– Віра! – вигукнула мати в слухавку. – Приїжджай! Терміново!
– Що знову сталося? – запитала Віра крізь сон.
– Знову?! І це кажеш ти?! Я тут ледве тримаюся, а вона запитання ставить!
– Ставлю, мамо, – Віра прокинулася остаточно. – Тому що сьогодні субота, на годиннику 7 ранку, у мене були свої плани, а ти дзвониш ні світ ні зоря і командуєш. Не скажеш у чому річ – не приїду.
– Так?! То й не треба! Тобі ж немає діла до матері! Тобі все одно, що в неї горе сталося!
– Мамо, у вас із батьком все життя так, – парирувала Віра. – Розбирайтеся самі.
– Нема з ким розбиратися! – вигукнула мати, – Немає в тебе більше батька!
У телефоні почулися гудки.
– Що знову? – невдоволено спитав чоловік Віри.
– По-моєму, у них правда щось сталося, – задумливо відповіла Віра, у якої в голові все ще лунали слова матері. – Треба їхати.
– Як вони дістали! Таке враження, що твоя мати не знає, що в дочки своя сім’я є.
– Діма, не починай. Батьків не обирають. Вибач, але я поїду. Доведеться тобі одному з хлопцями справлятися.
– Можна подумати – вперше. Скажи тещі, що, якщо вона не дасть тобі спокою, я з тобою розлучуся.
Віра здивовано підняла брови:
– Правда?
– Ні, звичайно, – засміявся чоловік. – Але налякати варто. Раптом допоможе.
– Не допоможе, – впевнено сказала Віра і почала збиратися.
***
Скільки Віра себе пам’ятала, у домі батьків ніколи не було спокою і злагоди.
Сварилася мати. Батько мовчки слухав. Здавалося, що він взагалі на неї не реагує. І, якби не щільно стиснуті губи, ніхто б не здогадався, що він ледве стримується через ці «виховні» сцени.
А почались вони, коли Віра ще навчалася у школі. Спершу були досить рідкісними. Згодом стали регулярними. З приводу та без. Причому мама, що має від природи дзвінкий, гучний голос, сварилася так, що її чули всі сусіди. Навіть ті, що сиділи на лавці біля під’їзду.
Чули та обурювалися:
– І навіщо так сваритися? Невже не можна поговорити спокійно? Як він з нею живе? Бідолашний чоловік.
Тим, як це переживає дочка, ніхто не цікавився. Тим більше, що сім’я Віри вважалася цілком благополучною. Батько керував якимсь НДІ, мати – не працювала, займалася дочкою та домашнім господарством.
Ну, як займалася? Командувала чоловіком, Вірою та… хатньою робітницею.
Батько Віри мав науковий ступінь, добре заробляв. І вирішив: нехай у дружини буде помічниця, інакше вона своїми причіпками зведе його.
Думав, що дружина буде вдячна. Але не тут було.
Вона знову і знову влаштовувала сварки, не соромлячись присутності сторонньої людини. Дочку вона взагалі не брала до уваги. Віра була для неї чимось… на зразок меблів.
І дівчинка мріяла, що тільки-но виросте, втече з рідного будинку куди очі дивляться.
Так вона й зробила. Вступила до університету в іншому місті. Приїжджала рідко, але на показові сварки все одно попадала.
Якось чула, як батько, що втомився слухати чергову тираду дружини, різко відповів дружині:
– Чого тобі не вистачає для щастя, Марія Олегівно?! Може, місяць з неба дістати?
Мати від несподіванки здивувалася: як це він наважився зупинити її монолог?! А потім розсміялася і… заспокоїлася.
Ненадовго.
Коли Віра виходила заміж, мати влаштувала «показові виступи» просто на весіллі.
Весь час смикала чоловіка, робила зауваження, просила поставити чарку і, коли батькові нареченої тамада запропонував сказати тост, вона встала і заявила:
– Сама скажу. Моєму чоловікові не можна довіряти нічого важливого.
