Був спекотний липневий полудень. Ні шелесту листя, ні подиху вітерця. Навіть птахів не чути. Тільки в саду ліниво дзижчать бджоли, неквапливо збираючи нектар.
Люба стояла в маленькій кухні біля плити і помішувала дерев’яною ложкою варення.
Повітря було просякнуте ароматом свіжої малини, яка кипіла у великій каструлі, наповнюючи кухню солодким запахом літа.
Яскраво-червона маса бралася бульками і шипіла, а Люба спритно знімала з неї пінку, викладаючи її в миску.
І ця стара каструля, і дерев’яна ложка, і глиняна миска із щербинкою нагадали Любі бабусю. Вона так само щоліта варила малинове варення, а вони, внуки, терпляче чекали, коли вона поставить перед ними тарілку з купкою млинців і миску з пінкою.
На столі і зараз стояла велика тарілка з млинцями, накритими чистим рушничком. Незабаром прибіжать з вулиці діти – восьмирічна Маринка і шестирічний Володька.
А зараз за старим дерев’яним столом сидів, винувато опустивши очі в підлогу, її чоловік Микола.
На його обличчі рішучість змінювалася невпевненістю. Він хотів щось сказати, але ніяк не міг почати.
А Люба вже знала, про що йтиметься: не в місті живуть – у селі. Тут дуже складно щось приховати від людей.
– Любо, я… Я маю тобі дещо сказати, – почав Микола, намагаючись підібрати слова.
Люба продовжувала помішувати варення, але її рухи сповільнилися. Вона могла б зараз сказати чоловікові, що все знає, але вирішила не полегшувати йому зізнання – хай сам скаже.
– Я йду. Я маю іншу жінку. Пробач… – його слова, ніби камінь, кинутий у воду, ковзнули по поверхні і зникли в тиші.
Люба застигла від почутого. Вона мовчала. На кухні було тихо, і в цій тиші цокання годинника на стіні здавалося оглушливим.
Не дочекавшись від дружини ані слова, Микола встав, посунувши стілець, який при цьому жалібно рипнув. У дверях чоловік на мить застиг, ніби очікуючи, що Люба щось скаже чи зупинить його.
Але вона мовчала, навмисно пильно стежачи за бульбашками на поверхні варення.
Микола підвів очі, востаннє окинув поглядом світлу кухню з фіранками в дрібну квіточку і вийшов надвір. Двері за ним зачинилися, і цей звук здався крапкою в невимовній фразі.
Люба залишилася сама. Вона вимкнула плиту і сіла на стілець, де кілька хвилин тому сидів її чоловік.
Тепер уже колишній…
Що ж, доведеться вчитися жити без нього.
Жінка глибоко зітхнула. Ще багато років цей солодкий малиновий запах нагадуватиме їй про день, коли чоловік переступив через неї і їхніх дітей у гонитві за невідомим щастям.
Спогади про те, наскільки щасливо вони жили дев’ять років тому, нахлинули на неї з такою силою, що вона мимоволі посміхнулася. Тоді життя здавалося простим і зрозумілим, а щастя вічним.
Але ось стукнула хвіртка, почулися квапливі кроки, і в кухню влетіли Марина і Володька.
В очах доньки блищали сльози, і Люба одразу відчула, що трапилося щось недобре.
– Мамо, – засмучено почала Марина. – До нас Валя дражнилася, безбатченки казала і ще, що наш тато тепер житиме з ними і вона буде його донькою.
Володька мовчав, але його нижня губа зрадливо тремтіла.
Люба насупилась. Слова дочки вразили її. Але за мить вона зібралася з силами й обійняла дітей.
– А Ліза заступилася за нас, – продовжила Марина, заспокоюючись в обіймах матері. – Вона сказала, що у Валі вже три тата було, а цей четвертий. Потім Валя полізла сваритимя, і Ліза її відвадила. Мамо, це правда, що наш тато тепер буде Валі?
– Не хвилюйтеся, мої хороші, – м’яко сказала Люба, намагаючись вселити у них впевненість. – Ми – сім’я, і жодні слова Валі не змінять цього. Тато як був вашим, так і лишиться. Просто він житиме в іншому місці.
Люба, обійнявши дітей, відчула, як її колишні тривоги йдуть на другий план. У цей момент вона зрозуміла, що найголовніше – бути поруч із дітьми, бути їх захистом і опорою.
Спочатку було складно переносити шепотіння за спиною. Люба навіть раділа, що вона сидить одна в тісній бухгалтерії в сільраді – принаймні можна було працювати спокійно, не думаючи про плітки.
Потім у селі з’явилися інші новини, і сільські пліткарки перейшли на нові об’єкти. Так, у тиші та спокої, прожили вони майже два роки.
А потім Микола пішов від розлучниці і повернувся в будинок своїх батьків. Місцеві пліткарки застигли в очікуванні: вибачить Люба колишнього чоловіка чи ні?
Микола й справді за деякий час прийшов у будинок, де він жив із сім’єю. Просив вибачення, казав, що сумує за Любою та дітьми, що хоче знову жити з ними так, як жили раніше. Клявся, що більше ніколи нічого такого…
Але Люба його не прийняла. Так він і пішов ні з чим.
А за деякий час до неї прийшла мати Миколи. Видно було, що жінка хвилювалась.
– Люба, – почала вона. – Я розумію, ти ображена, але Микола дуже шкодує, що так сталося. Він не знаходить собі місця. Може, спробуєте ще раз?
