Людмила вже вкотре пошкодувала, що пустилася в цю авантюру. Старенький сільський автобус, підстрибуючи і крекчучи на кожній купині, віз її зараз у село, звідки був родом чоловік Сергій.
Народу в автобусі було як оселедців в банці. До Нового року залишалося всього два дні, і сільські жителі намагалися повною мірою закупитися всім необхідним до свята.
Хтось віз із міста дорогу ковбасу чи заморські ананаси, щоб здивувати гостей, хтось численні подарунки для рідні, прикраси на ялинку, гірлянди та багато чого ще так необхідного для довгих новорічних свят.
Людмила з цікавістю розглядала попутників, що сиділи поруч із нею, і думала про те, як зважилася на цю поїздку.
Сергій останнім часом зачастив до Калинівки, де стояв старенький батьківський будиночок. Продавати свою спадщину після того як не стало, матері та батька він відмовився, вирішивши залишити будинок для своєї сім’ї та плануючи проводити там відпустки, а влітку та у вихідні приїжджати туди, щоб відпочивати від міської метушні.
Але останні кілька років у їхній родині було стільки подій, що про сільський будиночок майже не згадували.
Один за одним одружилися їх із Сергієм сини, народився онук Денис, і турбот у подружжя побільшало.
А нещодавно, восени, чоловік раптом ні з того ні з сього згадав про батьківську хату, зачастив туди на своєму автомобілі у вихідні та у свята. Сергій залишав Людмилу вдома одну або відвозив її до старшого сина і невістки поняньчитися з онуком.
Людмила нічого такого собі не думала спочатку, адже чоловікові вірила завжди, все їхнє сімейне життя. Але потім щось трапилося, і жінка почала замислюватися, аналізувати та сумніватися. І дійшла дуже невтішного висновку – Сергій їй обманює. Так, він її обманює. І що чоловік робить у своєму селі без неї, одному Богові відомо.
Ще її колега та водночас подруга Віра накручувала.
– Люда, а ти що така довірлива? Увімкни вже голову. Твоєму Сергію дуже зручно – сплавив дружину до сина і онука і вільний, може займатися чим завгодно. Ти до речі не дізнавалася – у нього в цьому вашому селі немає старого кохання? Не в значенні – старенької бабусі, а в значенні – давньої, за якою він змолоду сохне. Може, була якась до зустрічі з тобою? Ти не цікавилась?
– Та не було наче нікого, – з усмішкою відповіла Людмила.
– Ну, це нічого не означає, – поїдаючи чергову шоколадку за звичною офісною кавою, зі знанням справи стверджувала Віра. – Цілком може і якась вдова намалюватися з колишніх однокласниць. Сільські, вони, знаєш, які настирливі, свого завжди досягнуть.
Коли Сергій вчора з ранку сказав Людмилі, що взяв три дні за свій рахунок і їде до Калинівки, вона навіть трохи розгубилася.
– А як же Новий рік? Ти маєш намір там зустрічати… Без мене? – ледве взявши себе в руки, вимовила Людмила.
– Ні, чому без тебе? Чого ти так вирішила? – здивувався Сергій.
– А що ще я маю думати? Ти останнім часом постійно мчиш туди. Мене з собою не кличеш. І зараз ось за три дні до свята заявляєш мені, що знову їдеш до села. Сергію, а що відбувається? Ти збирався мене кинути?
– Та нічого такого. Все гаразд. Ну правда! Що ти собі вигадувала? – усміхався їй чоловік.
– То ти повернешся? І коли? Завтра чи прямо тридцять першого о дванадцятій вечора?
– Людо, все буде добре, Новий рік ми зустрінемо разом, обіцяю. Просто довірся мені.
– Але ці три дні ти вирішив провести там без мене, так? – суворо запитала Людмила.
– Так, я поїду до села, там у мене деякі справи. Повір, тобі там буде нудно, тож я тебе й не кличу.
Сергій хотів сказати ще щось, але передумав, вирішивши все-таки залишити це на потім.
