– Ця жінка знову тут, – подумала Ліза, протираючи серветкою келих і спостерігаючи за нею, – майже щодня буває у нас в кафе. Яка приємна жінка…
Літня жінка гарної зовнішності була одягнена в довгу лляну сукню з тонкою ниткою натуральних перлів на шиї. Ліза знала, що вона завжди замовляє чашку кави, апельсиновий сік та пару круасанів. Круасани у них завжди свіжі. Ліза часто спостерігала за жінкою, яка неквапливо відпивала каву з філіжанки і дивилася у вікно. Було видно, що це проведення часу приносить їй задоволення.
Поки Ліза тишком–нишком спостерігала за літньою жінкою, в кафе швидко увійшла худенька дівчина, видно було, що вона чимось засмучена. Сіла за дальній столик у кутку, Ліза підійшла до неї.
– Доброго дня, – швидко привіталася дівчина, – мені чашку чаю, і все.
Ліза принесла їй чай, та кивнула головою і раптом сталося несподіване.
Вона розплакалася!
Ліза розгубилася.
– Дівчина, що трапилося?! – здивовано спитала вона, – я можу чимось допомогти?
Але та похитала головою і заплакала, показуючи всім своїм виглядом, що ніхто їй не може допомогти. У кафе поки що більше відвідувачів не було. Перші відвідувачі були вранці, забігали перед роботою випити філіжанку кави чи чаю. У студентів же ж почалися канікули.
– Я твоє ім’я, – спитала Ліза, показуючи на свій бейджик.
– Оксана, – тихо відповіла та, а сльози так і котилися з очей.
– А що сталося? – Але в цей час увійшов відвідувач і Ліза відволіклася від дівчини.
Коли вона глянула на Оксану, біля неї вже сиділа лятня жінка і про щось говорила. Ліза підійшла до них, коли вона казала:
– Оксано, це не так страшно, як тобі здається.
– Ви нічого не розумієте, вас колись кидали? – Схлипнула Оксана.
– Ні, не кидали, я намагалася сама йти, якщо відчувала, що справа йде до цього, – спокійно відповіла жінка.
– Моє ім’я – Ганна Петрівна, повір, Оксанко, я багато чого бачила в житті, з будь–якого становища є вихід.
Ліза знову відволіклася, прийшли відвідувачі, вона вирішила, що Ганна Петрівна побалакає і чимось допоможе Оксані, заспокоїть і більше не підходила.
– Я пережила двох чоловіків, у мене двоє дітей, чотири онуки та один правнук. І повір, дівчинко, якби я так плакала, то й життя моє не вийшло б. І заміж більше не вийшла б.
– А мене покинули, і я вагітна, – раптом видала Оксана, – сльози зупинилися, – мені нема куди йти…
– Ну я так приблизно й зрозуміла, – спокійно та тепло відповіла Ганна Петрівна і підсунула чашку чаю. – Випий і заспокойся, – погладила вона її по плечу. – Розповідай, а я вже придумаю щось.
Оксана витерла залишки сліз серветкою і розповіла сумну історію. Навчається вона у цьому місті в інституті, зустрічалася з Антоном і довірилася йому. Спочатку було все добре, романтика, він гарно залицявся, батько у нього бізнесмен і син грошей не потребував. Вона навіть переїхала до нього у квартиру. Але в результаті цього роману, вона завагітніла.
– Антоне, що робити, я вагітна, – сказала вона хлопцеві, той якось дивно глянув.
– Що робити? Роби, що хочеш, твоя вагітність до моїх планів не входить, і давай звільняй квартиру. Ти спеціально завагітніла, щоб одружити мене з собою? Знаєш, що я маю крутих батьки, а сам я перспективний. Не вийде. Більше не хочу тебе бачити, твоя вагітність це твоя проблема. Іди.
Оксана зібрала свої нечисленні речі та пішла з квартири, поки залишила їх у гуртожитку в однокурсниці. Грошей у неї немає і зняти квартиру нема на що. Інститут кидати не збирається, дитину хоче, а батькам, які живуть у селі говорити не хоче. Тому й не знає, що робити.
– Я думала, що живу в казці, – говорила вона, – але коли зізналася у вагітності Антону, мій казковий світ звалився. Я зіткнулася ось із такою реальністю. Що робити не знаю.
Ганна Петрівна, вислухавши уважно Оксану, промовила:
– Я тобі говорю, що безвихідних ситуацій не буває. Я пропоную тобі пожити в мене. Живу одна неподалік. Не бійся грошей з тебе не візьму, все розумію, – швидко сказала, коли побачила, що Оксана хотіла заперечити.
Літня жінка сиділа з незворушним виглядом, від цього і Оксана стала спокійнішою, і повторила:
– Мені твої гроші не потрібні, я цілком забезпечена, тож не переживай. З дитиною я тобі допоможу, у мене є такий досвід, нещодавно тільки правнучку забрали у мене, у садок пішов. У внучки залишилося від Андрійка багато речей, він же ж росте, вона з тобою поділиться, вона в мене добра, — говорила Ганна Петрівна і гладила Оксану по плечу. – Діти ростуть швидко. Тож не хвилюйся, а про свого Антона забудь, не вартий він твоїх сліз. Все у тебе владнається, повір мені.
