На день народження Олена зробила зачіску та макіяж: хотіла виглядати незрівнянно. Вона здогадувалася, що цього знаменного дня Роман подарує їй щось особливе: побачила оксамитову коробочку в його сумці, коли забирала з неї контейнер з-під обіду. І звичайно, вона не змогла не зазирнути усередину.
Там лежала каблучка. Та не проста, а з діамантом (це вона розглянула на бирці від каблучки).
“Невже, цей день настане сьогодні?” — від щастя молода жінка мало не розплакалася. Ще б пак, їй було 30, і мама говорила, що годинник цокає, а натовпу з наречених на горизонті не було.
Романа вона зустріла у парку. Він гуляв із собакою і сів на ту саму лавочку, що й Олена.
Нові знайомі розмовляли, обмінялися телефонами, і Роман став подавати знаки уваги Олені. Все було непогано: він працював у сфері ІТ, зірок з неба не хапав, але на життя вистачало. Єдине, що бентежило Олену — те, що він уже був одружений.
– Я розлучився рік тому. Ми прожили лише три місяці, — повідомив Роман.
— А чому розлучилися?
– Зрозуміли, що різні.
— А що тебе не влаштовувало у колишній дружині? — обережно спитала Олена.
– Ми з нею протилежності. Тому нам було важко ужитися. Я люблю поспати, вона жайворонок. Я люблю фаст-фуд, вона високу кухню. Я слухаю хіп-хоп, вона класику і так далі. Втім, краще давай про тебе.
– Я сова. І теж за фастфуд, — засміялася Олена.
— О, то ми з тобою підходимо один одному.
– Ти закриваєш зубну пасту? – уточнила вона сміючись.
– Так! Але є один нюанс, я розкидаю шкарпетки.
– Чудово! Я також.
Парочка швидко зрозуміла, що вони ідеально підходять один одному. Вирішили з’їхатися.
— Перебирайся до мене, — сказала Олега, дізнавшись, що Рома живе з матір’ю.
— Ну якось не по-чоловічому…
– Нічого. Потім купимо спільне житло… — мріяла вона. — А спочатку так поживемо.
Роман не довго думав, погодився.
Перша зустріч із майбутньою свекрухою пройшла цілком нормально.
— У вас гарна квартирка, Оленко. А ви не бажаєте її обміняти?
– Навіщо?
— Щоб було дві кімнати, хай менші, але дві. Вам з Ромою буде краще, якщо кожен матиме свій кут.
— Ми наче не завинили, навіщо нам по кутках сидіти?
– Ой, яка ви! — засміялася Ганна Василівна. — І справді, що сидіти по кутках?
Розмова була зам’ята. Олена квартиру продавати не планувала, їм було достатньо одної з просторою кухнею.
Саме на цій кухні Олена і збирала стіл на честь свого 31 дня народження.
Готувати вона не любила, але постаралася для гостей. Мала прийти мати, свекруха та подруга. Наречений уже прийшов із роботи і приніс букет.
У призначений час гості розсілися за столом, і свекруха підняла келих.
— За нашу Оленку. Видно, що старається, але поки що мало досвіду. Ось тобі подарунок: книга по домоводству, — вона простягла книгу, що, ймовірно, зберігалася в неї в глибині шафи не один десяток років. – Дуже корисна. Я по ній сама вчилася, як за чоловіком доглядати. Тут і про сорочки є, і про те, як правильно готувати салат Олів’є, і як правильно сервірувати стіл.
— Ой, дякую. Я саме це й хотіла, — Олена вдала, що їй приємно отримати цей подарунок, і поклала його на стіл.
— Отож, люба, в Олів’є не треба класти солоні огірки… — майбутня свекруха причепилася до салату і вирішила помусолити цю тему.
— Знаєте, я знайшла сотні рецептів та обрала один. Начебто б непогано вийшло, — виправдалася Олена.
– Так, все смачно, Олено, – підтримала подруга.
— Ну, я хіба кажу, що не смачно? Але можна було смачніше. Пам’ятаєш, Романе, який Олів’є Наталка готувала? Тоді на другий день вашого весілля…
Роман підняв брови. Спогади, пов’язані з колишньою дружиною, не найкраще, що потрібно ворушити в день народження майбутньої дружини.