Не можна…
Напевно саме тому батько відразу після весілля тишком-нишком подарував Вірі квартиру і суворо заборонив говорити про це матері.
Віра свято зберігала таємницю і чоловіка попередила про те саме.
– Нічого собі! – здивувався той. – Сподіваюся, у нас таких таємниць не буде.
– Звичайно, не буде, – посміхнулася Віра. – По-перше, у нас немає таких доходів, а по-друге – я вся в батька. Сваритися не люблю і не вмію. І взагалі, сварки, я з дитинства не переношу.
***
Все це Віра згадала, поки їхала до батьків. Готувалася слухати скарги матері на батька, у деталях уявляла собі його обличчя та втомлені очі.
Нічого подібного не сталося.
Відчинивши двері, мати одразу почала голосити:
– Все життя йому віддала, молодість! Хрест на собі поставила! А він!
– Мамо, що трапилося? Що з татом? – запитала стривожена Віра.
– Твій батько вночі пішов із дому!
– У сенсі?
– Без сенсу! Увечері ліг спати. А вранці я прокинулася, зазирнула до нього в кімнату, а його немає!
– То, може, він пішов на роботу?
– Ні, Віро! Він зовсім пішов! Частину своїх речей забрав!
– Ти йому дзвонила?
– Звісно! Він не відповідає! Подзвони ти. Зі мною він, схоже, говорити не хоче!
Віра набрала номер батька. Той відповів одразу.
– Доброго дня, – голос звучав спокійно, навіть радісно. - Знаю, про що ти хочеш мене запитати. Відразу відповідаю: думаю, що я заслужив на щастя не бачити твою маму до кінця своїх днів.
– Тату, ти де? – Віра не стала нічого уточнювати, оскільки мати стояла поруч.
– Я зняв дачу в друга. Поки що поживу тут. Далі буде видно. Якщо що – я на зв’язку. З тобою. Домовились?
– Домовилися.
Зв’язок перервався …
– Ну і про що ти з ним домовилася?! – Мама вже явно показувала своє обурення. – Знайшла з ким! Зі зрадником!
– Мамо, перестань. Ніякий тато не зрадник. Просто він втомився від ваших сварок.
– Це він так сказав?
– Ні, це я на твоє запитання відповідаю. А він сказав, що поживе в друга на дачі. Тож не хвилюйся. Повернеться…
***
Батько не повернувся. Мати з’ясувала, де є дача: вона чудово знала всіх друзів чоловіка. Приїхала туди, але як не стукала, як не сварилася, хвіртка в паркані, так і не відчинилася.
Потім вона обривала телефон чоловіка. Марно.
Проводила розслідування: чи не з’явилася в нього якась пасія.
Дізнавшись, що жодної жінки немає, вона образилася ще більше.
– Як він посмів кинути мене просто так? Я що – річ? – сварилася вона в трубку, коли дзвонила Вірі. – Ніколи не пробачу!
– Мамо, – одного разу відповіла дочка. – Мені здається, йому не потрібне твоє прощення. Дивись: на розлучення тато не подає. Картку зарплатну в тебе не забрав. Претензій не висуває. Він утомився від тебе, мамо. Він просто насолоджується своєю свободою. Натерпівся…
– Що ти несеш? – Мати підстрибнула. – Це він натерпівся?! Це я терпіла все життя!
І тут вона заплакала. Від образи та безсилля.
Мабуть, нарешті зрозуміла: це все. Продовження не буде.
***
А потім трапився сумний фінал. Через три роки батька Віри не стало. Друг передав його останні слова:
– Скажи дочці, щоб сама мене ховала…
Коли мати про це дізналася, розсміялася.
За півроку вона злягла.
Віра доглядала її не один рік.
Мати все більше мовчала, але за тиждень до свого відходу сказала:
– А мені для щастя всього вистачало… Тільки я цього не розуміла…
***
Віра часто відвідує батьків. Тепер у них завжди тихо.
