– Христино, ти взагалі вже? Ти з ким зв’язалася? Він же ж простий маляр! – голос батька гримів, як грім серед ясного неба.
– Тату, припини! – сказала Христина. – Ти його навіть не знаєш! Як ти можеш про людину судити лише за однією професією?
– А я, знаєш, пожив достатньо, щоб усе в цьому житті розуміти! – сказав батько. – Ти успішна юристка, а він машини фарбує. І ти серйозно вважаєш, що це твій рівень?
Христина глибоко вдихнула, повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись і не наговорити зайвого. Вона чудово знала, що ця розмова рано чи пізно відбудеться, але не думала, що вона буде настільки важкою.
– Тату, ти розумієш, що я люблю його? Мені немає діла до того, ким він працює. Не на дивані лежить і добре. Чи ти хочеш сказати, що про людей треба за фахом судити? Мені байдуже, ким він працює, професія – це не любов.
– Любов? – батько саркастично посміхнувся. – Любов не платить по рахунках, дорогенька. Нашій родині бідний зять не потрібний, я все сказав, – заявив майбутній тесть.
– Все, тату, марна це розмова! Ти мене не чуєш, я тебе. Давай закінчувати, – Христина вийшла з кімнати, намагаючись не сильно гримнувши дверима.
Сльози текли по щоках, але вона не збиралася здаватись. Вона знала, що знайшла своє щастя, і нізащо не дозволить нікому, навіть рідному батькові, його зіпсувати.
…Все почалося пів року тому. Христина, успішна 32-річна юристка, заїхала в автосервіс, щоб полагодити подряпину на своїй новенькій машині. Вона не очікувала, що ця поїздка змінить її життя.
– Доброго дня, – пролунав приємний чоловічий голос, коли вона вийшла з машини. – Чим можу допомогти?
Христина обернулася і побачила його – високого, стрункого чоловіка з добрими карими очима та легкою усмішкою на губах. На ньому був робочий комбінезон, забруднений фарбою.
– Здрастуйте, – вона посміхнулася у відповідь. – У мене невелика подряпина на дверцятах. Можна її якось зафарбувати?
– Звісно, – кивнув чоловік. – Давайте подивимося.
Він підійшов ближче, і Христина відчула легкий аромат фарби і чогось невловимого, чоловічого. Її серце несподівано забилося частіше.
– Мене звуть Ігор, – представився він, оглядаючи подряпину. – Я тут маляром працюю.
– Христина, – відповіла вона, дивуючись, чому їй раптом стало так жарко.
Ігор випростався і подивився їй у вічі. На мить час ніби зупинився.
– Ну що ж, Христино, – сказав він з усмішкою. – Ваша машина буде як нова. Обіцяю.
З того дня Христина не могла викинути Ігоря із голови. Вона ловила себе на думці, що шукає будь-яку нагоду, щоб заїхати в автосервіс. То масло перевірити, то колеса підкачати. Ігор завжди зустрічав її з тією ж теплою посмішкою, і з кожним разом їхні розмови ставали дедалі довшими і душевнішими.
Коли Христина вкотре приїхала нібито перевірити підвіску, в якій щось стукає, Ігор теж начебто випадково проходив повз, і побачивши її несподівано запитав:
– Я ось все думаю – що ми все тут бачимося, може якось зустрінемося поза сервісом?
– Із задоволенням, – відповіла вона, не в змозі стримати посмішки.
Їхнє перше побачення пройшло у невеликому затишному кафе. Вони говорили про все на світі – про роботу, про мрії, про життя. Христина дізналася, що Ігор не просто маляр, а справжній митець. У вільний час малював картини!
– Знаєш, – сказав він, дивлячись їй у вічі. – Я ніколи не зустрічав таку жінку, як ти. Ти дивовижна.
Христина відчула, як червоніє від компліментів.
– Ти теж дивовижний, – тихо відповіла вона. – Я така рада, що ми зустрілися.
Їхні стосунки розвивалися стрімко. Через три місяці Ігор переїхав до Христини, а ще через два вони одружилися. Це була скромна церемонія, на якій були присутні лише найближчі друзі та батьки Христини.
