Марина стояла перед дзеркалом із келихом улюбленого ігристого і з сумом дивилася на себе.
Вона зробила ковток, відкинула назад волосся і підняла вгору підборіддя.
Здавалося, що вона намагається надати собі гордого вигляду, а насправді просто не хотіла, щоб з очей пішли сльози. Вона сумно дивилася перед собою і розмірковувала.
Сьогодні десять років з їхнього одруження з Сашком, а його вже немає вдома, зник, навіть не розбудивши її і не привітавши.
Бізнес зайняв його повністю. Зараз, напередодні Нового року, він намагається завершити якусь велику угоду, про яку він їй тільки й говорив.
Точніше, не про саму угоду, звісно, у його «серйозному» бізнесі вона мало, що розуміла.
А ось про наслідки він розказував безупину – якщо вийде все, як він задумав, то тоді й довгоочікувана поїздка на екзотичні острови, і котедж за містом, і довгоочікуваний малюк, якого Марина вже неодноразово бачила у своїх снах.
Так, бізнес, угода – це все зрозуміло. Але ж у них ювілей сьогодні!
Невже він далі за свої справи нічого не бачить?! Вона не розуміла, як, вийшовши заміж з великого кохання за звичайного тоді ще офісного працівника, хоч і амбітного, і прагнучи знайти щастя в сімейному житті, вона знайшла таку байдужість і була відсунута на другий план. Чи їй так тільки здавалося?
Бо ж малюка чоловік теж хотів. Але казав, що буде їй корисніший, коли завершить свій основний, грандіозний проєкт, буде завжди поруч.
А до того в них уже сталося лихо… Перша вагітність ішла дуже складно і Марина втратила малюка… А чоловік у цей час був у відрядженні…
Тож вирішили почекати, відійти від усього цього, відновити сили.
Марина то вчилася, то салон свій відкривала і розвивала.
Так і пролетів непомітно час, і тягти вже не було куди. Треба було зважуватися, подолавши свій страх.
Марина тієї суботи влаштувала собі вихідний, заздалегідь сказала, що її в цей день не буде, знаючи, що без неї робота в її невеликому салоні краси не стане. Дівчата молодці!
До цього вона питала в чоловіка:
– А що ми робитимемо у суботу?
Натякаючи на річницю.
А він відповів:
– Побачимо.
Мовляв, до суботи ще дожити треба.
Марина ще трохи відпила з гарного кришталевого келиха і прошепотіла:
– Невже він так і не згадав? Сашко…
І тут задзвонив телефон. То був чоловік. Марина відповіла якомога спокійніше:
– Так, любий.
– Вже прокинулася? Слухай, ти казала, що сьогодні вихідна. Це дуже до речі. У мене до тебе є прохання. Сьогодні Ігор приїздить. Мій університетський друг, пам’ятаєш, я тобі про нього розповідав. Я йому дав адресу, він прямо з вокзалу до нас. Зустрінь його, будь ласка. Не знаю, правда, о котрій він приїде.
– Добре, – сухо сказала Марина. – Це все?
– Так, поки що все. До зустрічі ввечері, – сказав чоловік і одразу поклав слухавку.
Ось і поговорили…
Марина знову підійшла до дзеркала, і тут уже не стрималася. Сльози все ж таки покотилися з очей.
– І чому я маю зустрічати якогось його друга?! Навіщо він тут потрібний?! – сказала вона і набрала номер подруги.
– О! Привіт, – одразу ж відповіла Юля. – Вітаю тебе, подружко. Ти це зробила! Єдина з нас протрималася у своєму заміжжі десять років! Як настрій?
– Гірше нікуди, – відповіла Марина. – Сашко на роботі, як завжди. Та ще й якогось його друга я маю зустріти! Уяви?
– Та-ак, і що? Мені зайти? – стурбовано запитала подруга. – Я якраз тут неподалік.
– Ні, не хочу сидіти вдома в такий день. Давай у кафе сходимо, відсвяткуємо.
– А друг?
– Зачекає! Краще він мене, аніж я його.
Юля, трохи сумніваючись у цій витівці, все ж таки погодилася, мабуть, відчуваючи її настрій.
Подруги зустрілися на площі, від якої до улюбленого кафе було близько.
Вони сіли за столик, було тепло і затишно. Юля простягла Марині подарунок – маленьку коробочку парфумів, звичайно ж, французьких.
Замовили легке ігристе і велику страву на двох.
– За тебе, люба! Точніше, за вас із Сашком! Ви чудова пара! – сказала Юля, піднявши келих.
Марина підтримала подругу, подякувала за подарунок і запитала:
– Ну, а ти коли знову одружишся?
– Ой, я тебе прошу! – сказала Юля. – Вийшла б, якби знайшовся такий, як твій Сашко.
Марина промовчала. Їй не хотілося говорити подрузі, що її завидний чоловік навіть забув про десятиліття їхнього весілля. Юля весь час чомусь озиралася на всі боки, ніби шукала когось очима. І нарешті радісно сказала:
– А в мене для тебе сюрприз!
І до їхнього столика підійшов Борис! Давній їхній друг. Вони всі втрьох дружили у студентстві.
І ці двоє, Юля й Борис, були у них свідками на весіллі. Борис замінив приятеля Сашка, який раптово занедужав. Марина завжди вважала, що вони з Юлею чудова пара, їм би теж одружитися. Але ні, дружба дружбою, а для сім’ї кохання потрібне.
