Почалося в житті Марійки все з мами…
Якось вона виявилася зайвою в маминому житті. Та, звісно, намагалася якось пом’якшити ситуацію.
Вигадувала гарні відмовки, давала нездійсненні обіцянки. І десятирічна Марійка спершу їй вірила. Потім вірити стало важче.
– Поживеш поки що з бабусю? Так треба. А я пізніше заберу тебе у нову велику квартиру. У тебе там буде своя кімната, комп’ютер… Та й взагалі все, що захочеш, буде. Ми чудово заживемо. Але треба трохи почекати. Зачекаєш? – мама ніби питала, але Марійка знала, що вже все вирішено.
Вона чула нещодавно, як мама з бабусею сварилися на кухні.
– Гуляща ти, Ольго! – казала бабуся. – Що ти за жінка?! Як у мене така дочка виросла, не уявляю!
– Та чим я така погана?! – обурювалася мама. – Тим, що своє і Марійчине життя хочу кращим зробити?
– Своє – так! Марійчине – ні!
– Не драматизуй! У Марійки теж все буде гаразд. Я тільки прошу дати мені трохи часу. Ми з Миколою у нову квартиру переїдемо, і заберу я в тебе Марійку. Тебе просять трохи потерпіти, почекати, допомогти.
– Все життя допомагала! Про себе забувала, аби донечці добре було. Думала, виросте Ольга, легше мені стане! Так ні. Тепер ти на мене Марійку зіпхнути хочеш!
– А, ось що тебе турбує! Ти сама, значить, заміж після відходу тата не вийшла і мені того ж бажаєш? А я не хочу, як ти! Не хочу.
– Бог тобі суддя, – голос бабусі був крижаний, колючий.
Навіть Марійці стало мерзлякувато в сусідній кімнаті.
– Слухай, вона вже велика, – знову мама – тон єлейний, що просить: зрозуміла, що перестаралася. – Дівчинка вже помічниця, добре вчиться. Не буде в тебе проблем з нею. А як у нас все владнається, я її заберу. І залишишся ти одна у двокімнатній квартирі. Бачиш, я навіть на житло не претендую. Прошу тільки трошки часу.
Так Марійка й лишилася з бабусею…
…Мама спочатку приїжджала часто, але кожен її візит закінчувався постійними сварками.
– По Марійку з’явилася? – бабусине питання було єхидне.
– Поки що ні…
– А чого ж так?! Настав час згадати, що ти мати. Чи тобі й без доньки непогано живеться?
– Ну, годі вже! Я дитині гостинці привезла, грошей вам трохи.
– Та не потрібні Марійці твої гостинці! Їй мати потрібна!
– А в неї є мати!
– Гуляща!
Двері гримали, мама ішла…
…Згодом мама стала приходити дедалі рідше. Бабуся злилася на неї, а заразом чомусь і на Марійку.
– Підкинули мені тебе, наче я про це просила. Гроші твоя мамти мені, бачите, дає. Та потрібні вони мені! Відкуповується тільки й усього. Ну що ж, не виставляти тебе! Давай-но, Марійко, піди посуд помий, підлогу протерти треба. Відпрацьовуй мамині гріхи.
Марійка мовчки погоджувалася. Мамі скаржитися в нечастих телефонних розмовах було марно.
– Ну, потерпи, Марійко, – незмінно говорила мати. – Бабуся у нас у глибині душі хороша. Характер тільки важкий. А ти їй не супереч зайвий раз, і все у вас буде нормально.
– Коли ти забереш мене? – запитувала Марійка.
– Скоро, – йшла остогидла вже відповідь.
А коли це буде «швидко»? То у мами з її новим чоловіком у квартирі ремонт, то Марійці краще закінчити чергову чверть у рідній школі, то ще щось.
Так минуло три роки. І одного разу сталося те, чого Марійка чекала і боялася…
Того дня Марійка ще на сходовому майданчику почула, як мама свариться з бабусю. Відчинила потихеньку двері, хотіла прошмигнути до своєї кімнати і почекати, поки сварка затихне. Не вийшло:
– Іди сюди, Марійко! – Бабусин голос наздогнав Марійку в коридорі.