Людмила побачила, що чоловік трохи забарився. Вона розуміла, що Сергій каже їй зараз не всю правду і ще більше переконалася, що він її обманює.
Чоловік поїхав, а вона собі місця не знаходила. І на роботі, і вдома, в тиші квартири, жінка постійно думала про те, що чи хто так тягне її чоловіка в цю Калинівку.
“А раптом справді там у нього хтось з’явився? А що дуже зручно, будиночок є, а дружини поряд немає”, – невесело міркувала Людмила.
Вона намагалася згадати всіх сільських сусідок, припускаючи, яка зі знайомих їй там жінок могла б сподобатися чоловікові. Невже Віра має рацію, і Сергія теж не оминула доля більшості старіючих чоловіків – сивина в бороду?
Ніч пройшла без сну, і Людмила наважилася. Вона подзвонила на роботу і сказала, що сьогодні вона нездужає, і взяла два дні, що залишилися до свята, в рахунок майбутньої відпустки.
Збори були недовгими. Зателефонувавши на автовокзал, Людмила з’ясувала, в скільки йде сільський автобус до Калинівки. До відправлення залишалося три години. Дещо зробивши вдома і закинувши в дорожню сумку найнеобхідніше, жінка поїхала на таксі до стоянки автобуса, щоб вирушити на порятунок свого чоловіка. Місія її була важливою та необхідною.
Поки Людмила добиралася до автовокзалу в таксі і під час поїздки на автобусі їй кілька разів дзвонив Сергій. Але жінка вирішила ігнорувати його дзвінки. Справа в тому, що вона зовсім не вміла обманювати, і зараз переживала видати себе. А їй цього дуже не хотілося.
Людмила задумала прибути в Калинівку раптово і застати там чоловіка зненацька. Тільки так можна було з’ясувати, що діється. А якби вона відповіла на дзвінок Сергія, то він одразу вирахував би її наміри. Міг почути шум мотора, гомін пасажирів. Та й голос дружини теж міг йому зараз багато про що розповісти. Коли хвилювалася, Людмила завжди говорила іншим, зовсім чужим голосом.
– А ви до кого їдете? Щось я вас не впізнаю? — раптом спитала в неї сухенька бабуся, що сиділа поруч.
Більшу частину шляху вона спала, прилаштувавши свої численні поклажі під сидінням і біля ніг Людмили. І ось тепер, відпочивши від біганини по міських магазинах і галасливих ринках, вона прокинулася і довго розглядала свою сусідку по автобусу, перш ніж зважилася поставити їй запитання.
– Я в гості, – коротко відповіла Людмила, сподіваючись, що старенька відчепиться від неї.
– У гості? А до кого? – пожвавішала і зраділа вона тому, що можна залишок шляху провести в цікавій розмові.
– Та можна сказати, що ні до кого, – не надто чемно промовила Люда.
– Та як же? – здивувалася співрозмовниця. – На цвинтар до когось їдеш?
– Ні. У дім батьків мого чоловіка. Але свекрів моїх давно вже немає, а дім є.
– А хто ж твій чоловік, скажи мені? – не вгамувалася бабуся.
– Мельник Сергій.
– Це яких Мельників? Стривай, стривай! Це син Федора, чи що? Федора та Зінаїди, так? – Зраділа, що згадала, старенька.
– Так, це мій свекор зі свекрухою, добра їм пам’ять, – відповіла трохи здивована Людмила.
– Так, добрі були люди, земля їм пухом! – Літня жінка при цих словах перехрестилася. – Мене Галина звуть, а ти хто будеш?
– А я Людмила. Дуже приємно. Їду ось до чоловіка. Він вирішив будинок батьків залишити, продавати не став. Зараз там живе.
– Молодець, поважаю його за це. Продати можна все, що завгодно. А куди потім приїдеш, щоб душею до витоків доторкнутися, минуле своє згадати, батьків, що тебе на світ привели, згадати добре? Ось те саме. Не буде куди.
Бабуся задумалася, і Людмила зраділа, думаючи, що та від неї відстала.
