– Таке відчуття, ніби я живу чужим життям, – Ганна повільно розмішувала розчинну каву 3 в 1 у пластиковому стаканчику.
Лікарняна їдальня майже спорожніла – час наближався до вечора, коли навіть найстійкіші лікарі розходилися по домівках.
Марина, її подруга, уважно вивчала змарніле обличчя співрозмовниці. За п’ятнадцять років дружби вона навчилася читати найдрібніші зміни у настрої Ганни.
– Що в тебе насправді відбувається? І тільки не кажи, що це проста втома.
– Знаєш, сьогодні вранці я натрапила на нашу з Мишком стару фотографію, – Ганна дістала з кишені халата пошарпаний знімок. – Сім років тому наша перша поїздка на море. Дивлюсь і не впізнаю ні себе, ні його.
На фото молода пара стояла біля води. Дівчина в легкому білому сарафані сміялася, відкинувши голову, а високий темноволосий хлопець ніжно обіймав її за плечі. Сонце золотило їхні фігури, перетворюючи звичайний аматорський знімок на картину неймовірного щастя.
– Ми познайомилися в електричці, пам’ятаєш? Я тоді тільки-но починала працювати в лікарні, їздила з передмістя. А він щоранку слухав якусь книжку в навушниках. Якось я забула парасольку, а на вулиці злива.
Він наздогнав мене біля виходу, простягнув свою парасольку і сказав:
– Ви щодня проходьте повз з таким серйозним виглядом, що я вирішив – доля дає мені шанс познайомитись!
Марина посміхнулася, згадуючи, як подруга сяяла від щастя у перші місяці знайомства з Михайлом.
– А тепер? – тихо спитала вона.
– А тепер ми ніби у різних світах живемо. Я – у лікарні, він – на своїй фірмі. Додому приходжу його немає. Він повертається – я вже сплю. На вихідних я на чергуваннях, він – у гаражі з друзями чи на риболовлі. Навіть не пам’ятаю, коли ми востаннє нормально розмовляли…
У їдальню зайшла молоденька медсестра:
– Ганно Сергіївно! Там пацієнтка із п’ятої палати, Віра Петрівна…
Ганна миттю змінилася – зникла втомлена жінка, з’явилася строга лікарка. Білий халат піднявся, як крила, коли вона швидким кроком попрямувала до виходу.
Віра Петрівна лежала в них третій тиждень після процедур на серці. Сімдесят вісім років, найскладніші процедури, всі прогнози погані. Але було в цій тендітній жінці стільки внутрішньої сили, що весь медичний персонал мимоволі полюбив її.
– Ганнусю, люба, – Віра Петрівна слабо посміхнулася, коли Ганна зайшла у палату. – Я так і знала, що ви тут.
– Що сталося, Віро Петрівно? Вам недобре?
– Ні–ні, просто… Знаєш, у такі вечори особливо тяжко одній. Розкажи мені щось. Про себе, про чоловіка…
Ганна сіла на край ліжка, машинально поправляючи крапельницю.
– Нема чого розповідати, Віро Петрівно. Робота-дім-робота. Навіть поговорити до ладу не встигаємо.
– А ми з моїм Борисом Олександровичем теж так починали – все робота, робота… Він на був інженером, я в школі вчителькою. Донька маленька, турбот повно. Не помітили, як віддалилися один від одного. А потім він зустрів молоду співробітницю у відрядженні… – Віра Петрівна замовкла, дивлячись кудись в далечінь. – Знаєш, лячно було… Не тому, що він пішов. А тому, що я не боролася. Гордість не дозволила. Думала – якщо йде, значить, не любить. А він через рік листа надіслав, просив вибачення, повернутися хотів. Я навіть не хотіла відкривати конверт.
– А потім?
– А потім життя минуло. Донька виросла без батька, внучка діда не знає. Катруся моя… Така красуня, розумниця. Тільки все шукає щось. Може, те тепло, яке в дитинстві недоотримала…
Поступово Віра Петрівна почала одужувати. Ганна іноді залишалася після зміни, просто поговорити. У цих розмовах було щось, що допомагало – і літній жінці і самій Ганні.