Оксана здивовано дивилася на жінку похилого віку, потім сказала:
– Я для вас зовсім чужа людина, а ви так перейнялися моєю бідою… Чому?
– Ну по–перше, чисто з жалості, по–друге, з жіночої солідарності, а по–третє, моя онучка теж залишилася в такому ж становищі.
Але зараз у неї все гаразд. Вона зустріла гідного чоловіка, вийшла заміж. Він любить її та мого правнука, – відповіла Ганна Петрівна, усміхаючись, – я ж тобі кажу, все буде добре.
Ганна Петрівна та Оксана попрямували до виходу, а Ліза посміхаючись дивилася на них, вона вже знала, що Оксана буде влаштована. Ця добра жінка допоможе їй.
– Щасливо, заходьте, – сказала вона їм услід, а сама замислилась. – Як важливо зустріти у складній ситуації людину, яка зможе тобі допомогти та підтримати. Оксані пощастило. Мені сім років тому було гірше, мені така Ганна Петрівна не зустрілася. Можливо б у мене життя склалося б інакше, і не працювала б тут офіціанткою, – сумно думала вона.
Вона теж навчалася в інституті, на третьому курсі зустрічалася із хлопцем Ігорем, він теж був приїжджим. Коли Ліза зрозуміла, що вагітна, вирішила повідомити Ігорю. Він начебто спочатку зрадів. Через деякий час його відрахували з інституту за неуспішність, він поїхав до себе додому, а про Лізу забув.
Що робити в цьому випадку, Ліза не знала, начебто вже й пізно йти до лікарні. Однокурсниця порадила їй сходити до приватного фахівця. Вона схопилася за цю ідею. Потім було все немов у тумані, вона потрапила до лікарні, довго лікувалась. В інститут вирішила не повертатися, влаштувалася на роботу, винаймає квартиру. Так і живе, працює офіціанткою тут у кафе, поки що нікого особистого життя. Якось не щастить. Та й згадувати не хочеться про те, що сталося з нею…
Після того, як Ганна Петрівна з Оксаною пішли разом із кафе, пройшов деякий час. Ганна Петрівна періодично заходила у кафе, робила своє стандартне замовлення. Тільки тепер свіжі круасани замовляла ще й із собою. Посидить трохи, вип’є каву, забере випічку і йде.
Ліза іноді цікавилася.
– Ганно Петрівно, як там наша спільна знайома, Оксана?
– Нічого Оксана, нічого, скоро народить.
А потім вона не стала приходити так часто. Ліза зрозуміла, що Оксана народила дитину. Часу вони тепер не мали.
Пройшло багато часу, Ліза вже й забула про все це. Якось Ганна Петрівна знову з’явилася у кафе.
– Доброго дня, – радісно привіталася Ліза, а та теж усміхнулася своїй давній знайомій.
– Добрий, Лізо, добрий.
– А як там Оксана? Що нового у неї? У неї все гаразд? – Запитала Ліза, подаючи замовлення.
– Так, звичайно, – усміхнулася жінка похилого віку, – у неї все чудово. Оксана народила чудову доньку, сюди приїхала її мама, вони спочатку винаймали квартиру. А потім її тато продав у селі хату, зараз купили тут квартиру і всі перебралися сюди. Живуть тут недалеко.
– Ой, як чудово! Оксані пощастило, що ви зустрілися на її шляху, добра ви жінка, Ганно Петрівно.
– Ну що ти Лізочко, треба допомагати тим, хто потрапив у біду. У мене в самої було несолодке життя в молодості… А в Оксані чудові батьки. Як вони зраділи внучці, як її люблять. Ми тепер часто зустрічаємось, я іноді приходжу до них у гості, і вони бувають у мене.
– А батько дитини не з’явився?
– Антон з’явився, каже, що усвідомив свою помилку, вибачення просив у Оксані. Але вона не вірить йому тому виставила. Ось такі справи у нас, Лізо.
Якось у кафе прийшла Оксана з молодим чоловіком, симпатичним та доброзичливим. З Лізою вона зустрілася, як з давньою знайомою, вони обійнялися. А юнак дивився здивовано.
– Це Ліза, колись вона взяла участь у моєму житті теж, – з усмішкою промовила вона молодику.
– А це Максим – мій чоловік, ми нещодавно побралися, – представила вона його Лізі. – Він удочерив Даринку, тепер у нас донька і сподіваємося ще й синочка завести, – щасливо сміялася вона, а Максим теж усміхався.
Ліза бачила, як він тепло і з любов’ю дивиться на свою Оксану. Вони зробили замовлення і сиділи за дальнім столиком, мило воркуючи.
– Пощастило Оксані, їй зустрічаються дуже добрі люди. Жаль, що в мене така доля, про яку і не хочеться згадувати, – думала Ліза і раділа за молодят.
…Але не все так погано було у Лізи.
Прийшов до них у кафе Роман, працював кухарем.
З першого ж погляду і закохався у симпатичну офіціантку Лізу, з сумними очима.
Але після першого побачення очі Лізи вже сяяли яскравими іскорками.
А Роман кожного дня дарував їй квіти, показуючи своє кохання…
