– Ти уявляєш?! – у кабінет чоловіка забігла неймовірно обурена Олена. – Даринку щойно бачила. Діловита така! На новій машині, в костюмі, явно не з дешевих. Прямо зірка!
– Молодець, – коротко зауважив чоловік, стиснувши в руках ручку.
Як не тріснула? Не зрозуміло!
– Молодець? Оця шалена? Так вона такі вечірки влаштовувала, що ясно було одразу, куди їй дорога…
– Досить! – вигукнув Ігор. – Вона ніколи і нікому не дозволяла нічого зайвого і жодного разу ні про кого поганого слова не сказала. А ти що тут виробляєш?
– І ти її захищаєш? Її, а не рідну дружину? – ахнула від несподіванки Олена.
– Зараз ти більше схожа на заздрісну пліткарку. – Чоловік втомлено скуйовдив волосся. – Вгамуйся вже. Хіба ти погано живеш?
– Просто хто я і хто вона? Я відмінниця, інститут закінчила з відзнакою, у мене є ти, донька, достаток…. – перераховувала свої здобутки молода жінка, потихеньку заспокоюючись. – А вона й школу закінчила з одними четвірками і вступила потім кудись там, в іншому місті, незрозуміло на кого. Вічно в джинсах і зі своїм пучком на голові.
– Вона – не ти.
– Звісно! Я краща!
– Олено, для чого ти порівнюєш себе з нею? Ви різні! У вас різні цінності у житті, – задумливо дивився у вікно Ігор. – Після зустрічі однокласників ви й не згадаєте одна одну.
– Ти не розумієш! Вона завжди була моєю суперницею, нею й залишилася! Я в салоні краси була. Ганнуся з батьками на дачу поїхала, тож мене рано не чекай! – Олена коротко махнула рукою і побігла, не помітивши, як змінився настрій чоловіка.
– Суперниці вони! А Дарина про це знає? – гірко посміхнувся чоловік.
Про те, що йому не можна зустрічатися з Дариною, він знав, як знав і те, що досі її любив, як знав, що вона ніколи не буде його і ніколи його не пробачить…
Дівчинка із цілком звичайної сім’ї, зірок з неба не хапала, любила музику і вистави. Вона була світлом, на яке, як метелики, зліталися всі навколо, щоб зігрітися її добротою, силою, теплом і зарядитися невичерпною енергією…
Вона легко заводила друзів і для кожного з них завжди знаходилося добре слово, підтримку і розуміння.
Ось і він полюбив Дарину всім серцем! І, як не дивно, вона відповіла йому взаємністю.
Це був найщасливіший час у його житті.
Він, Даринка, любов, молодість і безмежні можливості попереду.
Наближався випускний і Олена, будучи затятою суперницею Дарини, вирішила будь-що відвести у неї хлопця.
Які тільки хитрощі не йшли в хід, але Ігор був неприступний. Він щиро любив свою Даринку.
А потім Дарина вступила на факультет журналістики в тому місті, яке вони обрали, а Ігор залишився вдома і вступив у місцевий інститут, на економіста.
Тому що батьки наполягли, мамі різко погано недобре, у батька серце прихопило…
Коротше кажучи, батьки зробили все, щоб він не поїхав, а поруч крутилася Олена, втішала, коли було потрібно, підтримувала, переконавши хлопця, що справжньому коханню відстань не перешкода.
Дарина з Ігорем теж так вирішили і намагалися проводити разом кожну вільну хвилину, усі канікули та вихідні…
А потім Олена показала Ігорю фотографії, де Дарина щасливо посміхається до іншого хлопця, сидячи з ним у кафе. І було видно, що вони дуже близькі!
Ще й батьки насіли, щоб він придивився до Олени.
А потім приїхала Дарина і з сяючими від щастя очима ссказала йому, що вагітна!
То був п’ятий курс, осінь.
– І що? Я повинен бути щасливий прийняти чужу дитину? Ти там, значить, нагуляла, а Ігорчик вибачить? Ігорчик же ж просто закоханий, все прийме, – зло сміявся Ігор і з задоволенням спостерігав, як гасне вогник в очах зрадниці, як меркне її посмішка з кожним його словом…
Він ще багато тоді їй сказав, він знищував усе світле, що було між ними, навмисно, кожним словом…
Як же ж він її не любив. Ігор хотів, щоб їй було так само важко, як і йому.
І якщо спочатку Дарина намагалася щось сказати, спитати, то потім просто мовчала.
Він бачив, як з неї з кожним його словом начебто витікає життя і не міг зупинитися.
Вона пішла, навіть не намагаючись виправдатись.
Після всього почутого Дарина в словах не бачила сенсу, а він прийняв її мовчання за згоду.
Одружився з Оленою, на зло Дарині. На зло їй же ж став успішним фахівцем. Все на зло їй. Не заради дружини, дітей, батьків, не заради себе, а на зло їй!
І всі ці роки він пам’ятав про Дарину.
Років п’ять тому він дізнався, що на тому фото з Дариною був її двоюрідний брат, який жив у тому самому місті, де вона навчалася. Ігор його не бачив раніше, тому й не впізнав.