Батько Христини, Віктор Петрович, від початку був проти цих стосунків. Він мріяв, що його дочка вийде заміж за успішного бізнесмена, а не простого маляра з автосервісу.
– Христино, ти розумієш взагалі, яку ти робиш помилку? – намагався переконати він її напередодні весілля. – Подумай про своє майбутнє. Про дітей. Як він зможе їх забезпечити?
– Тату, маляри теж непогано заробляють взагалі-то! Це перше. Друге – так, я зараз отримую більше за нього, але гроші – це не головне, – відповідала вона. – Ігор любить мене, дбає про мене. Він робить мене щасливою. Ну скажи, ось тобі як для батька – невже не це найважливіше?
Але Віктор Петрович не міг чи не хотів цього зрозуміти. Він дивився на Ігоря зверхньо, постійно підкреслюючи різницю в їхньому статусі.
Перший рік їхнього спільного життя був схожий на казку. Христина продовжувала успішно працювати в юридичній фірмі, часто затримуючись допізна. Ігор взяв на себе більшу частину домашніх обов’язків, завжди зустрічаючи дружину зі смачною вечерею й теплими обіймами.
– Ти не втомлюєшся? – запитувала його Христина, коли він в черговий раз готував їй сніданок перед роботою.
– Ні, – посміхався Ігор. – Мені в радість дбати про тебе. Ти так багато працюєш, ти заслуговуєш на відпочинок вдома. Я ж без батька ріс, мама теж багато працювала, я якось з дитинства звик, що ми з братом по черзі і прибирали вдома, і готували. Для мене в цьому немає нічого поганого.
Христина відчувала себе найщасливішою жінкою у світі, хоча часом і помічала тінь занепокоєння в очах чоловіка.
– Ігорю, щось не так? – спитала вона одного вечора, коли вони сиділи на балконі, спостерігаючи за заходом сонця.
Він помовчав, потім тихо сказав:
– Не приховуватиму, знаєш, я й справді часом почуваюся… Не в своїй тарілці, чи що. Ти заробляєш більше, а я… Я наче теж не мало, але все одно не дотягуюсь до тебе.
– Стоп, – Христина взяла його за руку. – Ти даєш мені те, що не купиш ні за які гроші. Кохання, підтримку, турботу. Ти мій якір, моя опора. Без тебе я не впоралася б.
Ігор усміхнувся, але Христина бачила, що ця тема все ще його непокоїть.
Проблеми почалися, коли батьки Христини стали частіше приходити до них у гості. Віктор Петрович не втрачав нагоди виказати зятю.
– Ну що, Ігорю, все фарбуєш? – питав він єхидно. – Коли вже займешся чимось серйозним?
Ігор намагався не реагувати, але Христина бачила, як він напружується щоразу, коли чує такі коментарі.
– Тату, припини вже зрештою, – говорила вона. – Ігор чудовий фахівець у своїй справі.
– Та яка це справа? – пирхав батько. – Ось ти – юрист, це професія. А він… Ех, не пощастило тобі з чоловіком, дочко.
Христина відчувала, як усередині зростає справжній вир емоцій. Вона не розуміла, чому батько так завзято не хоче бачити, яка Ігор чудова людина.
Все досягло апогею на дні народження матері Христини. Зібралася вся родина – тітки, дядьки, двоюрідні брати та сестри. Віктор Петрович, добряче погульбанивши, почав голосно міркувати про зятя.
– От скажіть мені, – звернувся він до родичів, – хіба це добре, коли чоловік заробляє менше за дружину? Та ще й по господарству клопочеться, як жінка?
Ігор побілів, але промовчав. Христина відчувала, що обурюється все більше.
– А пам’ятаєш, Христино, твого колишнього? – вів далі батько. – Ось це був чоловік! Бізнесмен, грошовитий. Ех, і навіщо ти його покинула?
Це була остання крапля у її терпінні. Христина різко стала з-за столу, чим привернула увагу всіх гостей.
– Досить! – голосно вигукнула вона. – Ти хочеш знати, чому я покинула того справжнього мужика? Тому що з цим “забезпеченим” я зради терпіла постійно і сварки!
У бенкетному залі запала тиша. Віктор Петрович застиг з відкритим ротом, не в змозі повірити в те, що почув.