Борис подарував Марині букет квітів і зробив замовлення, зручно вмостившись за їхнім столиком. Розмовам і спогадам не було кінця! Бачились вони тепер рідко. Принаймні з Борисом. Він переїхав із сім’єю у якусь новобудову на околиці. У їхніх краях з’являвся рідко.
Вони троє сміялися, згадуючи минуле. А згадати з їхнього студентського життя було що.
І тут у Марини раптом знову задзвонив телефон. То був чоловік.
– Марино, ти де?! Мені щойно Ігор дзвонив, сказав, що нікого вдома немає! Ти дзвінка не чула, чи що?!
Вона розгубилася, але швидко взяла себе в руки і сказала:
– Вибач, я не думала, що він так швидко приїде. Ми з Юлею в кафе. Я буду вдома за пів години.
– Що каже? – запитала Юля.
– Та ось, – знизала плечима Марина. – До нього друг приїхав, а він не міг навіть зустріти. А чомусь я винна.
І все ж вона встала і сказала, що їй пора.
– Ви залишайтесь, а я піду. Чекає ж людина, незручно.
Марина викликала таксі і за чверть години була вже вдома. Ніякого друга вона не зустріла ні біля під’їзду, ні всередині. Сусідка сказала, що бачила якогось чоловік і він пішов. Марині стало незручно. Але зрештою, це її день, її свято, про яке найближча і кохана людина просто забула!
Вона пішла до себе в квартиру, поставила букет Бориса у вазу, перевдягнулася і зазирнула у холодильник.
Якщо цей товариш з’явиться, пригостити його буде чим. А ввечері, якщо чоловік, звісно, прийде раніше, треба буде з’їздити кудись повечеряти…
Раптом пролунав дзвінок у двері. Марина відкрила і обімліла!
На порозі стояв блакитноокий красень і посміхався!
Марина зробила крок убік і впустила гостя.
– Марина? Здрастуйте, – сказав він. – Я Ігор.
– Я зрозуміла вже, здрастуйте, проходьте.
Вона запросила його у вітальню, посадила на диван, приготувала каву. Від їжі гість відмовився.
– Я поки вас чекав, у кафе неподалік пообідав. Дякую. А кава у вас смачна.
Потім Ігор розповів про себе, про те, як розійшлися їхні із Сашком шляхи.
Так про всяке й різне вони й проговорили з цим Ігорем, поки не пролунав дзвінок у двері.
Така вже звичка у чоловіка, завжди дзвонить, замість того, щоб відкрити двері своїм ключем.
Марина вийшла у коридок, і знову застигла! Сюрприз на сюрпризі! Чоловік стояв з величезним букетом троянд, а погляд його був винуватим.
– Маринко, це тобі, моя найкраща, найулюбленіша жінка на світі!
Він вручив їй троянди, потім обійняв і пригорнув до себе. Вона поцілувала його, прошепотіла ніжно подяку, і дала друзям привітатись і поспілкуватися, доки займалася трояндами.
– Ну ось що! – сказав Сашко. – Збираємось і в ресторан! Столик замовлений, гості запрошені. Часу у нас обмаль.
Ось тут і сталося те, за що Марина сварилася до чоловіка. Але більше, звісно, дякувала. Вже сидячи за гарним столом і отримавши неабияку порцію привітань, Олександр нахилився до Марини і сказав:
– Ти пробач мені, Маринко. Я не буду виправдовуватися. Я й справді забув з цією угодою! До речі, можеш привітати! Усе закінчено, контракт підписано, причому на моїх умовах. Але зараз не про це…
І далі Сашко розповів приблизно таке…
…Вранці йому подзвонив Ігор і сказав, що приїздить. Навіщо, не сказав, ніби це й так зрозуміло, що він повинен приїхати. Сашко був на переговорах і відправив його додому, швидко подзвонивши Марині.
Ігор – цей саме той свідок, що не зміг прийти на їхнє весілля, і який пам’ятав про їхню річницю.
А Сашко довго не міг зрозуміти, навіщо він приїжджає? Пізніше він отримав повідомлення від друга, що вони з Мариною вдома, п’ють каву, і щоб він не затримувався, все ж таки ювілей.
І тут тільки до Сашка дійшло! Він все забув!
Тоді, підписавши останній документ, він кинув усе і побіг виправляти свою помилку. Замовив ресторан, обдзвонив приятелів, і насамперед, звісно ж, набрав Юлю. Потім замовив розкішний букет, дочекався доставку і примчав додому.
І ось тепер у них свято у розпалі! Грає гарна музика, Юля з Ігорем, мило розмовляючи, танцюють повільний танець і дивляться один на одного якось по-особливому. Так само красиво і витончено танцюють Борис із дружиною-красунею. І решта гостей з кола знайомих Сашка теж не відстає.
Чоловік узяв Марину за талію, ніжно поцілував і сказав:
– Я дуже, дуже люблю тебе, моя дівчинко! Запрошую на танець. А після Нового року ми поїдемо відпочивати, як ти й хотіла! Вже все замовлено. Ти рада?
– Я щаслива, – відповіла Марина і не збрехала.
…Так, у сімейному житті може статися всяке.
Але вміти зрозуміти і пробачити – це саме та якість, яка відрізняє люблячих людей від тих, хто просто живе разом за звичкою.
Всім сімейного щастя і гарного передноворічного настрою!
А нашим героям – довгоочікуваного малюка!
