Ганна завжди недолюблювала свою імпульсивність. З самого дитинства ця риса характеру була для неї немов друга тінь. Скрізь слідувала по п’ятах, штовхаючи на необдумані вчинки і створюючи проблеми на рівному місці. Скільки разів вона давала собі обіцянку. Десять, сто, тисячу разів! Треба тримати себе в руках, не піддаватися емоціям. Сто разів подумати, перш ніж щось сказати чи зробити. На жаль, всі обіцянки руйнувалися вщент об скелі її запального темпераменту.
Ось і зараз, вона стояла на зупинці і нервово смикала лямку старенької сумки, лаяла себе останніми словами. Навіщо, ну навіщо вона помчала до сестри, до ладу не розібравшись у ситуації? Так, побачила Андрієву машину біля під’їзду. Так, її накрила хвиля ревнощів.
Але ж можна було просто подзвонити чоловікові? Запитати де він, що робить, чому не відповідає на дзвінки? Ні, вона, вже біжить до дверей сестри.
Із Андрієм Ганна познайомилася п’ять років тому на дні народження спільного друга. Він не намагався зачарувати Анну дотепними жартами чи компліментами, як це робили інші чоловіки. Скоріше навпаки, говорив мало. Але кожне його слово було виваженим та обдуманим.
Ганна ж, навпаки, важко стримувала себе, щоб не вставити своє слово, не розсміятися на весь голос. Вона любила бути у центрі уваги. Ганна була легка на підйом і вміла перетворити будь-який вечір на свято. Але поряд з Андрієм вона несподівано відчула себе незграбною та надмірно емоційною. Це її зацікавило.
Цілий вечір вони проговорили, сидячи на балконі і спостерігаючи за нічним містом. Андрій розповідав про свою роботу. Працював він інженером-конструктором, а у вільний час займався фотографією.
Говорив, що мріє побувати в Ісландії та побачити північне сяйво. А Ганна слухала його, затамувавши подих. Дивно! Але в цьому стриманому та небагатослівному чоловікові ховається цілий світ. Глибокий та привабливий. Ганна не могла протистояти.
І справді, їхні стосунки розвивалися як за помахом чарівної палички. Він, як якір, утримував Ганну від необдуманих вчинків, згладжував гострі кути її характеру. З ним вона вперше відчула себе захищеною. Перші три роки спільного життя пролетіли як одна мить.
Вони багато мандрували, проводили вечори за розмовами. Андрій звозив її до Ісландії. Ганна із захопленням спостерігала за танцюючими в небі вогнями північного сяйва, міцно тримаючи Андрія за руку. Здавалося, що їхнє щастя триватиме вічно.
І ось, нарешті, вони були готові одружитися. Сталося це рано восени. Стояла тепла, сонячна погода. Дерева рясніли золотисто-багряним вбранням. Начебто все благословляє їхній союз. Зіграти весілля вирішили у старовинному парку.
Ганна була одягнена в мереживну сукню кольору слонової кістки. Вона виглядала як казкова принцеса. Легка фата струмувала по плечах, обрамляючи щасливе обличчя. В очах блищали сльозинки радості, коли Андрій одягнув їй на палець обручку.
А потім вони до Італії поїхали. Прокаталися на гондолі каналами Венеції, а ще спробували справжню піцу в Неаполі. Потім кинули монетку у фонтан. Вони обов’язково повертаються.
А потім на них чекало сімейне життя. Через рік після весілля Ганна завагітніла. Звістка про швидке поповнення в родині окрилила молодята. Андрій розмовляв з малюком, гладячи животик Ганни. Він мріяв про дочку. Хотів назвати її Софією.
Пологи були важкими. Ганна довго не могла прийти в себе. Але коли їй нарешті дали потримати на руках крихітну доньку, на обличчі з’явилася втомлена, але щаслива посмішка.
Малятко, як дві краплі води, було схоже на Андрія. Ті самі великі блакитні очі. З появою Софії життя Ганни круто змінилося.
Дні полетіли в нескінченній низці годувань і сповивань. Ночі стали короткими. Ганна втомлювалася, нервувала, сварилася на Андрія. А чоловік поводився ідеально. Брався за будь-яку домашню роботу, ночами вставав до дочки.