– Знаєш, Ганнусю, приходь до нас на Новий рік! – запропонувала Віра Петрівна перед випискою. – Катруся приїде, посидимо по-сімейному…
Ганна хотіла відмовитись – чергування, чоловік, домашні справи. Але щось в очах літньої жінки змусило її погодитись.
Вдома вона вперше за довгий час затрималася біля дзеркала у коридорі. Коли вона встигла так змінитись? Глибокі тіні під очима, згаслий погляд, зморшки біля губ. Мишко раніше називав ці зморшки “промінчиками щастя” – вони з’являлися, коли вона посміхалася.
А коли вона востаннє посміхалася?
Михайло прийшов пізно, як завжди. Ганна вже лежала в спальні, прикидаючись, що спить. Чула, як він ходить по кухні, наливає воду, гримає чашкою.
Раніше він завжди зазирав до неї, навіть якщо думав, що вона спить, просто подивитися, поправити ковдру. Тепер же ж попрямував у вітальню, де вже місяць спав на дивані, пояснюючи це ранніми підйомами і пізніми поверненнями…
Зранку на кухонному столі вона побачила якийсь білий конверт. Звичайний офісний конверт, яких десятки лежали в шухляді у Михайла.
Всередині була виписка з рахунку і якась записка, написана почерком чоловіка.
Ганна прочитала її і аж рота прикрила долонею від несподіванки.
«Я зустрів іншу. Ти маєш два дні, щоб переїхати з нашої квартири…»
Ганна перечитувала ці рядки знову і знову, не в змозі усвідомити їхній зміст. Сім років шлюбу вмістилися в один рядок. Сім років спільних сніданків, недільних прогулянок у парку, вечірні розмови на кухні. Сім років планів, сподівань, мрій про майбутнє…
Вона машинально взяла телефон, набрала номер матері, але не натиснула на виклик. Що вона скаже?
«Мамо, пам’ятаєш, ти казала, що не можна стільки працювати, потрібно більше часу приділяти чоловікові?»
Ганна скасувала виклик.
На роботі вона за звичкою машинально робила обхід, перевіряла документи, пацієнтів, виписки…
Колеги здивовано перезиралися – зазвичай товариська Ганна цілий день не промовила жодного слова.
– Щось сталося? – зазирнула в кабінет Марина. – На тобі лиця немає.
– Все гаразд, – Ганна старанно виводила літери в якомусь документі, не підводячи очей. – Просто втомилася.
– Не обманюй. Я ж бачу.
– Мишко пішов. Зустрів іншу, – Ганна сказала ці слова рівним голосом, ніби зачитувала температуру пацієнта.
Марина мовчки обійняла подругу. Ганна стояла нерухомо, тільки пальці, що тримали ручку, побіліли від напруги.
– Поїхали до мене? Не можеш ти зараз додому йти…
– Ні, – Ганна похитала головою. – Поїду до Віри Петрівни. Вона перед випискою кликала в гості. Не можу зараз ні з ким більше бути…
…Вечірнє місто пливло за вікнами автобуса розмитими плямами ліхтарів. Ганна вийшла на незнайомій зупинці, звірилася з адресою в телефоні. Стара п’ятиповерхівка потопала в деревах, які самотньо гойдалися на вітрі.
Двері відкрила молода дівчина з довгим русявим волоссям.
– Ви до бабусі? А я Катя, – усміхнулася вона. – Бабуся стільки про вас розповідала!
Щось дивно знайоме промайнуло в цій посмішці, але Ганна не надала цьому значення.
Віра Петрівна зустріла її як рідну, посадила за стіл, застелений старою мереживною скатертиною. Дістала із серванту чайний сервіз із золотою облямівкою: – Ще весільний, уявляєш?
– Що сталося, дитинко? На тобі лиця немає.
І Ганна розповіла все – про записку, про останні місяці відчуження, про відчай. Вона показала їхні рідкісні фото на телефоні.
Катя сиділа мовчки, стаючи все білішою з кожним словом. Потім різко встала й вибігла з кімнати.
– Господи! – тільки й сказала Віра Петрівна. – Невже це все повторюється?!
