, і додому назад довезе. Краще на вихідних, звісно.
– Добре, добре, спитаю…
Олена Олександрівна і справді щось останніми днями засумувала, але турбувати рідних не хотіла.
А донька помітила – приємно. І ось готова все для зустрічі давніх подруг влаштувати. Причому «давніх» у буквальному значенні – з Галею вони свого часу тридцять років в одну закладі працювали.
Раніше часто бачилися, а тепер, як минуло обом за 80, це ставало дедалі складнішим. У такому віці кожну зустріч із ровесницею цінуєш по-особливому. А тут ще й колишній колега! Ніщо так не гріє душу, як спільні спогади.
І ось настала субота. Колишні викладачки Галина Петрівна та Олена Олександрівна сидять, п’ють чай із гарних чашок, на столі домашній пиріг і вишневе варення. Головні теми – як діти, як онуки, що з цінами та що там в улюбленому серіалі відбувається.
За негласним договором жінки навмисно уникають розмов про недуги чи будь-який інший негатив – навіщо на це витрачати сили? Але Олена Олександрівна все ж таки не втрималася і поділилася своїм смутком.
Два тижні тому вони мали сімейне свято, і вона захотіла причепуритися. Дістала найкращу свою сукню, потім хотіла одягнути золоті сережки та перстень, але не змогла їх знайти. У звичному місці, де вони завжди зберігалися – не знайшла, і, як не намагалася, не змогла згадати, куди поклала:
– Спочатку сама шукала, потім уже доньці розповіла про зникнення, вона онуків підключила та зятя – кілька днів усі шукали, не знайшли. А я тільки пам’ятаю, як одягала прикраси на свій ювілей та як знімала їх увечері, далі – порожнеча.
Галина Петрівна запитала:
– Цінні речі?
– Та не так щоб, швидше за дороги мені пам’яттю. Сережки онук подарував мені на 70-річчя – з першої своєї зарплати купив. Дуже мені сподобався і розчулив його подарунок. А перстень ще моєї прабабусі, уявляєш? Стільки років зберігали у сім’ї, а я загубила.
– Шкода…
– Але найбільше, Галю, я хвилююся за те, що не можу вже покладатися на свою пам’ять. Далі чого чекати? Дуже страшно занедужати, втратити владу над своїм розумом.
– Давай не будемо про сумне.
– Давай.
– У неприємностях іноді можна побачити щось втішне. Сама кажеш, згубу шукали всією родиною – нікому, виходить, на думку не спало звинуватити когось із домашніх. Така довіра у сім’ї дорогого вартує.
Подруга кивнула:
– Так, гріх скаржитися. Ще чаю налити?
– Добре, вип’ю чашку. А взагалі–то нам з тобою саме час звикати до того, що речі – це лише речі, на той світ із собою не забереш. Правильно кажеш, цінні хіба пам’яттю. Знаєш, адже я сережку загубила. Діамантову. Ці сережки покійний чоловік купив мені, коли премію отримав за той новаторський проєкт, пам’ятаєш?
Адже його ніхто, крім мене, не підтримував, ми до останнього боялися, що проєкт не дадуть закінчити – стільки критики було з боку керівництва. А я, звичайно, допомагала, ночами з чоловіком сиділа. Потім, коли роботу оцінили і навіть на премію висунули, начальники, як водиться, стали собі заслуги приписувати.
А Мишко мені сережки привіз. Сказав, якби не моя допомога, не було б ні проєкту, ні премії.
Як було приємно!
І ось одну сережку я загубила минулого місяця. Начебто вдома, але точно не знаю. Сварилася до себе, сумувала, а потім подумала: «Досить! Хіба я Мишка свого через сережки досі пам’ятаю і люблю? Почала ввечері молитися, і попросила: «Хай хороша людина знайде сережку, хай йому дістанеться!». І знаєш, одразу полегшало.
Олена Олександрівна вирішила наслідувати приклад подруги – налаштуватися так, щоб не картати себе через згубу, постаратися звернути свої думки до вищих сил.
Але логіка тут безсила.
Таке треба відчувати серцем, а це нелегко людині, яка за все життя одну тільки молитву знала, та й ту завдяки бабусі, яка твердила ці слова щовечора.
Перехрестилася Олена Олександрівна, заплющила очі й почала:
«Отче наш…»
Прочитала до кінця, посиділа із заплющеними очима, ніби вдивляючись у себе, різко видихнула, ніби з полегшенням скинула якийсь тягар і…
Згадала!
Так, перстень і сережки вона сама поклала в коробочку з пігулками, що стояла на тумбочці біля ліжка. А знайти їх не змогли, бо прикраси були прикриті зверху упаковками пігулок.
…У Галини Петрівни теж сталася несподівана радість. За два дні вона приймала гостей.
Жила вона одна, але нею опікувався онук-старшокурсник – приходив двічі на тиждень, допомагав по господарству, приносив продукти. З деяких пір Олексій почав з’являтися в неї разом із дівчиною Настею. А незабаром сказав, що це наречена.
Дівчина красива дуже. Хоч і ввічлива начебто. Гризли, коротше, бабусю сумніви: чи не надто вимоглива дівчина з такою зовнішністю, чи спокійно буде онукові поруч із такою дружиною?
Молоді цього разу поспішали, одразу взялися до справи. Олексій поклав у холодильник продукти, витяг з комори пилосос, почав наводити порядок. Настя зайнялася квітами, потім почала мити підлогу на кухні.
Довгі нігті в дівчини виблискували блискітками. Господиня принесла їй гумові рукавички. Хотілося поговорити і краще придивитися до нареченої онука, проте бути нав’язливою вона побоювалася, а тому пішла до кімнати.
Олексій закінчував прибирання, коли зайшла Настя і простягла долоню:
– Дивись. Під буфетом знайшла.
Це була маленька діамантова сережка.
Бабуся посміхнулася, підійшла до Насті, подивилася на неї уважно:
– То значить, ти і є та сама хороша людина?
Дівчина рота відкрила від подиву:
– Яка та сама?
Галина Петрівна нічого не відповіла.
Пішла у спальню, повернулася з коробочкою. У ній лежала парна сережка.
– Подарунок тобі, Анастасіє. До весілля.
І наречена так зашарілася, так зніяковіла щиро, завдяки бабусі свого нареченого, що стало зрозуміло: так, вона хороша людина!
Дорогоцінна!