— Там все було правильно, овочі нарізані акуратно, по лінійці. Я, звичайно, не звинувачую і не порівнюю, адже ти ж не професійний кухар, як Наталка.
— Так, піднімемо за те, що наше нове завжди краще за старе, — підняла келих мама Олени, згладжуючи незручність.
Того вечора тему колишніх дружин більше не порушували. І ось настав момент довгоочікуваного подарунка від Романа. Роман задоволено поліз у кишеню… і вийняв звідти сертифікат у салон краси.
— О… — не стримала розчарування Олена. Але тут же взяла себе в руки і почала чекати, що це ще не всі сюрпризи. Та не дочекалася. Вечір добіг кінця, гості розійшлися, а пропозиції так і не надійшло. У результаті Олена так розхвилювалася, що запитала прямо.
— Для кого ця каблучка, Романе?!
– Яка? – насупився той.
— Ти маєш ще одну жінку?
— Що за нісенітниця? Ні, звісно.
— Я бачила у твоїй сумці каблучку. У оксамитовій червоній коробці.
— А… — Роман зрозумів. – Це…
– І для кого вона?
– Це мамі подарунок. Я купив заздалегідь, там знижки зараз… у магазині. Ну, я й узяв. У неї ювілей за півтора місяці.
— Ясно… — Олена дуже засмутилася.
— А ти що… вирішила, що тобі? – Роман підняв брови. — У мами ювілей, я як добрий син маю подарувати добрий подарунок. Дорогий…
— Так, звичайно. Мені лише 31 рік. А не 50, – тихо сказала Олена і пішла до спальні.
Роман здогадався, у чому причина образи Олени. Тому, щоб не засмучувати її, сказав навздогін:
— Ми з тобою поїдемо до ювелірного і купимо тобі каблучку… Якщо треба.
– Правда?! — Олена ніби не почула кінець фрази.
— Так…
– Тоді поїхали. Я хочу сьогодні.
Час був вже близько дев’яти, година до закриття торгових центрів. Коли вони влетіли до крамниці, було без двадцяти десять. Продавець і не сподівалася щось продати.
— Нам потрібна каблучка! — з ходу гукнула Олена.
Роман тицьнув пальцем у аналогічну, що й для мами, тільки з фіанітом і набагато дешевшу, але Олені було не до суперечок.
– Вам який розмір треба? — спитала продавщиця. Роман дивився на Олену, а та простягла безіменний палець.
– Сюди мені.
Так Роман зрозумів, що весілля не уникнути. Втім, він і сам подумував, що стосунки рано чи пізно до цього прийдуть, тож не став знову засмучувати Олену. І купив їй ту каблучку, яка якраз підійшла за розміром на її безіменний, а йому виявилося по кишені.
— Мамо, Роман подарував мені обручку! — того ж вечора похвалилася Рита. Потім зателефонувала подрузі та похвалилася каблучкою також. Після порції привітань вона виклала в соцмережу фото обручки, щоб від неї нарешті відстали на роботі.
Тепер Олена більше не була «засиділася» у дівках.
Їй цього було цілком достатньо. Вона навіть не насідала на Рому із запитаннями «А коли весілля». Вони продовжили жити разом, час від часу приймаючи в гостях свекруху та тещу.
Ганна Василівна, побачивши обручку, похитала головою.
— Якщо ти хочеш стати доброю дружиною, то маєш навчитися нормально готувати. Що у вас у холодильнику? Піца?
— Ми прийшли з роботи пізно, тому не було сил готувати, — виправдалася Олена.
— Ось у Наталки завжди був час на обід та вечерю.
— Наталя — кухар. Було б дивно…
— Тим не менше, у Роми були акуратні сорочки, а це що? — свекруха тицьнула на полицю.
— Це відпарювач, Ганно Василівно. Я відпарюю одяг після прання.
— Треба прасувати праскою!
— Добре, я неодмінно прислухаюся до вас. Іншим разом.
Ця відповідь образила Ганну Василівну. І вона сказала синові:
— Купи своїй дамі праску. Інакше будеш, як безхатько ходити. Або можеш мені приносити. Я випрасую по-людськи.
Рома без задньої думки віддав матері сорочки. Йому не хотілося купувати праску.
А Олена, дізнавшись, що чоловік потай віддав сорочки матері, влаштувала сварку.
