– Не можна! Чуєте? НЕ-МО-Ж-НА підсаджувати когось у моє купе! – голос Михайла луною рознісся вузьким коридором вагона.
Він роздратовано глянув на годинник.
До важливої зустрічі залишалося менше доби, а тепер замість того, щоб спокійно попрацювати над презентацією, доведеться терпіти чиюсь присутність. Останнім часом будь–яке проникнення в особистий простір виводило його із себе.
– Михайле, ну зрозумійте… – Ольга, молода провідниця з добрими карими очима, винувато посміхнулася. – Куди мені її подіти? Усі місця зайняті, а їй терміново потрібно…
За спиною провідниці стояла жінка похилого віку, маленька і сухенька, з потертою валізою, перев’язаною вицвілою мотузкою. Вона дивилася в підлогу, явно відчуваючи себе ніяково від цієї ситуації. На ній було старомодне пальто, а в руках вона міцно стискала пошарпану сумку.
– У мене важлива зустріч завтра! Мені треба попрацювати, підготуватись… – Михайло махнув руками. – Я СПЕЦІАЛЬНО взяв ціле купе!
Він згадав, як ще вранці секретарка нагадала:
«Михайло Андрійовичу, завтра презентація проекту. Інвестори чекатимуть».
Ще один важливий день, чергова важлива зустріч… Колись такі моменти змушували серце тріпотіти частіше від передчуття успіху. Тепер залишилася тільки втома.
– Синку, – тихо сказала старенька, – я тихенько сиджу. Не заваджу…
Щось у її голосі змусило Михайла затнутися. Може, тремтливі нотки? Чи цей погляд – несміливий, винний? На мить він побачив у ньому відображення очей своєї матері, яку не відвідував уже більше року. “Все ніколи, мамо. Робота, справи …”
– Гаразд… – процідив він крізь зуби. – Тільки давайте без розмов.
Потяг мірно погойдувався, відстукуючи звичний ритм. За вікном пропливали похмурі осінні краєвиди: дерева, розмиті дощем поля, сіре небо, що зливалося з горизонтом. Пейзаж нагадував Михайлу його власне життя – таке ж сіре та монотонне, незважаючи на зовнішній успіх.
Він намагався зосередитися на ноутбуці, але думки зрадницьки поверталися до останньої розмови із сином. Це сталося три місяці тому, на дні народження Дмитра.
– Тату, ти обіцяв прийти до сьомої, – сумно сказав Дмитро.
– Вибач, нарада затяглася. Ти ж розумієш…
– Розумію. Як завжди.
Михайло струснув головою, відганяючи спогади. Краєм ока він спостерігав за супутницею. Надія Петрівна (так вона представилася, хоча її ніхто не питав) справді сиділа тихо. Дістала з сумки спиці і щось в’язала, зрідка ворушачи губами – мабуть, рахувала петлі. Від цього беззвучного ворушіння Михайло чомусь дратувався ще більше.
– А ви не могли б… – почав він, але осікся: старенька раптом схлипнула.
– Вибачте, – квапливо промовила вона, промокаючи очі вишитою хустинкою. – То я так… Від щастя плачу.
– Від щастя? – мимоволі вихопилося в Михайла.
– До синочка їду, – усміхнулася Надія Петрівна крізь сльози. – Десять років не бачились. ДЕСЯТЬ РОКІВ! Уявляєте?
Вона дістала з потертого гаманця фотографію: юнак у випускній мантії посміхався до камери.
– Це Олексійчик мій, на випускному в університеті. Він у мене такий розумний завжди був… У школі одні п’ятірки, потім інститут із відзнакою… – Її очі сяяли гордістю. – Я тоді підлогу в тому ж інституті мила, щоб його на ноги поставити. Адже одна його виховувала, батько рано пішов…
Михайло згадав свою матір, її натруджені руки, безсонні ночі за швейною машинкою. Вона теж ростила його одна…
– А потім він поїхав в інше місто, – продовжувала Надія Петрівна. – Сказав: “Мамо, там перспективи”. Я розуміла – молодий, амбітний… Спочатку писав часто, дзвонив. А потім…
Вона замовкла, смикаючи край в’язання. Спиці дрібно тремтіли в її руках.