Коли Софії виповнилося два роки, Ганна знову завагітніла. На цей раз вона носила хлопчика. Назвали Матвієм. Темперамент у нього був невгамовний і вередував Матвій більше сестри. Ганна зовсім виснажилася. Турбота про двох маленьких дітей забирала всі сили.
Вона часто плакала, сварилася з Андрієм. Той намагався допомагати як міг, але й у нього не завжди вистачало сил і терпіння. Ганна відчувала, що їхні стосунки дають тріщину. Вона любила Андрія, любила дітей. Але постійна втома, недосипання та побутові проблеми псували життя. Вона відчувала, що перетворюється на збентежену і дратівливу жінку. А такою їй ніколи не хотілося бути.
Дні йшли то стрімко, то дуже повільно. Ганна все частіше дивилася в дзеркало, шукаючи нові зморшки. І колір обличчя потьмянів. Невже це все? До народження дітей, вона мала час на себе, на подруг. Нині ж її світ звузився до розмірів квартири.
Відносини з Андрієм також змінилися. Вже не було тих довгих розмов до душі. Він, як і раніше, допомагав з дітьми, але все частіше мовчав, поринав в себе. Ганна нічого не могла вдіяти. Вона й сама валилася з ніг.
Їй здавалося, що Андрій віддаляється. Він дедалі частіше затримувався на роботі. І в Ганни закралися найнеприємніші думки… А раптом чоловік… Ганна намагалася відігнати від себе ці думки, переконувала себе, що це просто не розумна помилка. Андрій ніколи такого не зробив би. Але хробак сумніву вже оселився у душі.
Ганна почала чіплятися до чоловіка через дрібниці, влаштовувала сварки. Андрій спочатку намагався згладити гострі кути, але потім і він почав втомлюватися від постійних закидів та підозр.
І ось вона пішла до сестри, хотіла у неї позичити планшет для дітей. А тут його машина… Все всередині стиснулося від поганого передчуття. Невже її переживання справдилися? Адже вона знала, що у Андрія напружені стосунки з її сестрою. Вони часто сварилися, не могли порозумітися. То що він робить у неї вдома?
Ганна, не роздумуючи, набрала код домофону. На душі стало хвилююче. Двері під’їзду зачинилися за спиною. Піднімаючись сходами, Ганна намагалася вгамувати тремтіння в руках. Тепер вона все дізнається.
А що, власне, вона собі уявляє? Картинку, гідну третьосортного серіалу? Одяг на підлозі, чоловік в обіймах розлучниці її власної сестри! Світлана, звичайно, та ще штучка. Та й Андрій… Ні, Андрій точно на таке не здатний.
Ганна втомлено прикрила очі, намагаючись вгамувати переживання. Думки кидалися в голові. Може, повернутись? Поки не пізно, доки не наробила не обдуманих вчинків? Але вона вже стояла перед дверима сестри.
Ганна важко зітхнула. Робити нема чого, доведеться йти до кінця. Ні, сваритися точно не буде! Вона — жінка розумна, освічена, а не якась продавчиня з ринку. З’ясує все спокійно, по-дорослому без сварок. Зрештою, вона має право знати правду, якою б гіркою вона не була.
Світлана відчинила двері. На голові у неї був рушник. Наче вона щойно з душу вийшла. Світлана здивовано подивилася на сестру. А Ганна вже представила найстрашніше.
– Ганно? Привіт! Ти чого?
Ганна, не давши тій договорити, промчала до квартири, наче ураган. Картина, що постала перед очима, виявилася напрочуд невинною. Квартира пахла фарбою. На підлозі в коридорі лежали газети, а з кімнати долинав стукіт молотка. Ганна навіть не встигла нічого подумати, як шум припинився і в кімнату вийшов Андрій. На ньому були старі джинси та футболка. Він був забруднений фарбою. Побачивши Ганну, він здивовано підняв брови.
– Ганно? А що ти прийшла?
— Я планшет хотіла взяти для дітей.
— А мене Світлана з ремонтом попросила допомогти.
Так ось у чому річ… Ремонт. А вона подумала … Так безглуздо вийшло!
Потім вони попили у Світлани на кухні чай. І якось так усе стало легко. З того дня Ганна дала собі обіцянку — більше жодних імпульсивних вчинків. Адже щастя — тендітна річ. І його треба берегти. Удвох.