Тоді він вирішив нічого не з’ясовувати, не міняти.
У нього сім’я, донька і все йде своєю чергою, у Даринки, напевно, теж.
Та й його сім’ї навіщо всі ці зміни? Звідки їм було знати, що на фото брат Дарини.
Так заспокоював себе Ігор.
І ось ця зустріч випускників.
20 років, як вони закінчили школу, і шістнадцять років, як вони розлучилися з Дариною.
Весь цей час він намагався дізнатися, де вона і що з нею, але Дарина зникла.
І ось вона в місті…
Увечері він спеціально проїхав повз будинок її батьків, хоч і знав, що всі ці шістнадцять років там жили чужі люди.
Вони продали квартиру і поїхали тоді, разом із дочкою, у невідомому напрямку.
Ні, Дарини там явно немає.
Ігор довго катався містом, сподіваючись зустріти її, але ні.
– Ти де був? – зустріла його невдоволено Олена.
– На роботі, – втомлено відповів їй чоловік.
– Зустріч однокласників завтра о шостій, у новому ресторані, – поправивши волосся, молода жінка попрямувала у спальню, слідом за чоловіком. – Забери мене дорогою з салону краси. Хочу бути зіркою!
– Гаразд, – згідно кивнув Ігор. – Погодуєш мене?
– Ой, а я й не готувала. У мене манікюр, ти забув? Я тільки прийшла, – щиро обурилася Олена.
– Ясно, – якось байдуже сказав чоловік і пішов варити собі вареники.
Все одно, бо Дарина була в думках.
І якщо наступного дня Олена готувалася, то в Ігоря все валилося з рук.
Ближче до п’ятої він навіть не намагався працювати.
Виїхав раніше, щоб забрати дружину із салону краси.
Олена виглядала шикарно! Смарагдова вечірня сукня до підлоги, укладка, макіяж. Все зі смаком, дорого, як з картинки. Але… То була не Дарина.
У ресторан вони приїхали вчасно і Ігор трохи забувся, піддавшись вихору радісних емоцій від зустрічі з подорослішалими, але такими рідними людьми.
Він спиною відчув, коли зайшла в ресторан Дарина. По емоціях, що охопили його, по вмить спітнілими долонями і колінами, які ослабли. Він бачив, як напружилася Олена, по-хазяйськи поклавши йому долоню на плече, як радісно посміхнулися однокласники.
Він хотів обернутися і переживав. Переживав побачити щось недобре в її очах, переживав побачити гіркоту.
Але все ж таки обернувся.
Вона була прекрасна у своїй легкій сукні в квіточку, трохи нижче коліна, з волоссям, локонами, що спускалися по плечах, з легким макіяжем і щасливою усмішкою, зверненою до всіх.
Вона як потік свіжого повітря, як ковток води для спраглих.
А він і був тим спраглим, котрий ловить кожне її слово, кожну посмішку, кожен рух…
Дарина привіталася і з ним, але… Байдуже?
Це було ще гірше, ніж щось зле.
Її не турбували ні він, ні Олена.
– Даринко, а ти де зараз? Заміж вийшла? – з погано приховується сарказмом запитала Олена.
Її дуже злила байдужість суперниці.
– Я зараз там же ж, де й навчалася. Одружена. Двоє дітей, – усміхнулася Дарина, а Ігор напружився, піддавшись вперед.
– Та ти що? – нервово засміялася Олена. – Ще скажи, що щаслива?
– Дуже! – щиро відповіла молода жінка.
– Слухай, Даринко, а ти ж зараз працюєш журналістом? Я бачив твій репортаж про якийсь шторм. Аж злякався за тебе! – засміявся Павлик, веселун їхнього класу.
– Так це ж моя мрія! Завжди хотіла бути в центрі подій.
Ігор жадібно слухав розмову однокласників, іноді забуваючи дихати.
Він не зводив очей з Дарини, але їй це було не цікаво.
Він намагався зловити її погляд і ловив його, але сповнений байдужості.
Він переживав і не помічав, як вчепилася в коліна Олена, спостерігаючи за чоловіком та суперницею.
У Дарини задзвонив телефон і вона щасливо посміхнулася, дивлячись на екран, а потім вибачившись, вийшла.
Він пішов слідом, бажаючи поговорити з нею.
Він бачив, як вона щасливо розмовляє по телефону, бачив, як щиро посміхається комусь, не йому.
– Даринко? – покликав він її після того, як вона завершила розмову.
– Так, Ігорю? – так само байдуже сказала вона.
– Я хочу все знати, – сказав він.
– Що саме? – у її погляді зʼявився смуток.
– Як ти жила усі ці роки…
– Ти справді хочеш знати? Впевнений?
– Я не можу без тебе, без вас…
– Немає жодних нас, Ігорю. Є ти, і є я.
– А наша дитина? – чоловік застиг.
Дарина раптом побіліла від почутого.
