– Ти якась загадкова сьогодні, – Олена з цікавістю дивилася на подругу. – Зізнавайся, що сталося?
– Віктор зробив мені пропозицію, – сумно посміхнулася Вероніка.
– Ну, нарешті! А де ж феєрверк емоцій, блиск у очах? Десять років чекала, поки твій тугодум дозріє.
– Я йому відмовила.
– Як?
– Ось так.
– Навіщо?
– Я й сама не знаю…
***
З юних років Вероніка уявляла любов у цілком певному ракурсі. Романтика, квіти, ніжні зізнання, готовність віддати заради коханого власне життя, зробивши його центром свого всесвіту. Словом, таке вічне свято душі і тіла.
Усього цього дівчинка надивилася у фільмах і прийняла як єдиний правильний розвиток подій.
Про те, що в реальності все трохи інакше, Вероніка, що подорослішала, дізнавалася поступово: закохаючись, розлучаючись і закохаючись знову.
Без театральності, яка засіла десь усередині, звісно, не обійшлося.
Вероніка сама писала кожну свою історію та завершувала її як справжній режисер.
Першому чоловікові вона подарувала чотири роки свого життя. І то тільки тому, що в момент їхнього знайомства їй було лише 18.
Недосвідчена, наївна, закохана дівчина вперше опинилася поряд із чоловіком. Їй треба було навчитися спілкуванню з представником сильної половини людства. І вона вчилася. Із захопленням.
Проте, близькості у відповідь, незважаючи на старання Вероніки, не вийшло. У чоловіка були зовсім інші уявлення про кохання, романтику та про зобов’язання.
Дівчина зрозуміла, що треба бігти від кавалера.
Але піти просто так вона не змогла. Хотілося зробити це гарно.
І Вероніка вигадала план.
Оголосила чоловікові, що їй терміново треба поїхати до моря. Одній. Відпочити, розібратися у собі.
Він сприйняв це спокійно: разом вони не жили, тільки зустрічалися, і чоловік, мабуть, вирішив, що Вероніка має на це право.
Він прийшов на вокзал, щоб її проводити. За хвилину до відправлення поїзда Вероніка видала:
– Я від тебе йду…
Чоловік здивувався:
– Як? Чому?
– Так буде правильно, – упустила Вероніка і увійшла до вагону.
Потяг рушив.
Чоловік ніби прийшов в себе, побіг слідом.
– Вероніка! Я тебе люблю! Виходь за мене заміж! – вигукував він, сподіваючись, що Вероніка його почує.
Вона почула.
Висунулася з тамбуру і вигукнула у відповідь:
– Ніколи!
Ось так, як у фільмі, закінчилися перші довгострокові відносини Вероніки.
Другі зав’язалися десь за рік.
Вероніка почала зустрічатися із програмістом.
Доглядав він гарно. Як у кіно. Гарно. Поруч із ним Вероніка почувала себе як за кам’яною стіною. Ішла поруч із ним містом і прям відчувала, як усі ними милуються і, звісно, заздрять.
Він не робив пропозиції, але поводився так, ніби Вероніка – його дружина.
Із батьками Вероніку познайомив. У відпустку звозив.
Два роки подарунками засинав: і символічними, і гідними.
Здавалося, ніщо не віщувало лиха і майбутнє малювалося цілком виразно.
І раптом Вероніка дізналася, що її чоловіка переводять по роботі у інше місто.
Сказати, що вона розгубилася нічого не сказати.
А він ще й розмріявся вголос:
– Уявляєш… Ми розпишемося. Ти станеш моєю дружиною. Я повертатимуся з роботи, а ти зустрічатимеш мене в оточенні наших дітлахів… І подаватимеш на обід мій улюблений борщ…
Вероніку жахнулася від такої перспективи.
– Це навряд, – несподівано кинула вона у відповідь, – Я грибний суп люблю, а борщ – ні!
З цими словами вона різко розвернулась і не пішла, а побігла у протилежний бік.
Бігла, внутрішнім зором уявляючи картинку: вона біжить, легкий шарфик майорить на вітрі, а він стоїть здивований і з сумом дивиться їй услід. Як у кіно…
Потім Вероніка мала багато шанувальників. Вони змінювалися з завидною постійністю, доки вона не зустріла Віктора.
Цього разу не дуже довгі залицяння швидко перейшли до стадії спільного проживання.
Все було добре, або дуже добре. Спільні інтереси, відносний достаток, взаємна повага.
Коли народився син, Вероніка вже розуміла, що за Віктора хоче заміж. Начебто час і цілком логічно.
Їй імпонували його погляди на сім’ю, відповідальність, турбота про неї та про сина.
У коханні Віктора Вероніка не сумнівалася, хоч романтичним його можна було назвати з великою натяжкою.
Словом, заміжжя та офіційний статус дружини у її свідомості виглядали природними.
Але…
Віктор чомусь не поспішав вести Вероніку до ЗАГСу.
Минуло п’ять років.
За роки Вероніка змінилася. Не зовні. Внутрішньо.
