– Максимівно, забирай свого бешкетника. Навіщо ти його випустила? Сніг поклювати?
– Про що ти, Олено? Я не випускала його.
– Сам втік!
– Ага! Через паркан перестрибнув, і твого випустив. Зі святом вирішив привітати.
З-за сараю тихо виглядали Павлик і Сашко, восьмирічні близнюки, онуки Олени. Ну захотілося їм подивитися півнячі розбірки.
А де півнів взяти? У бабусі є, та й у всіх є в селі, але сусідка ближча.
Ледве дочекалися поїздки на новорічні канікули, і першого ж дня здійснили задумане.
Півні наробили галасу, господиня вискочила. Винуватці всього, що відбувається, встигли сховатися.
– Так! Мені здається, що відбувається. Подзвоню батькам, нехай забирають їх прямо сьогодні, – спеціально голосно сказала Олена. – Все. Вже йду!
– Бабусю, не треба…
– Не треба. Ми більше не будемо.
– Не будемо.
Навперебій заговорили хлопчаки.
Максимівна сміялася. Півнів посадили назад.
– Це ж хлопчики, Олено. Ходімо краще чай пити. У нас млинці є. Лідочка мені допомагала. Ви б, бешкетники, теж могли бабусі допомагати, а не галас влаштовувати.
– А з м’ясом немає? Ми з м’ясом любимо, — спитав Павлик.
А може й Сашко?
– Буде вами і з мʼясом… Ходімо…
П’ятнадцять років пролетіло. Всі ці роки онуки часто приїжджали до бабусі. Ліда теж на канікулах гостювала у своєї бабусі. Із півнями вони більше не експериментували. Було багато інших розваг, за деякі їм діставалося від бабусі Ганни. Сусіди тільки сміялися з усього.
Ліда рано вийшла заміж і майже одразу переїхала до своєї бабусі з онуком. У шлюбі їй не пощастило, розлучення після народження сина. Після раннього шлюбу та розлучення батьки її не зрозуміли, а бабуся прийняла.
Павлик і Сашко поховали свою бабусю Олену. Хату вони вирішили не продавати. Бабуся залишила заповіт на них.
Будинок використовували як дачу. Молоді люди приїжджали з друзями, але найчастіше одні. Сашко все частіше заходив до сусідів. Ліда йому подобалося давно.
– Максимівно, Лідо. Ви нікого не загубили?
– Ой. Знову втік шибеник. Чотири роки, а вартує вас двох у дитинстві. Де ти його знайшов? Ліда по ягоди пішла, мусить повернутися. А я не додивилася. Дякую тобі.
– Біля магазину.
– А що це в нього?
– Так він у магазин ходив. Не з порожніми ж руками повертатися. Правда, Микольцю?
– Плавда. Я ще побіжу.
– Я тобі побіжу. Більше один не ходи. Тільки з мамою чи бабусею. Наступного разу цукерок не буде.
– Дякую, Сашко. А я й помітити не встигла, як він втік.
– Дивитися треба за дитиною, – голосно сказав Микола, чим насмішив усіх.
– Сашко, ходімо до нас чай пити. У нас млинці.
– Із чим?
– Сьогодні з м’ясом. Як ти любиш? Клич брата.
– Він не один, а з подругою. Ми до їхнього весілля готуємось.
– Ну і Павлик! А ти ж як? Не збираєшся одружуватися?
– А вам зять не треба?
– Такий, як ти, може й потрібний. Щось Ліда довго ходить, не заблукала б.
– Я подивлюсь. Знаю, куди вона ходить. А чай потім.
– Павлика поклич з нареченою.
– Добре…
…Ліду Сашко зустрів на краю лісу. Вона вже йшла додому.
– Де це стільки ягід було?
– Як завжди. Ти ж знаєш наші місця.
– Знаю. Нехай вони завжди будуть нашими.
– Ти про що? Загадковий такий.
– Павлик одружується.
– Так? Вітаю. Тобі теж пора.
– А я твою бабусю вже про це запитав, – раптом сказав Сашко. – Вона не проти.
Ліда засміялася.
– А чого ти смієшся?
– Ти що, моїй бабусі пропозицію зробив?! – дівчина не розуміла, що він таке каже.
– Зробив, а що такого? Вона сказала, що з мене гарний зять буде. Будеш моєю дружиною? Знову смієшся?
– Оригінальна пропозиція руки і серця. А як же ж моя дитина? Це…
– Ми з ним порозумілися. Думаю, він не буде проти. А ти? Ти не проти?
– Ні. Якщо всі згодні, то я теж.
– Коли й встигли? Два весілля!
– Максимівно, ти не хвилюйся, весілля будуть тут, їхати нікуди не доведеться. Ми самі все влаштуємо.
– Я така рада за вас, шкода бабуся ваша не дожила до цього. Не будемо про сумне. Життя продовжується. Буду бабусею тепер і за себе, і за неї.
– Прабабусею.
– Правильно. Один правнук уже є, наступних чекатиму. І ваших, і Павлика. Тільки ви мене не забувайте.
– А як же ж ми забудемо? Павлик збирається сюди переїхати. А я завжди поряд.
Брати стали жити поряд. Максимівна дочекалася правнуків. Син та дочка у Павлика, син у Сашка. Діти були на диво спокійні, не завдавали ніякого клопоту.
– Нудно ви живете, діти, ось ми у вашому віці… – почав говорити Сашко, але розповісти йому все не дала Ліда.
– Мовчи! Розкажеш їм усе згодом, коли виростуть. Пам’ятаю я ваші забави…
