Дід Ігор вважав, що його онук Микола вже став дорослим.
Адже кілька днів тому цьому онукові виповнилося двадцять один рік.
І щойно Микола приїхав вкотре до них із бабусею в гості, Ігор одразу ж поставив йому провокаційне питання:
– Миколо, тут деякі люди кажуть, що сучасні молоді люди у твоєму віці – все ще діти. Ану відповідай, ти як вважаєш, це правда, чи ні?
– Що-о? – не одразу зрозумів питання онук.
– Я питаю, ти все ще дитя, чи вже дорослий?!
– Звичайно, дорослий! – впевнено відповів Микола.
А сам почав діставати з коробки, яку він привіз із собою, якусь дивну конструкцію, і одразу її збирати.
– Добре, якщо ти дорослий, – зрадів дід. – Значить, ми з бабусею починаємо тобі наречену шукати.
– Ні-ні-ні, діду! – замахав тут же руками Микола. – Яка ще наречена?! Мені одружуватися ще зарано.
– Чому?
– Рано, і все.
– Значить, все-таки, люди мають рацію. Ти ще дитина. Не доріс…
– Ні, я не дитина, – вперто повторив Микола. – Але в місті зараз так рано хлопці не одружуються.
– Ну, точно, дитина… – скрушно махнув рукою Ігор. – Міркуєш он як. Гаразд, тоді ми тобі з бабусею, як завжди, льодяників тобі купимо, і носовичок, щоб шмарклі витирати… А що це ти тут збираєш? Вудку, чи що? Карасів підеш ловити з дітлахами?
Микола на це тільки криво посміхнувся, а потім гордо сказав:
– Це, діду, між іншим, металошукач. Справжній. Майже професійний. Я його через інтернет замовив. Для однієї справи.
– Металошукач? – дід задумливо став розглядати зібрану онуком конструкцію. – І для якої справи він тобі, цікаво, потрібен?
– Та так… – ухильно відповів онук. – Треба…
– Якщо не кажеш, значить, ясно… – хмикнув дід. – Чергову дитячу іграшку купив собі. Замість того, щоб дружину шукати, будеш болти й гайки по смітниках збирати. Так, чи що?
– Дуже потрібні мені ці болти й гайки… – іронічно сказав онук, і загадково подивився на діда. – Я, діду, на одному сайті прочитав, що приблизно сто років тому в цих краях, прямо через ваше село, золото везли. Але там сталася битва, і тут же неподалік це золото й закопали. Розумієш тепер, навіщо мені цей прилад потрібен?
– Он воно що… – дід теж зробив загадкове обличчя. – Так-так… Цю казку я ще від батька свого покійного чув… І навіть, здається, приблизно знаю, де його могли закопати…
– Знаєш? – Микола жадібними очима подивився на Ігоря. – Невже, справді, знаєш, діду?
– А чого мені брехати? – знизав плечима дід. – Тільки є в цій справі одна заковика, Миколо… На тому місці тепер житловий будинок стоїть… Хата… Приблизно там, де скарб твій і закопаний.
– Значить, хата? – насупився онук.
– Ага.
– А в ній хтось живе?
– Ще й як живе.
– Хто?
– Як хто? Люди.
– А ти їх, діду, знаєш, цих людей?
– Звісно.
– І ти зможеш з ними домовитись, щоб вони мене пустили їхню ділянку обстежити?
– Зможу, – кивнув дід. – Тільки навіщо? Адже тоді пусте це буде заняття. Навіть якщо ти щось там і знайдеш, тобі нічого від цього скарбу не дістанеться… Ні грама золота…
– Чому це?
– А тому, що люди в цьому будинку живуть діловиті, і свого вони нікому не віддадуть. Бо ж за законом як? Частина скарбу відійде державі, а інша – господарям будинку. Тому, як на мене, треба тобі робити по-іншому.
– Як інакше?
– По-хитрому треба все влаштувати. Зараз до цих господарів на канікули приїхав інший скарб. Тобі треба з ним спочатку ближче познайомитися.
– Який ще скарб? – не зрозумів Микола.
– Звичайний. Донька господарів тієї хати. Студентка.
– Та ну тебе, діду… – зморщився тут же ж Микола. – Знову ти про якихось дівчат…
– А ось, якщо ти з нею познайомишся, і зможеш захопити її своєю ідеєю – знайти цей скарб, тоді, я думаю, вона зможе своїх батьків вмовити взяти тебе в долю. Розумієш? Бо ж металошукач твій.
– Так? – Микола трохи подумав, потім недовірливо подивився на діда. – А ти точно впевнений, що скарб саме там закопали?
– Точно тобі ніхто не скаже, Микольцю. Але мені тато про це говорив саме так. По секрету казав, щоб інші не чули.
– А чому ти, тоді, сам його не шукав, цей скарб?
– Та ти що таке говориш? Мені що, лопатою всю цю ділянку ночами копати чи як треба було? У мене ж і приладу, як у тебе не було! І взагалі, якщо навіть ти й не знайдеш того примарного скарбу, інший, який справжній, він же ж там точно є. Вона – справжній скарб!
– Хто вона?
– А та студентка.
– Та годі, діду! – невдоволено вигукнув онук. – Я ж з нею знайомитись буду не для того, про що ти думаєш.
– То ти ще її не бачив, Миколо. А от коли побачиш, я подивлюся, як ти заспіваєш.
– Та що ти не кажеш? – засміявся онук. – Я в місті таких красунь надивився, мене нічим не здивуєш!
– Ну, я сперечатися не буду, – кивнув дід. – Може ти і маєш рацію. Тільки давай, зараз одразу й підемо.
– Куди? – злякався онук.
– Туди. Де твій скарб знаходиться. Тільки ти металошукач свій поки не бери. Щоб господарі одразу не напружилися. Вдамо, що ми йшли повз, і зазирнули до них тільки запитати, як вони боряться з попелицею.
– Що-о? – не зрозумів Микола.
– Попелиця у нас цього року всіх в селі дістала. Тож це хороша тема для розмови. Я буду про тлю їм базікати, а ти з їхньою донькою теж про щось обережно поговори… Вмієш з дівчатами розмовляти? Чи, теж, мені вам шукати тему для розмови? Ну ходімо.
– Ой, діду, щось мені боязко, – зізнався, раптом Микола. – Може, якось потім?
– Ні, я не зрозумію, невже люди не брешуть, що ти ще в мене малий?! – обурено вигукнув Ігор. – Ану, годі трястись! Ще золото збирався шукати! Шукачі скарбів, вони знаєш які? Вони – ого-го! Вони нічого не бояться! Все! За мною, Миколо!
Після знайомства з цією студенткою, Микола, поки у селі відпочивав, у дідовому будинку майже не з’являвся.
Приходив тільки поспати й поїсти.
І металошукач свій він так жодного разу в руки й не взяв.
Тому що йому раптом стало не до скарбу.
У нього знайшлися важливіші справи…