– Що… Що ти сказала? – пробурмотів він.
– А ось те що почув, тату, – Христина відчувала, як по щоках течуть сльози. – Твій ідеальний зять дуже сварливий був. І знаєш, що при цьому казав?
– Я гроші в дім несу, тому я тут робитиму все, що хочу, а ти терпітимеш і мовчатимемо. Ясно тобі, тату, як мені було? Чи ще хочеш подробиць того життя?
Вона повернулася до чоловіка, який дивився на неї зі співчуттям і ніжністю, і продовжила:
– Ігор ніколи не сварився ні за що. Він підтримує мене у всьому, піклується про мене. Так, він заробляє менше за мене, і що з того? Він дає мені те, що не можна виміряти грошима – любов, повагу, підтримку.
Віктор Петрович побілів. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але його зупинив несподіваний голос.
– А ти, Вітю, забув, як у молодості не було грошей? – це заговорила мати Христини, Ганна Сергіївна.
Вона встала, дивлячись чоловікові просто у вічі.
– Коли тобі затримували зарплату, і ми жили на мої копійки майже півтора року? І я чомусь за це тобі при всіх не виказувала.
Віктор Петрович безпорадно оглянув кімнату, зустрівшись із засуджувальними поглядами родичів, і, не сказавши жодного слова, вийшов із ресторану.
Тиждень від Віктора Петровича не було жодних звісток. Він не відповідав на дзвінки, не з’являвся вдома. Ганна Сергіївна була у розпачі.
– Христино, може, ти спробуєш з ним поговорити, подзвониш йому? – просила вона дочку. – Раптом із ним щось трапилося?
Але Христина була непохитна.
– Мамо, він сам повинен усвідомити свої помилки. Я не шукатиму його.
За тиждень Віктор Петрович з’явився на порозі квартири Христини та Ігоря. Неголений, пом’ятий і змарнілий.
– Можна зайти? – тихо спитав він.
Христина мовчки відступила, пропускаючи батька у квартиру. Ігор вийшов із кухні, напружено дивлячись на тестя.
– Я… Загалом я прийшов вибачитися, – почав Віктор Петрович, опустивши очі. – За все, що я наговорив. За те, як я поводився.
Він обернувся до Ігоря:
– Зятю, пробач мені. Я був сліпий і нерозумний. Ти хороша людина, і я радий, що моя дочка щаслива з тобою.
Ігор кивнув, але нічого не сказав. Віктор Петрович подивився на дочку:
– Доню…
– Тату, – зупинила його Христина. – Я думала, що в мене є батько, який любить мене такою, якою я є. А виявилось, що тобі просто треба було похвалитися моїм успішним чоловіком перед іншими.
Віктор Петрович стрепенувся, зовсім не очікуючи таких слів.
– Христино, я…
– Тату, я не хочу зараз це обговорювати, – Христина похитала головою, її голос тремтів. – Будь ласка, йди. Мені потрібен час.
Віктор Петрович відкрив рота, щоб щось сказати, але потім просто кивнув і мовчки вийшов із квартири.
Як тільки двері за ним зачинилися, Христина заплакала. Ігор одразу обійняв її, міцно пригорнувши до себе.
– Тихо, все добре, кохана, – шепотів він, гладячи її по волоссю. – Ти все правильно зробила.
– Правда? – схлипнула Христя. – Може, я надто жорстка?
– Ні, – твердо сказав Ігор. – Твій батько має зрозуміти, що його поведінка неприпустима. Йому потрібен час, щоб усвідомити свої помилки.
Христина підвела голову, подивившись чоловікові у вічі.
– Як ти можеш бути таким, що розуміє це? Після всього, що він тобі наговорив?
Ігор м’яко посміхнувся.
– Тому що я люблю тебе. І знаю, що незважаючи ні на що, ти любиш свого батька. Ми впораємося з цим разом, обіцяю.
Наступні кілька місяців були непростими. Віктор Петрович регулярно намагався налагодити стосунки з дочкою та зятем. Він дзвонив, надсилав повідомлення, навіть намагався заходити в гості, але Христина була непохитна.
– Дай мені час, тату, – казала вона щоразу. – Я ще не готова.