Вона повільно підійшла до старого серванту, дістала потертий фотоальбом у шкіряній палітурці, відкрила на першій сторінці.
З пожовклої фотографії дивилася молода жінка, напрочуд схожа на Катю…
– Це я, п’ятдесят років тому. А це Борис, мій чоловік. Ми були дуже щасливі, поки він не зустрів іншу. Молоду, гарну… Я не змогла пробачити, а може, й не хотіла. Гордість не дозволила. Оленка, наша дочка, виросла без батька. А Катя без діда. Тепер дивлюся на неї і бачу – шукає вона те, чого в дитинстві недоотримала.
У дверях з’явилася Катя – бліда, з почервонілими очима.
– Бабусю, Ганно, я маю вам дещо сказати… Це я. Я та інша, – її голос тремтів. – Я познайомилася з Мишком місяць тому, в книгарні. Він допоміг мені дістати книгу з верхньої полиці. Ми розговорилися… Я не знала, що він одружений… А коли дізналася… Він сказав, що ви давно чужі, що все вже вирішено…
У кімнаті запала така тиша, що чути було, як шелестить листя за вікном. Ганна дивилася на дівчину, таку юну, розгублену, і не могла знайти в собі ні злості, ні образи – тільки безкінечну втому.
– Історія повторюється, – тихо сказала Віра Петрівна. – Тільки тепер ми маємо шанс все виправити…
Вона дістала з серванту пожовклий конверт, надписаний знайомим почерком.
– Це написав твій дід, Катрусю, за рік після того, як пішов. Його останній лист, який прийшов. Я ніколи його не відкривала. А тепер думаю – може, тут були головні слова, які могли все змінити?
Тремтячими руками Катя розгорнула пожовклий листок. Почерк був нерівний, літери стрибали по сторінці, видаючи хвилювання.
– Вірочко, люба моя… Пробач мене за те, що прийняв швидкоплинне захоплення за кохання, хвилинну слабкість – за долю. Щодня прокидаюся з думкою про тебе, про Оленку. Ви – моє справжнє життя, а все інше – гіркий самообман. Не минає й дня, щоб я не шкодував про своє боягузтво, про те, що не знайшов у собі сил боротися за наше щастя…
Я знаю, що не заслуговую на вибачення. Знаю, що зруйнував найдорожче, що я мав. Але не можу не написати, не можу не спробувати виправити все. Пам’ятаєш наш перший Новий рік разом? Ти тоді сказала – щастя не в тому, щоб знайти ідеальну людину, а в тому, щоб навчитися приймати недосконалу. Я не зрозумів тоді глибини цих слів. Тепер розумію, надто пізно розумію.
Олена так виросла… Бачив її нещодавно здалеку біля школи. Вона зовсім як ти – та сама горда постава, та сама легка хода. Серце крається від думки, що я не маю права підійти, обійняти, сказати, як пишаюся нею. Як люблю вас обох…”
Катя стала навколішки перед Ганною:
– Вибачте мені… Я не хочу бути тим, хто руйнує чуже щастя. Не хочу повторювати цю помилку…
– Давайте вип’ємо чаю, – Віра Петрівна почала поратися біля столу, розставляючи чашки. – У житті всяке буває, але важливо вчасно зупинитись, зрозуміти, що по-справжньому цінне.
Вони просиділи до глибокої ночі – три жінки, три покоління, пов’язані одними переживаннями й однією надією.
Говорили багато. Про перше кохання, про зраду, про прощення. Віра Петрівна дістала старі альбоми, показувала світлини, розповідала історії з минулого.
– Ось тут ми з Борисом тільки познайомилися. Студенти були. Щодня зустрічав мене після занять, через все місто проводжав. А це наше весілля – бачиш, яка сукня смішна? Сама шила. Грошей не було зовсім, але яке ж це було щастя…
На одному знімку молода Віра Петрівна тримала на руках крихітну дівчинку.
– Це Оленка, твоя мама, Катрусю. Їй тут три місяці. Борис тоді вже пішов, а вона так на нього була схожа – ті ж очі, те ж вперте підборіддя. Я все дитинство в ній його риси виглядала, сама не помічаючи, як віддаляюсь від дочки.