– Давай я сама… – Мамин голос був напрочуд тихим і… Винуватим?
– Що сама? Сама скажеш доньці, що вона тобі не потрібна? Давай! – Бабуся застигла на табуретці – обличчя кам’яне, зле, руки складені на грудях.
– Марійко, я винна перед тобою. Ти розумієш, ми з Миколою чекаємо дитину. Я, правда, намагалася його вмовити, щоб ти з нами жила. Не вийшло. Він не проти, щоб я вам із бабусею допомагала грошима… Але ти переїхати до нас не можеш.
Марійка слухала, упершись поглядом у темно-коричневий лінолеум кухні. Очі на матір підняти не могла. У грудях було щось неприємне, схоже на величезного павука. Він ніби смикав лапками за свої павутинки: сором, біль, злість, образа, безвихідь… Почуття спливало одне за іншим, перепліталися. Але Марійчині очі залишилися сухими. Сльози надто несерйозна субстанція, щоб висловити все те, що діялося в душі.
– Я зрозуміла, – Марійка розвернулась і пішла до своєї кімнати.
Бабуся з мамою ще щось говорили на кухні. Марійка чула їхні голоси зі своєї кімнати: то голосні, дзвінкі злими нотками, то опускаються до шепоту, наче обговорювали якісь моторошні таємниці.
З того самого дня життя для Марійки наче застигло: школа, будинок, бабусине вічне невдоволення.
– Прийшла? Давай, у магазин збігай, нема чого сидіти, – сварливо вітала вона внучку. – Якщо твоя мати залишила тебе мені, будь ласка, допомагай.
Марійка не нарікала. Почувалася такою собі Попелюшкою, тільки ось надії на принца не було в її казці. Це підтверджувала бабуся.
– Ох, Марійко, мабуть, ти зі мною до самого кінця будеш, – говорила вона, коли була в гарному настрої. – Я ось, напевно, даремно боюся, що ти по материному шляху підеш. Ольга–ж гарненька була: все при ній! Фігурка, личко, тільки ось мізків Бог не дав. А в тебе таке собі. Вся у свого батька недолугого: здорова, незграбна. Не візьмуть тебе заміж, чує моє серце.
Марійка і з цим не сперечалася. Батька свого вона ніколи не бачила. Та й бажанням познайомитися з ним не горіла. Вірила бабусі на слово.
«Ну й добре, – думала Марійка, яка вже подорослішала. – Менше чоловіків у житті – менше розчарувань».
Закінчила навчання, влаштувалась працювати в магазин. Бабуся на той час уже була на пенсії.
– Твоя черга наше королівство без мужиків тягнути! – казала вона. – Я своє вже відпрацювала!
Саме у своєму магазині Марійка і зустріла Сашка. Він був чи не першим, хто серйозно зацікавився нею.
– Маріє, чого похмура така? – підморгував він. – Давай з тобою культурно вечір проведемо, і весь твій сум як рукою зніме!
Марійка дивилася на нього зверху вниз і хитала головою. Ну нащо він їй здався? Худенький, маленький, зате задиристий. “Скоро відчепиться”, – думала вона.
Але Сашко був настирливий. Настирний настільки, що через три місяці Марійка представила його бабусі, як свого нареченого. Після незручного застілля бабуся поставила Марійці рівно таке саме питання, яке вона задавала собі сама:
– Нащо він тобі? Нема мужика, і це не мужик! Тюлька якась діловита. Ледве до плеча тобі дістає, а поводиться так, ніби Аполлоном народився.
– Каже, що кохає, – знизала плечима Марійка.
– Кохає? Не сміши. Квартира йому наша потрібна чи матір в тобі побачив, а може самостверджується на твоєму фоні. Мовляв, ось я який! Самого не видно, а таку жінку тримаю!
– Та не потрібна йому моя квартира, у нього є своя, – відповіла Марійка. – І нікого він не тримає. А щодо мами… Так у нього поки що своя жива-здорова.
– Ну, не знаю… Тільки відчуваю, що справа тут нечиста. Втім, ти жінка доросла. Коли так – оформляй стосунки зі своїм Сашком.