— Ти їй ще нижню білизну віддай, хай випрасує!
— А в чому проблема? Вона моя мати.
— Вона не повинна потикатися в наш побут!
– Тоді роби все сама.
— Я роблю, та її не влаштовує! Вона понадалася мені ставити за приклад твою Наталку!
— Наталка була непоганою господинею, вона має чого навчити.
— У такому разі йди до Наталки! Я тебе не тримаю! — гукнула Олена, про що одразу пошкодувала. Їй не хотілося через таку нісенітницю, як сорочки чоловіка, втрачати Романа. А Романові зовсім не хотілося втрачати Олену. Вона була для нього дуже зручним варіантом: квартира, якась їжа, стабільна «подружня» послуга. Тому він відразу почав вибачатися.
— Олено, вибач. Я думаю, що нам треба якнайшвидше одружитися. А з мамою я поговорю.
Вони помирились. Все повернулося на круги свої. Ганна Василівна приходила у гості нечасто. Але завжди знаходила до чого причепитися і як порівняти Олену з колишньою невісткою. Мабуть, розмова Романа з нею не допомогла. І тоді в Олени з’явився план. Вона знайшла в інтернеті Наталку та написала їй простий лист.
«Привіт. Хочу навчитися кільком крутим рецептам від тебе. Навчиш?»
«Привіт. Приходь у мою кондитерську сьогодні. Побалакаємо», — відповіла Наталка.
І Олена прийшла.
Вона не стала відразу розкривати карти, а Наталка вдала, що не впізнала в новій «подружці» нову наречену колишнього чоловіка.
— Я саме запускаю свій кулінарний блог. Хочу вчити дівчаток готувати, – сказала Наталка. Будеш піддослідною. Грошей не візьму, зніматимемо відеоконтент і публікуватимемо в соцмережах. Це буде плато. Твоя допомога та робота в блозі.
— Із задоволенням. Я згодна.
Наталя та Олена непогано порозумілися.
— Навіщо тобі кулінарія?
— Хочу довести свекрусі, що вмію щось… Вона дістала, якщо чесно.
– Так? А що?
— Порівнює мене… з… — Олена мало не ляпнула «з тобою», але вчасно схаменулась. — Із колишньою дружиною нареченого.
– Ось як? Мене моя колишня свекруха теж порівнювала.
– З ким? – ахнула Олена.
— З ким тільки не порівнювала. І з колишньою дівчиною Романа, яка приходила з тортиком завжди. І з нею самою, бо я неправильно запікаю рибу. І з сусідкою, яка ніколи не смажить на кокосовому маслі! Ганна Василівна така. Ми через неї і розлучилися.
— А Роман казав, що ви є різні. – пробурмотіла Олена.
– Так. Але протилежності притягуються.
– Точно.
— Відштовхує їх лише те, що проти. Наприклад, свекруха.
Жінки подивилися один на одного.
– І що робити?
– Вибирати. Любиш його – змирись. Не любиш – йди ще до весілля.
— Мабуть, мені треба подумати. – сказала Олена.
Поки вона думала, Роман сказав, що Ганна Василівна хоче святкувати свій ювілей вдома.
– Ти допоможеш мамі у тому, щоб накрити стіл? Я їй сказав, що ти ходиш на курси кулінарії, вона не повірила.
Олена не відповіла. Вона написала Наталці, і та подала їй ідею. Увечері Олена зателефонувала свекрусі та сказала, що візьме на себе приготування вечері до свята.
– Так? Ну якщо зможеш усе сама, то я не заперечуватиму. Бо в мене щось руки зовсім погані стали. А ти молода, здорова. Готуй, загалом. Я тобі надішлю список страв та кількість гостей. Святкуватимемо у вас, щоб не тягати їжу з дому в дім.
– Ага. — Олена кивнула.
Того ж дня вони з Наталкою здорово попрацювали.
— Ось цей торт візьми в упаковці, а цей, скажи, що сама приготувала, — сказала Наталка, простягаючи два пакети.
– Дякую, Наталю. Ти чудова подруга.
Вони обійнялися.