Катя пригорнулася до бабусі:
– Вибач мені, бабусю. Я не знала… Не розуміла…
– Що минулося, те минулося, – Віра Петрівна погладила внучку по голові. – Головне – не повторювати чужих помилок.
Ганна мовчки дивилася на старі фотографії. Ось молода пара біля пологового будинку – щасливі, закохані. Ось перший день народження доньки – тато тримає її на руках, мама поряд сміється. Ось останній спільний знімок – уже якась напруженість у позах, відчуженість у поглядах…
– Знаєш, Ганнусю, – Віра Петрівна взяла її за руку. – Іноді треба відпустити людину, щоб зрозуміти – чи твоя вона. Якщо повернеться, значить, доля. А не повернеться – значить, так правильно.
Вранці Катя поїхала – зібрала речі й вирушила на вокзал. Ганна повернулася у їх із Михайлом квартиру, почала збирати речі.
Кожна дрібниця пробуджувала спогади. Ось турка для кави, Мишко привіз її з поїздки в Стамбул. Ось смішний брелок-ведмедик – купили в їхню першу спільну подорож. Фотографії, листівки, квитки в кіно – сім років життя, що вмістилися в одну коробку…
Михайло прийшов через тиждень – змарнілий, з погаслим поглядом. Зупинився в дверях, не наважуючись зайти:
– Я все зіпсував. Знаєш, я ж справді думав, що зустрів кохання. А виявилося – просто втік. Від самотності, від нерозуміння, від самого себе…
Ганна стояла біля вікна, дивлячись на сніг:
– Ми обоє тікали. Тільки у різні боки. Я в роботу, ти в нові стосунки.
– Пам’ятаєш, як ми познайомились? – Михайло притулився до одвірка. – Ти щоранку сідала в третій вагон електрички, завжди щось читала. Я спеціально запізнювався на ранній поїзд, щоб їхати з тобою. Три місяці набирався сміливості заговорити.
– А потім позичив парасольку…
– І запропонував провести до лікарні. Ішли ми під одною парасолькою, говорили про книги, про музику. Ти розповідала про свою роботу з таким захопленням.
– А ти слухав так уважно, ніби це найцікавіше, що ти колись чув…
Вони замовкли, дивлячись один на одного через кімнату – такі близькі і такі чужі водночас.
– Думаєш, ми ще маємо шанс? – тихо спитав Михайло.
– Не знаю. Але ми можемо спробувати. Тільки тепер – по-чесному, віч-на-віч.
Весь наступний рік вони вчилися знову бути разом. Це було непросто – відновлювати довіру, наново пізнавати один одного, вчитися говорити про свої почуття. Ганна почала брати вихідні, Михайло перестав затримуватись на роботі. У вихідні вони гуляли в парку, ходили в кіно, готували разом вечерю – як у перші роки знайомства.
Від Каті іноді надходили звістки – вона вступила на навчання, вела гурток малювання в дитячому центрі. У кожному листі передавала привіт Ганні, писала, що знайшла своє покликання допомагати дітям розкривати їхні таланти.
Під Новий рік вони знову зібралися у квартирі Віри Петрівни. Катя приїхала подорослішала, спокійна, з новим світлом в очах. Розповідала про своїх учнів, плани відкрити власну студію…
Віра Петрівна дивилася на них – таких різних і таких схожих у головному: у бажанні кохати і бути коханими, у прагненні виправляти помилки, в умінні прощати.
– Знаєте, – сказала вона, розливаючи чай по старих чашках із золотою облямівкою. – Іноді треба пройти через випробування, щоб зрозуміти прості істини. Кохання – це не тільки почуття. Це вибір, який ми робимо щодня. Вибір бути разом, незважаючи ні на що. Вибір прощати, розуміти, підтримувати. І найголовніше – вибір вчитися на чужих помилках, щоб не повторювати їх у своєму житті.
За вікном мела хуртовина, вкриваючи місто білим покривалом.
Починався новий розділ – чиста сторінка, де кожен із них міг написати свою історію наново.
Історію про те, наскільки важливо вчасно зупинитися, як потрібно вміти прощати і прощатися, як любов може зцілювати, якщо дати їй шанс…
