Наталка приготувала все для вареників – і картоплю зварила, і навіть борошно в паперовому пакеті з шафи дістала й поставила на стіл.
А потім подивилася на все це, і так їй стало тужливо…
– Ну, і для кого я ці вареники робитиму? – думала жінка. – Тільки для себе? Чоловік пішов уже пів року як, а подруг на вихідні не буде. Чи не простіше купити в магазині пів кілограма вже готових заморожених вареників, і…
Раптом задзвенів її телефон. Дзвонив якийсь невідомий номер…
Наталка подумала – брати чи не брати? Але все-таки піднесла мобільний до вуха, і сказала:
– Алло.
– Здрастуйте! – пролунав у слухавці якийсь дивний, майже жалібний, чоловічий голос. – Ви ж, жінка, так?
– Що? – здивовано запитала Наталка.
– Я кажу, жінка ж ви, правильно?
– Куди ви дзвоните? – чомусь, занепокоїлася Наталка. – Ви, здається, помилилися номером.
– Ні-ні, я не помилився! – злякався чоловік. – Я набрав навмання перший-ліпший номер, і мені одразу пощастило, що слухавку взяла саме жінка. Чи не могли б ви мені допомогти?
– Послухайте! – обурено вигукнула Наталка. – Не морочте мені голову. Ви хто?
– Я чоловік! – уже квапливо сказав той. – Ну, тобто я самотній чоловік. Без дружини. І тому мені потрібно, щоб ви пояснили, як правильно замішувати тісто для вареників. Ви вмієте робити тісто?
– Яке ще тісто? – сердито вигукнула Наталка.
– Я ж сказав – для вареників.
– Для яких вареників?
– Для домашніх. Я дуже хочу приготувати вареники. Я вже для цього все купив. Аж раптом згадав, що забув, як робиться тісто.
– А ви що, колись вміли його робити? – недовірливо запитала Наталка.
– Звісно. Але це було дуже давно, коли я жив ще з мамою. Тепер я зовсім забув, які там пропорції, і що треба додавати до борошна. Воду, сіль, і… Яйце додавати треба?
– Я завжди додаю, – автоматично сказала Наталка. Потім схаменулась, і додала: – Послухайте, я не зрозумію, ви що, не можете купити вареники в магазині?
– Можу, – зітхнув він сумно у слухавку. – Просто, я вирішив прийти до тями, і почати жити.
– Почати жити? А до того ви, що, не жили?
– Ага. Не жив.
– Як це? – запитала Наталка.
– Тому що мені було важко. Розумієте?
– Не зовсім.
– Сьогодні виповнилося рівно пів року, як від мене пішла дружина. І весь цей час, мені було все в цьому світі байдуже. Я приходив з роботи і тільки й робив, що валявся на дивані.
Але сьогодні вранці я подивився на календар і схаменувся!
Я сказав собі:
«Все, Васильку, настав час починати нове життя! Тобі треба терміново щось зробити! Треба ворушитися!»
Ось я й вирішив приготувати вареники. Сам. Сходив у магазин, купив усе для цього, і раптом згадав, що я забув, як тісто замішується.
– Господи, це ж так просто! – усміхнулася Наталка.
– Я знаю, що просто. Я ж говорю, я вмів його замішувати, ще коли навчався в першому класі.
– Та годі брехати, Василю, – недовірливо сказала Наталка. – У першому класі… Ну, ви й вигадали.
– Стривайте, – насторожився чоловік. – А звідки ви знаєте, як мене звуть?
– Так ви ж самі самі щойно назвали своє ім’я.
– Я? Коли? Ми ж із вами не знайомилися.
– Ви, що не пам’ятаєте, як сказали: “Все Василю, настав час ворушитися?”
– Так? – він зробив паузу, намагаючись це згадати. – Хіба я так казав?
– Слухайте, ви що, не в собі? – насторожилася жінка.
– Ну, як вам сказати… – Василь дуже тяжко зітхнув. – Пів року отак сидіти, це, знаєте, непросто… Це дуже сильно впливає. А вас як звуть?
– Вам це навіщо знати?
– Ну як? Ви знаєте моє ім’я, а я – ні…
– Ну, добре, Василю… – вона раптом усміхнулася, уявивши цього зовсім розгубленого чоловіка. – Називайте мене Наталкою. Ви готові.
– До чого? – не зрозумів той.
– Записувати, як замішувати тісто.
– Кажіть, я й так запам’ятаю.
– Ага, запам’ятаєте ви. Ви ж самі кажете, що ви трохи не в собі. До речі, я теж щойно збиралася робити вареники. І в мене вже на столі все для цього лежить. Дивно, чи не так? Я хотіла робити вареники, і раптом – ваш дзвінок.
– Так? – здивувався він. – І в мене майже все готове для вареників. Чекайте, а самі ви чому не хочете вареники купити в магазині? Ви що, теж щойно від чогось отямилися?
– Та ні, не через це… – вона раптом сумно зітхнула. – Просто вранці мені спало на думку, а чи не наліпити вареників. Просто так спало. Взялася, все приготувала, і тільки потім подумала – а для кого мені робити стільки вареників? Чоловіка більше немає, а одній багато не треба.
– Так… – пробурмотів Василь. — А ви ж праві… Ось я зараз наліплю купу вареників, і що далі?
– Як – що?
– Мені ж одному їх теж багато не треба. От же ж… – невдоволено сказав він. – Мені чогось і готувати ці вареники вже зовсім розхотілося. Може сходити і купити. А потім – на диван…
– Агов! Василю! Як це – на диван?! – обурено вигукнула Наталка. – Ви самі сказали, вам ворушитися треба! Давайте, беріть і записуйте! А я буду диктувати. До речі, ви у якому районі живете?
– А навіщо вам це знати?
– Та ось, подумала, якби ви жили неподалік… Хоча, ні… Це буде якось непорядно…
— Я живу на вулиці Зеленій, будинок тридцять, — сказав він схвильованим голосом.
– Як це? – вигукнула вона. – Ви що, живете недалеко від мене?
– Недалеко?
– Поруч. Через два будинки. У тридцять другому, і теж на Зеленій.
– Ой! – голос його аж трохи затремтів. – А може, ми з вами зустрінемося, на чиїйсь кухні? І ви мені покажете… Чи ні, краще, ви мені говорите будете, а я буду місити сам, руками… Так краще запам’ятовується.
– А хто з нас до кого піде? – хвилюючись, спитала Наталка.
– Давайте, монетку кинемо, – запропонував він, і одразу схаменувся. – Ні! Яка монета? Ми ж розмовляємо по телефону! Тоді, вирішено, приходьте до мене! Зараз я все на столі розкладу, підготую до роботи.
– Так у мене вже давно розкладено! – сказала вона. – Давайте краще, ви до мене! Якщо вам, звісно, не важко?
– А чому – важко?
– Ну, а раптом у вас щось із ногами? Ви ж постійно на дивані лежали.
– Ви що? Як це? Я ж на роботу ходжу! Працюю я! Щодня! – гордо вигукнув він. – Ну що, через скільки мені бути у вас?
– Через пів години. Вам так нормально?
– Мені так – чудово! – радісно вигукнув Василь.
– От і добре, якщо добре!
…Отак випадково, дві половинки одного цілого, все таки, взяли і зустрілися.
І всього лише через звичайну любов до вареників…