Наталку, ясна річ, ніхто не запросив. І все-таки вона була на зв’язку. Олена спеціально зняла кілька фразочок Ганни Василівни про те, як добре готувала колишня дружина Роми, на відміну від нинішньої. Свекруха взагалі поводилася так, ніби Олена була їй щось зробила, звинувачуючи у всіх гріхах:
— Не зважай, сестричка, це наша Олена хліб не навчилася різати. Ось Наталка була…
– Вона не тільки була, вона є і буде, – поправила Олена. – А хліб не я різала. Купила вже нарізану.
– Гроші витрачати на нісенітницю! Чого не купила звичайний? Лінь різати?
— Так, Ганно Василівно, ліньки.
– Бачиш, як розмовляє? Молода, нахабна. Фурія, не дівчина! – свекруха говорила тихо, але Олена чула її і розуміла, що зробила все правильно.
За столом були родичі Ганни Василівни. 10 людей, і кожен сказав про те, що стіл накритий добре та все смачно, але іменинниця шукала, до чого причепитися і навіть витягла з якогось салату волосся!
— Ну й ну… Наталка такого не допустила б! – сказала вона.
– Ганно, ти все минулу невістку згадуєш? — спитала сестра.
— Так, шкода, що розлучилися.
– Мамо! — Рома зрозумів, що розмова зайшла не туди. За столом запанувала тиша.
– Що мамо? Я говорю чесно. Олена, звичайно, непогана, але до Наталки їй як до Евересту. От якби вона готувала м’ясо, то воно було б м’яким, а не як підошва.
— Може, тоді покуштуєте торт? Я старалася… — Олена принесла коробку з домашнім тортом.
– Ну, давай. Подивимося… — Ганна Василівна взяла шматок і скривилася. — Ти, мабуть, хочеш, щоб у мене цукор стрибнув! Куди стільки варення? Ні, я це їсти не буду. Синку, там покупний торт є. Неси.
Роман слухняно приніс такий самий торт, тільки упакований у пластиковий контейнер. А Ганна Василівна, в запалі роздратування, навіть не зрозуміла, що бере такий самий торт.
— Оце, я розумію. В міру солодкий. На, спробуй, — вона простягла сестрі ложку. Але навіть сестра подивилася на Ганну Василівну здивовано.
— Ганно, торти один в один…
– Як це?! — вигукнула ювілярка.
– А так. Цей торт куплений у кондитерській Наталі, вашої колишньої невістки. І цей куплений там же. І пекла обидва торти вона. — сказала Олена, дивлячись на Ганну Василівну.
Та застигла.
– Не вірите? Ось наклейка на коробці. І на контейнері. Однакова. І так, курси з кулінарії я проходила у Наталки, щоб вас порадувати. А вона, щоб вас порадувати, записала вам привітання, — Олена включила телефон із відеозверненням до колишньої свекрухи від Наталки.
— Ганно Василівно, дорога! Як приємно чути про мене такі приємні слова, адже раніше від вас я чула лише неприємності. Ось тільки ви як були непослідовні, так і залишилися, адже якщо вам подобалося моє куховарство, чому ви його не нахвалювали раніше? Чи принципи не давали? Так ось сьогодні стіл зібраний особисто мною. Так що сварити Олену за несмачну їжу ви права не маєте. Вона нічого не готувала. Тож з днем народження. Бажаю вам поменше негативу. Від нього, кажуть, життя стає коротшим. — Наталка підняла келих на відео та випила залпом. Після чого помахала рукою та відключилася.
Олена поплескала і зняла фартух. А свекруха зблідла.
— Там що, в торті, щось погане?
— Ні, ми з Наталею на таке не здатні, — засміялася Олена. І ось вам ще один подарунок: — вона зняла обручку і віддала нареченому.
– Це що, Олено?
— Мамі подаруй. Вона заслужила одразу два.
Рома стиснув зуби.
— То що весілля не буде? – вигукнула свекруха. Вона начебто вже настроїлася на те, що перевиховуватиме нову дружину сина. Їй дуже подобалося те, як реагувала Олена на її зауваження, поки та не почала давати відсіч.
– Ні. Весілля не буде. – Сказала Олена і пішла. Вона втратила нареченого, але натомість у неї з’явилося нове хобі та нова подруга. Вони зняли спільний блог «Свекрусі не сподобається», і він залетів у топ! А Ганна Василівна так і залишилася з Романом, син при мамі — ось що означає жіноче щастя.