У ній прокинулася та сама фурія, яка робить жінок непередбачуваними.
Віктор навіть уявити не міг, які баталії йдуть у Вероніки всередині.
Вона й сама не дуже розуміла, звідки дме вітер.
От наче все добре. Вона кохає, кохана. У них із Віктором росте син.
Але чому ж тоді він не кличе її заміж?
Чого тільки Вероніка не робила, щоб Віктор нарешті зрозумів, наскільки це для неї важливо!
То намагалася догодити, бути щирою. То обманювала, маніпулювала, провокувала.
Все виходячи з певних життєвих ситуацій.
Все заради кохання та світлої мети!
Вони мають одружитися! Це так очевидно!
Віктор цього не розумів. І стрибків у настрої Вероніки – тим більше.
І тоді її переклинило.
Вона раптом подивилася на своє життя з іншого боку.
З того, де Віктор її не цінує, не розуміє, нею не дорожить. Просто вдає люблячого і доброго. Адже кохання – це зовсім інше! Світле! Вічне! А він навіть пропозиції не робить матері свого сина.
Який негідник!
І Вероніка вирішила поквитатися. Так-так, саме поквитатися. За осоромлене кохання. За витрачені даремно роки. За нездійснені надії.
Але свою помсту вона вирішила подати холодною.
Вже знала, як…
Відповідний момент настав… ще через п’ять років.
Віктор несподівано запросив Вероніку до ресторану.
– З чого раптом? – Запитала вона, хоча відразу здогадалася про причину.
– Є розмова, – ухильно відповів Віктор.
– Добре, давай сходимо, – погодилася Вероніка, внутрішньо тріумфуючи.
Він замовив стіл. Купив квіти. Зустрів її біля входу – так вони домовились.
Побачення, та й годі.
Після першого келиха Віктор почав здалеку:
– Вероніка, ми стільки років разом. У нас син вже дорослий. Саме час оформити наші стосунки.
Вероніка відверто дивилася Віктору в очі і мовчала.
Не дочекавшись відповіді, він продовжив:
– Крім того, зараз це особливо вигідно. Мені запропонували місце у філії. Вона за кордоном. Потрібно, щоб я був одружений, тому що туди відправляють лише сімейних… У сенсі – із сім’єю…
– Вигідно? – Вероніка посміхнулася, – Припустимо. А мені вигідно?
– Я не зрозумів, – розгубився Віктор, який ні хвилини не сумнівався, що, почувши пропозицію, Вероніка буде щасливою.
– Мені це вигідно? – повторила Вероніка крижаним тоном, і сама ж відповіла, – мені все одно. Тож заміж за тебе я не піду.
За столом повисла глибока пауза.
– Може, поясниш? – нарешті, видавив з себе Віктор.
– Хіба я маю щось пояснювати? Ти запропонував, я відповіла.
Ось і все.
– Але я хочу зрозуміти! – вигукнув Віктор, – що на тебе найшло?!
– Якщо за десять років не зрозумів, то вже не зрозумієш, – усміхнулася Вероніка, – та й ні до чого це. Я від тебе йду…
Вона граційно підвелася і пішла до виходу.
«Класно вийшло! – думала Вероніка, – як у кіно»…
***
– Я тебе не розумію, Вероніка! – вигукнула Олена, – ти ж сама мріяла, щоб Віктор на тобі одружився! У вас все було добре? Ти нормальна взагалі?
– Дуже довго мріяла. Він запізнився.
– Запізнився що?
– Довести, що любить мене.
– А це треба доводити?
– Звичайно. Я жінка. Ніщо рожеве мені не чуже. Навпаки! А він вирішив, що я вже в його руках, що я його власність.
Перетворив моє життя на сірі будні, ще й пропозицію зробив, ніби про купівлю шафи говорив!
Вигідно йому!
А мені – не вигідно!
Нехай котиться на всі чотири боки!
– Пошкодуєш, Вероніка! – ахнула Олена.
– Вже шкодую. Але я щаслива, що поставила його на місце.
– На яке місце?
– Він – чоловік. Я – жінка. Він тримав мене у підвішеному стані десять років! Тепер хай хоч віддалено відчує як це.
– І що тепер?
– Не знаю. Подивимося…
***
Увечері, прийшовши з роботи, Вероніка виявила, що речі Віктора зникли.
“Ну-ну, – подумала вона, – цікаво, на скільки тебе вистачить?”
Минув тиждень, другий, місяць…
Віктор не зʼявлявся. Навіть не дзвонив.
Вероніка занудьгувала. Вона ніяк не очікувала, що її «жарт» так затягнеться.
Вона витримала ще місяць. Зрештою, не витримала, зателефонувала Віктору сама.
Телефон опинився поза зоною доступу.
Тоді вона набрала його робочий телефон.
Трубку взяла якась жінка.
– А, Віктора, можна – попросила Вероніка.
– А його немає, – відповіла та.
– А він скоро буде?
– Він одразу після весілля поїхав за кордон. Із дружиною. А хто його питає?
Вероніка поклала слухавку.