Ігор підтримував дружину у всьому, але іноді обережно пропонував:
– Може, варто дати йому шанс? Він виглядає щиро розкаяним.
Але Христина тільки хитала головою:
– Ти не знаєш його так, як я. Йому потрібно по-справжньому змінитись, а не просто вибачитись.
Тим часом життя тривало. Христина просувалася кар’єрними сходами, ставши старшим партнером у своїй юридичній фірмі. Ігор продовжував працювати в автосервісі, але тепер він також почав продавати картини через інтернет.
Одного вечора, коли вони вечеряли, Ігор несподівано сказав:
– Знаєш, я думаю можливо спробувати взяти участь у виставці? У листопаді буде.
Христина розпливлася в посмішці:
– Правда? Ігорю, це ж твоя мрія! Я така рада за тебе!
– Так, – кивнув він, трохи ніяково. – Я назбирав трохи грошей від продажу картин, і подумав… Може варто ризикнути?
– Звичайно, варто! – вигукнула Христина. – Я вірю в тебе. Ти чудовий художник, у тебе все вийде.
Ігор усміхнувся, але потім його обличчя стало серйозним.
– Але це означає, що я якийсь час не зможу вносити свою частку в наш бюджет. Ти… Ти не проти?
Христина встала з-за столу і підійшла до чоловіка, обійнявши його за плечі.
– Ігорю, послухай мене. Ти завжди підтримував мене у моїй кар’єрі. Тепер моя черга підтримати тебе. Разом ми впораємося з усім.
Ігор пригорнув її до себе, міцно обійнявши.
– Я люблю тебе, – прошепотів він. – Ти найкраще, що трапилося в моєму житті.
Минув майже рік із того дня народження. Життя Христини та Ігоря налагодилося. Участь у виставці пішла на користь і картини мали попит, і він навіть отримав кілька замовлень на портрети.
Христина була на сьомому небі від щастя, бачачи, як справджується мрія чоловіка. Але іноді, особливо вечорами, коли вони сиділи вдвох, вона ловила себе на думці про батьків. Про те, як сильно вона сумує за мамою, як їй не вистачає їхніх сімейних посиденьок.
Одного з таких вечорів Ігор, наче прочитавши її думки, обережно запропонував:
– Христю, може, нам варто спробувати помиритись з твоїми батьками?
Христина зітхнула:
– Я не знаю. Після всього, що було…
– Я розумію, – м’яко сказав він. – Але, знаєш, життя надто коротке для образ. Особливо зараз.
– Що ти маєш на увазі? – Христина здивовано подивилася на чоловіка.
Ігор загадково посміхнувся:
– Ну, я думав дочекатися більш слушного моменту, але… Христино, у нас буде дитина!
Христина застигла, не вірячи своїм вухам. Вона не розуміла, що він таке каже.
– Це як? Начебто ж я мала сказати ці слова, – розсміялася вона.
– Пам’ятаєш той тест, який ти зробила тиждень тому? – Ігор ніжно взяв її за руку. – Я випадково побачив його в кошику для сміття. Він був позитивний. Ти просто не дочекалася.
Вона кинулася чоловікові на шию, сміючись і плачучи одночасно.
– Ми станемо батьками! – прошепотіла вона. – Я так тебе кохаю!
Ігор ніжно поцілував її:
– І я тебе люблю. Більше за життя.
Вони довго сиділи в обіймах один одного, насолоджуючись моментом. Нарешті Христина тихо сказала:
– Ти маєш рацію. Життя занадто коротке для образ. Я подзвоню батькам завтра.
Наступного вечора Христина нервово ходила вітальнею туди-сюди, стискаючи в руці телефон.
– Може, не варто? – вдесяте запитала вона в Ігоря.
– Все буде гаразд, – заспокоїв він її. – Просто будь собою.
Христина глибоко зітхнула та натиснула кнопку виклику. Після третього гудка пролунав голос матері:
– Алло?
– Мамо, – голос Христини стрепенувся. – Це я.
– Христина? – у голосі Ганни Сергіївни чулося здивування та радість. – Доню, як я рада тебе чути!
– Мамо, я… – Христина запнулася, не знаючи, як продовжити. – Ми з Ігорем хотіли б запросити вас із татом на вечерю. Якщо ви не проти.
