Марина стояла посеред кімнати, тримаючи в руках бурштинові намисто.
– Хто вона така? – запитала вона свого чоловіка.
– Люба, заспокойся… – відповів Микола. – Я можу все пояснити.
– Пояснити?! – голос Марини тремтів. – Я приїжджаю до тебе, бачу в квартирі якусь жінку, а ти кажеш «пояснити»?!
Софі, елегантна брюнетка з легким французьким акцентом, стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях.
Її тонкі губи зігнулися в поблажливій посмішці.
– Може, ти все-таки представиш нас одна одній, коханий? – сказала вона Миколі, розтягуючи слова.
А почалося все тиждень тому…
Марина приїхала додому без попередження.
Вона хотіла зробити сюрприз своєму нареченому Миколі.
Їхні стосунки тривали вже два роки – два роки листів, рідкісних дзвінків і зустрічей.
Але місяць тому Микола зробив їй пропозицію, і вона не могла дочекатися наступної зустрічі.
У його квартирі було порожньо й затишно.
На столі лежала записка:
«Пішов на роботу, повернуся раніше. Влаштовуйся зручніше, люба! Цілую, твій Микола».
Марина посміхнулася.
Вона почала розпаковувати валізу, як раптом почула звук ключа, що повертається в замку.
Першою думкою було сховатися і зробити коханому сюрприз, але…
– О, доброго дня! – пролунав незнайомий жіночий голос із явним акцентом.
Марина так і стала від несподіванки.
У дверях стояла висока брюнетка, на вигляд, років тридцяти.
Її дорогий костюм і бездоганний макіяж змусили Марину відчути себе недоречно у її простенькій сукні.
– Ви хто? – здивовано запитала незнайомка, окидаючи Марину оцінюючим поглядом.
– Я… Я – наречена Миколи…
Брюнетка засміялася:
– Наречена? Я Софі. І я… Як це буде по вашому… Дружина Миколи!
У Марини підкосилися ноги. Дружина?!
Коли повернувся Микола, атмосфера у квартирі була нервова.
Софі сиділа в кріслі, гортаючи журнал, а Марина стояла біля вікна, намагаючись стримати сльози.
– Марина?! Софі? – чоловік застиг у дверях. – Я… Я не очікував…
– Ого! – пирхнула Софі. – Ти не сподівався, що твоя… Наречена… Зустрінеться з твоєю дружиною?
– Миколо, нам треба поговорити, – Софі встала з крісла. – У нас є справи.
– Марино, люба, – Микола повернувся до нареченої. – Зачекай мене тут, добре? Я все тобі поясню…
– Звичайно, – голос Марини звучав глухо. – Куди ж мені йти?
Софі переможно посміхнулася, проходячи повз:
– О ревуар!
Марина не хотіла підслуховувати.
Справді, не хотіла.
Але коли з сусідньої кімнати долинули притишені голоси, вона не змогла встояти.
– Ти мусив сказати їй! – шипіла Софі.
– Я збирався… Після розлучення.
– Після розлучення? – у голосі Софі почулися сльози. – Ти ж знаєш, що я…
– Софі, минуло три роки. Його не стало. Ти маєш жити далі.
– Він був твоїм найкращим другом! Як ти можеш…
– Саме тому я й допоміг тобі тоді. Ти була вагітна, одна, без документів… Фіктивний шлюб видавався єдиним виходом.
Марина аж прикрила рот рукою.
– А потім… Тотім я втратила малюка, – голос Софі тремтів. – І ти залишився єдиним, хто мав…
– Софі…
– Я думала… Сподівалася…
– Ти знала, що я люблю Марину. Завжди любив.
Минув тиждень.
Марина збирала речі, коли в двері постукали.
– Можна? – Софі виглядала незвично розгубленою.
– Заходь.
Вони мовчали. Софі смикала рукав блузки:
– Знаєш… Коли я зустріла першого чоловіка Олега, він був таким… Сонячним. Не можна було не закохатися. Ми планували весілля, дітей… А згодом той випадок на дорозі. І я залишилася сама. У чужій країні. Вагітна.
– Микола допоміг тобі.
– Так. Він був таким схожим на Олега… Той самий сміх, ті ж жести. Іноді мені здавалося…
Софі схлипнула. Марина несподівано для себе обійняла її:
– Тихіше… Тихіше…
– Пробач мені. Я була така зла, бо… Бо заздрила. У тебе є те, що я втратила – справжнє кохання.
– Ти виглядаєш приголомшливо! – захоплено вигукнула Софі, поправляючи фату на голові Марини.
Минуло пів року. Вони стояли у весільному салоні, готуючись до важливого дня.
– Мерсі… Тобто, дякую, – посміхнулася Марина. – Хто б міг подумати, що ти допомагатимеш мені вибирати весільну сукню?
– Життя сповнене сюрпризів, – підморгнула Софі.
– О! Познайомся, це Андрій, мій двоюрідний брат – радісно сказала Марина, поцілуваши його в щоку.
Високий чоловік із теплою усмішкою простягнув руку:
– Дуже приємно.
Софі на мить застигла, дивлячись у його очі.
Весілля було чудовим.
Софі сяяла в ролі почесної гості, допомагаючи з організацією та розважаючи гостей своїм чарівним акцентом.
Ніхто не здогадався, що пів року тому вона була суперницею нареченої.
– Потанцюємо? – Андрій простягнув їй руку.
– Звісно!
Вони кружляли в повільному танці, і Марина, спостерігаючи за ними, прошепотіла Миколі:
– Здається, твоє розлучення було недаремним…
Через рік Софі з Андрієм переїхали у Францію.
Марина з Миколою часто відвідували їх у маленькому містечку на березі моря.
Бурштинове намисто, подароване Софі на весілля, стали сімейною реліквією.
На каміні в будинку Софі й Андрія стояла стара фотографія – молодий чоловік із сонячною усмішкою.
– Це Олег, – пояснювала Софі їхнім дітям. – Він навчив мене вірити у кохання.
Минули роки.
Діти виросли, з’явилися онуки.
Две сім’ї залишалися близькими, незважаючи на відстань.
У теплий літній вечір Марина дістала бурштинове намисто:
– Знаєш, – сказала вона внучці. – Іноді найскладніші випробування призводять до найпрекрасніших результатів. Потрібно тільки вірити і прощати.
На старій фотографії в будинку Софі та Андрія, Олег так само посміхався, поєднуючи минуле і сьогодення незримою ниткою кохання…