– А Сергій твій, знаєш, ні, який був хлопець? Видний, статний. Ой, така історія була одна із ним пов’язана. Що ти! Не знаєш? Та ти що? – здивувалася Галина. – Я тобі зараз розповім.
– Будьте ласкаві, з цікавістю послухаю, – у душі у Людмили знову заворушилися важкі підозри та ревнощі.
– Любила його дуже одна наша красуня сільська. Раїса. Не розповідав тобі Сергійко? Ні?
– Ні, не знаю такої історії, – з силою видавивши з себе посмішку, відповіла Людмила.
– Дружили вони зі школи. Навіть одружуватися збиралися. А потім… – старенька замовкла.
– Що потім? – з нетерпінням спитала Люда.
– Е, люба… Та ти не ревнуєш чоловіка? – уважно дивлячись в обличчя супутниці, спитала Галина. – Даремно. Не треба, у нас у селі порядні люди за всіх часів жили. І Сергій твій такий самий. А весілля у них не було, бо з міським водієм Раїса закрутила, що на жнива до нас приїжджали. Поки Сергій був у місті, до інституту вступав якраз, так вона від нього трохи на сторону пішла. А він не пробачив. Як вона його не вмовляла, як не благала, все без толку. Не повірив Сергійко, що вона йому вірність зберегла. А потім, значить, з тобою одружився? Та й правильно. Таку прекрасну жінку взяв за дружину.
Потім Галина ще цікавилася, чи мають вони дітей, онуків, де й ким вони з чоловіком працюють. І інші побутові питання з’ясовувала, щоб дорога додому була ненудною.
Коли Людмила подолала більшу частину села, підходила до будинку, де зараз був її чоловік, вона дуже хвилювалася.
Що на неї там чекає? Чи зможе вона пробачити чоловікові, якщо раптом дізнається про нього щось погане?
У вікнах світилося світло. А ще…
Людмила із подивом зазначила, що весь будиночок був прикрашений новорічною ілюмінацією, що для цього села було рідкістю. І поряд із будинком стояла невелика ялинка, на якій теж світилися вогники.
– Нічого собі! Ось він тут святкує з кимось! – вирвалося у жінки. – Звичайно, навіщо йому дружина, якщо тут така благодать – приводь кого хочеш і гуляй-веселись!
Людмила рішуче попрямувала до дверей. Але коли ввійшла всередину, то здивувалася ще дужче.
Будинок усередині був іншим. Все було нове. Чоловік зробив скромний, але добротний ремонт, зніс стару піч, склавши замість неї гарний камін. Посеред хати стояв новий великий дерев’яний стіл, теж зроблений, мабуть, руками чоловіка.
– Оце так! – була приємно здивована жінка. – А де ж сам Сергій?
Чоловіка ніде не було. Людмила роззулася, зняла теплий пуховик, пройшлася по дому, із задоволенням відзначаючи усі позитивні зміни в ньому.
– Ох, і Сергій! Ось молодець! І все таємно від мене робив! А чи для мене старався?
Чоловік з’явився за десять хвилин. Вибіг рум’яний із морозу, тримаючи в руках оберемок дров для каміна.
– Люда! Ти? Приїхала все ж таки, не витримала? – здивувався він. – Ну от тепер сюрпризу не буде! А я ж так поспішав, хотів саме до Нового року все встигнути. Збирався сюди тебе привезти завтра.
– То ти це все для мене робив?
– А для кого ще? – щиро здивувався чоловік. – А ти що собі вигадувала? Думала, що в мене від тебе секрети з’явилися, правда?!
Сергій обійняв розплакану дружину.
– Вибач мені! Я справді таку нісенітницю собі нафантазувала. Соромно просто! А ти тут яку красу і затишок навів. Тепер і дітей із онуками можна сюди привозити. Усім сподобається.
– Ну що, давай тоді за зустріч та за наш оновлений будинок. Я ігристе маю. До Нового року купив, готувався. Ну, я думаю, що зараз уже можна, – запропонував Сергій.
– Навіть треба! – радісно відповіла дружина.
Ось вона не розумна! Таку нісенітницю придумала собі. Як добре, що все гаразд!