– Знаєте, найважче це свята. Сидиш одна за столом, пиріг випечеш… За традицією. А пригощати нема кого. телевізор увімкнеш, ніби гості є…
Михайло відчув, як щось стиснулося в грудях. Згадав минуле Різдво: син кликав у гості, а він відмовився через термінову роботу. Насправді просто сидів удома з ігристим, гортаючи робочу пошту.
– А що це ви в’яжете? – Запитав він, намагаючись змінити тему.
– Рукавички, – пожвавішала бабуся. – Олексій у дитинстві такі любив. Пам’ятаю, у першому класі зв’язала йому з Мікі Маусом. Він їх не знімав, навіть спав у них! – Вона тихо засміялася. – А одного разу…
У цей момент поїзд хитнуло особливо сильно. Надія Петрівна охнула, намагаючись утримати чашку з чаєм, але не встигла – гаряча рідина вихлюпнулася просто на ноутбук Михайла.
– Та що ж таке? – скочив він. – Не можна бути уважнішими?!
– Ой, вибачте! – заметушилася бабуся. – Зараз я все витру…
– Не треба! – гаркнув Михайло. – Досить уже допомогли!
Він схопив ноутбук і вискочив у коридор. Серце тріпотіло від злості. У голові крутилися цифри: вартість техніки, важливі файли, завтрашня презентація… Притулившись до холодного скла, він дивився на своє відображення. Втомлене обличчя, сивина на скронях, жорстка складка біля губ. Коли він став таким?
За спиною почулися кроки провідниці.
– Чай у нас гарячий, – сказала вона, зупиняючись поряд. – А бабуся ця… Знаєте, вона всю дорогу до посадки сиділа в залі очікування. Економила на готелі. І поїсти до ладу не їла – все гроші рахувала…
Ніч почалася непомітно. Михайло лежав на верхній полиці, прислухаючись до тихого сопіння знизу. У темряві згадувалося дитинство: ось він, маленький, біжить із портфелем подвір’ям. Мама махає з балкона, в руці штопальна голка – знову допізна лагодила чужий одяг, підробляючи.
“Синку, їстимеш?” – її голос, завжди теплий, дбайливий…
Коли він востаннє говорив із нею ПРОСТО ТАК? Не по ділу, не поспіхом?
Раптом потяг почав сповільнювати хід. За хвилину вони зупинилися посеред поля.
– Шановні пасажири, – пролунав голос провідниці. – У зв’язку з технічними неполадками на коліях ми тут простоїмо близько двох годин. Просимо вибачення за незручності.
У тиші було чути, як Надія Петрівна завозилася внизу. Звук блискавки, що розстібається, шарудіння пакета…
– Будете їсти? – несподівано для себе спитав Михайло.
– Ні–ні, дякую, – поспішно відповіла бабуся. – Я не голодна.
Але зрадницьке бурчання в животі видало її.
– Чому не їсте? – насупився Михайло, звісившись із полиці.
У тьмяному світлі каганця обличчя Надії Петрівни здавалося особливо виснаженим. Вона зам’ялася:
– Розумієте… Олексій подзвонив тиждень тому. Сказав, що з роботи звільнили, грошей немає… Я заощадження йому відправила. А на квиток ледь нашкребла…
Вона розгорнула маленький пакунок – там лежали рукавиці, в’язані з різнобарвної пряжі. З Мікі Маусом.
– Ось подарунок везу. Може, згадає? Як у дитинстві тішився таким… – Вона провела пальцем по вишивці.
Михайло зворушився. Згадав, як Дмитро у дитинстві мріяв стати футболістом. Він тоді купив синові справжній шкіряний м’яч… А потім увесь час відмовлявся пограти з ним: “Вибач, синку, робота…”
Михайло мовчки спустився з полиці і вийшов у коридор. За п’ять хвилин повернувся з великим пакетом.
– Це вам. Від провідниці, – збрехав він, простягаючи їжу. – Вона всім роздає, раз стоїмо довго.
Насправді він скуповував у Ольги майже всі запаси зі службового відсіку.