– Так, Микола дуже образив мене. Але не тим, що він пішов. Якби він справді покохав якусь жінку, і вона по-справжньому покохала його, я б, звісно, переживала і плакала, але я їх обох зрозуміла б. А Микола образив мене саме тим, до кого він пішов. Вивалявся в багнюці, а тепер хоче знову до дітей? – сказала вона тихо, але впевнено. – Не можу я його прийняти.
– Він змінився, справді, змінився, – наполягала колишня свекруха, і сльози блищали в її очах.
– І я змінилася, – зупинила її Люба. – Я навчилася цінувати себе і життя, яке ми ведемо з дітьми. Нам зараз добре, і я не хочу ризикувати цим заради привидів минулого.
Те, що Люба не пустила назад Миколу, звісно, пообговорювали, але недовго, бо у селі з’явився новий мешканець.
Будинок, розташований по сусідству з будинком Люби, цілий рік стояв порожнім – спадкоємці ніяк не могли знайти покупців. І ось, нарешті, будинок продали.
Купив його самотній чоловік років тридцяти з лишком. Хтось дізнався, що він удівець – два роки тому втратив дружину. А сюди переїхав, бо там, де він жив раніше, все нагадувало йому про дружину і про сина, який так і не народився. Було це правдою чи ні, ніхто не міг стверджувати, а сам Віктор особливо товариським не був.
Приїхав, упорядкував будинок, влаштувався на роботу і став жити.
Звичайно, місцеві свахи почали прикидати, хто із сільських красунь міг би ощасливити Віктора. Про Любу теж згадали. Але потім вирішили її в розрахунок не брати: по-перше, у неї діти, а по-друге, вона на рік старша за передбачуваного нареченого.
А Віктор, тим часом, пересувався лише маршрутом: дім – робота – магазин, по гостях і в сільський клуб не ходив, до себе також нікого не запрошував. Тож поговорили тітоньки та й заспокоїлися. За три роки до Віктора та його нетовариськості звикли.
Люба з сусідом чемно віталася, іноді вони перекидалися парою фраз – не мовчати ж, коли працюєш на городі за три метри один від одного, а паркан – не паркан, а так одна назва.
Якось Віктор зайшов на подвірʼя до Люби з відром, повним малини.
– Любов Олексіївно, візьміть малину. Я нічого з нею робити не буду, а на кущах залишати шкода – вже вся сиплеться. А ви хоч варення зварите.
Люба почала відмовлятися, але він наполіг.
Увечері, коли мати почала варити варення, Маринка її запитала:
– Мамо, а звідки ягоди? Ми ж уже всю малину зібрали.
– Сусід приніс. Візьми, каже, бо пропаде, – відповіла Люба.
– Це дядько Віктор чи що? – усміхнулася Маринка. – А він, між іншим, на тебе давно задивляється, я помітила.
– Не говори нісенітниці. І взагалі, мала ти ще на такі теми міркувати, – зупинила Люба дочку.
– І зовсім не мала: мені через два місяці тринадцять років буде, – заявила Марина.
– Ось, у мене вже скоро дочка нареченою стане, тож мені про нісенітниці думати пізно, – сказала Люба.
Сказати сказала, але задумалася. Увечері стала варення по банках розливати, і малиновий запах нагадав той день, коли Микола сказав їй, що йде.
Вночі Люба майже не спала, згадувала своє життя – і ті дев’ять років, які жила з чоловіком, і ті п’ять, які сама.
Наступного дня вона сказала синові віднести сусідові дві баночки варення. Той подарунок прийняв, подякував.
А через кілька днів трапилася у Люби в хаті неприємність – сходинка на ґанку тріснула і надломилася. Вона давно вже поскрипувала – треба було подивитися, що з нею. Люба все збиралася покликати майстра – діда Степана, та не встигла.
– Завтра Степана покличу, – сказала Люба дітям, йдучи на роботу. – А ви дуже тут не ходіть.
Але коли вона ввечері повернулася додому, її зустріла міцна нова сходинка. Тільки непофарбована.
– Мамо, це Віктор полагодив ґанок! Довго працював, цю зробив та й інші зміцнив. Сказав, що тепер надовго буде, – сказала Марина, визираючи з кухні.
– Навіщо йому це треба? – замислено пробурмотіла Люба, сідаючи на табуретку біля вікна.
Марина посміхнулася:
– Мамо, він же ж на тебе давно поглядає. І, якщо чесно, мені він також подобається. А тобі?
А ось у собі Люба розібратися не могла. З одного боку, вона пам’ятала, як важко їй було після розставання з Миколою, а з іншого – їй всього тридцять чотири. Невже одна віку доживатиме?
– Досить, – зупинила себе Люба. – Розмріялася тут. А людина, може, просто по-сусідськи, по-доброму допомогти вирішила.
Але Маринка не помилилася: Віктор справді був небайдужим до Люби, причому вже давно. Але жінка завжди була така стримана і строга, що він не знав, як до неї підійти.
Але одного разу таки наважився. І правильно зробив!
Зрозуміло, що жодного весілля вони не влаштовували – просто розписалися в сільраді. Але шуму ця подія наробила багато!
Як же ж так?! У селі стільки молодих дівчат і самотніх жінок, а Віктор вибрав Любу – і не дуже молоду, та ще з двома дітьми!
Найбільше переживала мати Миколи – бо ж вона ще сподівалася, що невістка, щоб не залишитися одній, прийме-таки її сина назад.
А коли Люба через рік народила Віктору сина, колишня свекруха зрозуміла, що всі її надії марні.
Микола так і залишився жити у домі батьків.
Двічі він намагався влаштувати своє життя – сходився з жінками, але чомусь нічого не виходило…
Ось так повернулося життя…