Запала тиша. Потім Ганна Сергіївна тихо сказала:
– Звісно, люба. Ми будемо дуже раді. Коли?
– Може, цієї суботи? – запропонувала вона, відчуваючи, як від серця відлягло.
– Добре, ми прийдемо, – відповіла мати. – Дякую тобі.
– До зустрічі, мамо, – Христина посміхнулася і поклала слухавку.
Ігор обійняв її:
– Бачиш? Все пройшло добре.
– Так, – кивнула Христина. – Тепер залишилося лише відбути саму вечерю.
Субота настала надто швидко. Христина нервувала весь день, перевіряючи ще раз кожну страву, кожну дрібницю в сервіруванні столу. Ігор намагався її заспокоїти, але сам виглядав не менш схвильованим.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Христина глибоко зітхнула і пішла відчиняти.
На порозі стояли батьки. Ганна Сергіївна виглядала трохи постарілою, але такою ж елегантною. А ось Віктор Петрович змінився – він ніби змарнів, у волоссі з’явилося більше сивини.
– Ну… Привіт… Проходьте, – тихо сказала Христина.
– Доню, – Ганна Сергіївна зробила крок вперед і обійняла дочку.
Христина відчула, як по щоках потекли сльози.
Віктор Петрович стояв позаду, не наважуючись увійти.
– Тату, ну чого ти? – Христина подивилася на нього. – Проходь.
Він мовчки кивнув і увійшов до квартири. Ігор вийшов із кухні, вітаючи гостей.
– Доброго вечора, – сказав він. – Проходьте, будь ласка, до столу.
Вечеря почалася в напруженій тиші. Усі були ввічливі, але розмова не клеїлася. Нарешті, після другої страви, Віктор Петрович сказав:
– Христино, Ігорю. Я… Я хочу ще раз вибачитися. За все, що я наговорив і зробив. Я був неправий. І я дуже пишаюся вами. Обома.
Христина подивилася на Ігоря, і він підбадьорливо кивнув головою.
– Тату, – почала вона, – я теж хочу вибачитися. За те, що так довго тримала образу. Я… Я сумувала за вами.
Ганна Сергіївна тихо схлипнула, витираючи очі серветкою.
– Ми теж сумували, доню, – сказала вона. – Дуже.
Віктор Петрович повернувся до Ігоря:
– Синку, ти вже пробач недолугого старого. Я бачу, яка щаслива з тобою моя дочка. І це найголовніше.
Ігор посміхнувся:
– Все гаразд. Головне, що ми всі тут разом.
Христина відчула, як напруга, що сковувала її останній рік, починає відпускати. Вона взяла Ігоря за руку і сказала:
– Мамо, тату. В нас для вас новина. Готуйтеся, до нового статусу, бабусі і дідуся.
На мить у кімнаті запала тиша, а потім Ганна Сергіївна скочила зі свого місця і кинулась обіймати дочку та зятя. Віктор Петрович сидів, не рухаючись, але по щоках текли сльози.
– Що, правда? Правда? – не міг повірити він. – Я стану дідусем? – прошепотів він.
Христина підійшла до батька й обійняла його:
– Так, тату. Ти станеш дідусем.
Того вечора вони засиділися допізна, згадуючи старі історії, сміючись і плачучи. Коли батьки нарешті пішли, Христина відчула неймовірне полегшення.
– Дякую тобі, – сказала вона Ігорю, пригортаючись до нього. – За все.
Ігор ніжно поцілував її:
Ми впораємося з усім, що нам приготує життя. Разом.
Христина поклала руку на живіт, відчуваючи, як усередині зростає нове життя. Життя, яке з’єднає їх усіх і подарує нову надію.
Вона знала, що попереду на них чекає багато труднощів. Але тепер вона мала сім’ю – чоловіка, якого вона любила всім серцем, батьків, які нарешті прийняли її вибір, і малюка, який скоро з’явиться на світ. І вона була готова до всього, що їм приготувала доля.
Тому що кохання – це не про гроші чи статус. Кохання – це про прийняття, підтримку та віру один в одного. І це кохання було сильнішим за будь-які забобони!