– Дитина? Тобі потрібна дитина? Нагуляна, незрозуміло від кого? Яку я втратила, не впоравшись із переживаннями через тебе? Не можеш без нас… – гірко хмикнула Дарина, дивлячись Ігорю в очі. – А де ж ти був, коли я лежала у лікарні, намагаючись зберегти малюка? Де ти був, Ігорю, коли я потім рік намагалася жити після всіх цих подій?
Я нічого не хотіла тоді, я незлюбила себе, що малюка не вберегла, не змогла.
Тоді батьки і переїхали, злякавшись за мене. Це вони оформили відпустку в університеті, вони допомагали мені впоратися з усім.
Не ти сидів поруч зі мною біля ліжка в лікарні, не ти читав мені безглузді вірші заради моєї посмішки.
Це не ти потім ходив зі мною в університет на всі іспити.
Не ти чекав на мене під дощем, після здачі диплома і не ти витягував зі мною з річки взимку цуценя.
Не ти вчив мене знову жити, любити і радіти.
Не ти чекав на мене з моїх відряджень по роботі, куди я з головою пішла, щоб забутися. Ні!
Ти в цей час шкодував себе!
– Даринко, я…
– Що ти? Повірив чиїмось пліткам? Комусь, але не коханій людині? Так же ж простіше! – гірко засміялася Дарина. – Так, Ігорю, мені було дуже важко. Від того, що ти мене образив, від того, що малюка втратила, від того, що більше дітей я не можу мати…
– Але ж ти говорила про дітей…
– Народити не можу, але мамою стати можу. Мій чоловік, який допоміг мені впоратися з усім, працював у лікарні.
Він знав про мене все. Знав і жодного разу не злякався, жодного разу не дорікнув мені цим.
Потім пішов у пологовий акушером. Нашій старшій дочці десять років. Мама її втекла після пологів, залишивши малюка в пологовому.
Смішна така, серйозна, прямо вся в чоловіка. А молодший синочок, йому сім.
Його теж покинули недолугі батьки. Він схожий на мене, такий же ж веселий до всього цікавий.
Так що наші це діти, Ігорю, справжнісінькі наші, з перших днів життя!
– Я не знав… Я помилився … Може, можна…
– Не можна! – сказала Дарина. – Ти розтоптав усе світле, що в нас було, повіривши Олені. Бог вам суддя! А мене чіпати не треба. Я щаслива Ігорю, без тебе щаслива! І не дозволю зруйнувати те, що НЕ ти створив.
Ігор мовчав.
Так, він сам все зруйнував, не перевіривши, не вислухавши.
Дарина пішла.
Вона знову могла посміхатися, зібравши себе по частинках, могла радіти дрібницях, жартувати, насолоджуватися цією миттю.
Вона все це пережила!
А ось він не міг… Без неї не міг…
І гірше тільки те, що він тепер знав – Дарина не пробачить. Ніколи не пробачить. Таке не вибачають…
– Ігорю, ти куди? – Олена вискочила з ресторану за чоловіком. – Це Дарина, так? Про що ви говорили? Вона вирішила повернути тебе?
– Ні, – коротко відповів чоловік. – Я не можу тут бути.
– Значить, все таки Дарина! Ну, я їй влаштую! Знатиме, як чужого мужика відводити! – розізлися молода жінка. – Ось…
– Помовч вже! – розізлився Ігор. – Ніхто нікого не відводить. Вона має свою сім’ю.
– Та хто вона така? Показує з себе там сидить, увагу привертає, спеціально…
– Ні, Олено. Їй це не потрібно. Вона – не ти! Вона живе, Олено, не дивлячись ні на що. Вона щаслива і їй не треба нічого доводити, – зітхнув чоловік, відкриваючи дверцята автомобіля. – Сідай уже, годі ганьбитися.
– Це я ганьблюся?! Та ти глянь на мене! Шикарна, з бездоганним смаком, заможна пані!
«Неймовірно нерозумна й зарозуміла!» – подумав Ігор.
Але таку він вибрав сам.
Дарина інша. Щира, жива, проста і така… Чужа…
Вона поїде туди, де на неї чекають і люблять, вона повернеться до свої улюблених і вона забуде про нього вже через годину, але тільки ось він не забуде ніколи свою Даринку.
– Ігорю, ну погодься, що вечір пройшов огидно! – сказала Олена. – Поїхали краще до Маринки? Хоч вечір разом проведемо.
– Поїхали, – погодився Ігор.
Він завжди погоджувався, щоб від нього відчепилися. Бо не любив, бо серцем він був не тут.
Так, тепер Дарина успішна жінка, тільки ціна успіху виявилася занадто високою і винен у цьому був він!
Бо ж досить було просто поговорити тоді! Але він не зміг, не схотів…
Якби він тоді вислухав її, то зараз був би щасливим! Але тепер це не має значення…
У нього в житті є все! Тільки немає кохання…
Але багато хто так живе?
У нього у житті є сім’я, батьки, робота! У нього все чудово. Тільки от серце… Дарина там, у цьому серці… Не його. Назавжди!
…Іноді, щоб не наламати дров, треба вміти говорити і чути. І тоді все стане набагато простішим. Кажуть, що навіть можна стати щасливим!