– Бутерброди свіжі, – посміхнулася провідниця. – А чай у нас завжди гарячий…
Надія Петрівна засяяла:
– Дякую, синку! Давайте разом повечеряємо?
І Михайло зненацька погодився. Вони сиділи в тьмяному світлі, пили чай (тепер уже без подій) і розмовляли. Бабуся розповідала про сина, про його дитинство, про те, як проводжала в перший клас…
– А одного разу, – очі її заблищали від спогадів, – приходжу з роботи – підлогу тоді мила в трьох місцях, втомлена була… Дивлюся: на столі записка. Почерк дитячий, кострубатий: “Мамо, я тебе люблю. Не сумуй”. І пластилінове серце поруч…
Вона дістала з гаманця потертий листок.
– Досі зберігаю. Ось тут, бачите? Чорнила зовсім вицвіли…
Михайло згадав свій кабінет, завалений паперами. Десь там, у нижній скриньці столу, лежить листівка від Дмитра: “Тату, ти найкращий!” Коли він востаннє перечитував її?
– Знаєте, – раптом сказала Надія Петрівна, – ви на Олексія чимось схожі. Такий самий упертий був у молодості. Все сам, все один… А потім зрозумів: одному воно легше, але душі важче.
Михайло промовчав. Дістав телефон, подивився на час: північ.
– Вибачте, – сказав він і вийшов у коридор.
Гудки в телефоні здавалися нескінченними. Нарешті сонний голос відповів:
– Алло? Тату? Щось сталося?
– Ні, Дмитре… Просто… Як ти там?
– Тату, пізно…
– Знаю. Вибач. – Михайло притулився чолом до холодного скла. За вікном пропливав місяць, великий і яскравий. – Слухай… Пам’ятаєш, ти в дитинстві хотів стати футболістом?
У слухавці запала пауза.
– Пам’ятаю… – нарешті відповів Дмитро. – А ти весь час був зайнятий. Казав: “Виростеш – награємось”…
– Може… – Михайло зробив глибокий вдих. – Може, зіграємо цими вихідними? У парку як раніше?
– Тату, ти серйозно? – у голосі сина почувся подив. – А як же ж робота?
– Ну її ту роботу, – вперше за багато років Михайло відчув, як з плечей спадає невидимий тягар. – Ти важливіший.
У купе Надія Петрівна вже задрімала, притискаючи до себе недовʼязану рукавичку. На столику лежала фотографія: маленький хлопчик у величезних рукавичках посміхається в камеру. Михайло обережно вкрив стареньку своїм пледом.
Ранок зустрів їх сонячним промінням. Потяг під’їжджав до станції. Надія Петрівна метушливо збирала речі, постійно поправляючи зачіску.
– Як ви гадаєте, впізнає? – питала вона, нервово смикаючи ґудзик на пальто. – Я ж посивіла зовсім…
– Впізнає, – впевнено відповів Михайло. – Обов’язково впізнає.
На вокзалі було багато людей. Михайло допоміг Надії Петрівні із валізою, провів до автобусної зупинки. А дорогою забіг у магазин і купив великий букет польових квітів.
– Це вам, – простягнув він квіти здивованій супутниці. – Нехай зустріч буде гарною.
– Спасибі тобі, синку, – зворушено сказала бабуся. – За все спасибі.
– Це вам спасибі, – тихо відповів Михайло.
Він дивився, як від’їжджає автобус, і думав, що завтрашня презентація вже не здається такою важливою. У сумці лежав новенький ноутбук подарунок Дмитру. У суботу вони пограють у футбол, а потім, можливо, посидять у тому самому кафе біля будинку, куди ходили, коли Дмитро був маленьким.
За місяць Михайло отримав листа. У конверті була фотографія: Надія Петрівна та високий чоловік із обіймаються на тлі осіннього парку.
На руках у чоловіка – різнокольорові рукавиці з Мікі Маусом.
На звороті фотографії знайомим почерком було написано: “Дякую, що допомогли мені повернути сина. І дякую, що повернулися до свого”.
Михайло посміхнувся і дістав телефон:
– Алло, синку? Як щодо пограти у футбол сьогодні?