Вони одружилися. І через рік Марійка з жахом зрозуміла, що бабуся мала рацію. Сашку дійсно дуже подобалося самостверджуватись за Марійчин рахунок:
– Ну, що, жінко, обід готовий? Неси! – командував він.
І Марійка слухняно ставила перед ним тарілку.
– Так собі! – коментував Сашка, знявши пробу. – Чогось я не зрозумію, Марійко: ти така здорова – поїсти, ж любиш. А готувати не вмієш. Вчись!
Марійці дуже хотілося влаштувати Сашкові. Але вона трималася. Сама такого обрала, що вже тепер. Не до бабусі ж повертатись. Буде казати: «А я тобі говорила, не слухаєш розумних людей, вибрала собі казна!»
Втім, готування було не єдиним приводом для невдоволення Сашка.
– Дружина називається! Чого підлогу так погано помила? Мені тебе вчити, як треба?
Марійка червоніла, але стримувалася.
А крім того, знала вона, чому Сашко такий.
Дуже схожим було його життя на Марійчине. Тільки замість похмурої командирки бабусі, Сашко мав маму. Командувала, вимагала. Марійка сама чула, як на весіллі свекруха, вже весела, ділилася з подругами:
– Одружується нарешті мій загиблик. А то я вже переживала: хто його такого візьме. Від горщика піввершка, а задиристий. Скільки разів сварилася. Шкода, не виховала. І дружину підходящу знайшов: нехай не гарна – зате зраджувати не буде.
«Не потрібні ми з Сашком обидва нікому. Може, вживемося», – подумала тоді Марійка.
Помилилася.
Вона сподівалася, що вони з чоловіком будуть заодно. А вийшло, що Сашко просто завів собі подругу для підвищення самооцінки.
Скільки б так тривало, невідомо. Марійка звикла все терпіти у своєму житті.
Але одного разу чоловік зайшов надто далеко:
– Сашко, ти про дітей колись думав? – спитала одного разу Марійка.
Вона готувала. Молоточок для відбивних в її руках жваво обстукував рожеві шматочки.
– А як же ж! – Сашко усміхнувся і підморгнув. – Не буде у нас дітей.
– Це чому ж? – Марійка застигла, молоточок замовк.
– Марійко, ну ти себе в дзеркало бачила? Хочеш таких же? Та й яка ти мати? Готувати не вмієш, підлогу миєш погано… Тебе саму вчити і вчити!
Ох, не варто було Сашку говорити, що з Марійці не вийде хорошої матері.
Це з неї?! З Марійки, яка пройшла зраду, байдужість?!
Яка знає, як буває важко, коли найріднішим ти не потрібна?
Та вона все віддати готова заради того, щоб її дитина навіть близько не відчула всього цього! Злість накрила з головою, розрослася…
Вона щось галасувала, Сашко відступав.
Що було далі, Марійка пам’ятала погано.
Марійка зупинилася тільки тоді, коли Сашко забурмотів, заголосив тонким голоском.
Сашко прийшов до тями: бочком вийшов з коридора на кухню і там замовк.
Марійка пішла збирати речі…
– Ідеш? – Сашко боязко визирав з кухні.
Марійка кивнула: – Йду.
– А як же ж… Ну, у нас наче сім’я? Та й бабуся твоя, ти казала…
– Немає в нас сімʼї, Сашко. А бабуся… Ну що, бабусю? З тобою вона впоралася, впораюся і з нею.
– А діти? – пискнув Сашко.
– Та які діти? Ти маєш рацію, Сашко. Не буде в нас дітей! Поки що…
Марійка помітила, як Сашко зітхнув. Чи то з сумом, чи то з полегшенням. Напевно, таки друге.
Вийшла з квартири, побігла сходами.
– Бог із ним, із Сашком. Неважливо, що він там відчуває, – подумала вона. – У мене тепер є важливіші завдання. Навчитися жити по-людськи і не пускати нікого до себе на шию…
Чомусь їй здавалося, що вона тепер впорається. На душі було легко, ніби разом зі злістю витекло все погане, що збиралося роками і псувало життя.
А ще було трохи лячно…
– Нічого, починати щось нове завжди лячно, – заспокоювала себе Марійка. – Але я спробую…
