– Ох, Тетянко, ти в мене просто дружина-віртуоз! – Сашко відсунув тарілку і, сито посміхаючись, сперся на спинку стільця. – Я аж об’ївся. Дуже смачно!
– А ще я на всі руки майстер і дуже дбайлива. Он, Лео підтвердить, – Таня погладила руду, вгодовану таксу. – І, може, я не найкрасивіша, проте жінка з великою харизмою.
Сашко лагідно кивнув. А Таня трохи засмутилася. Так хотілося, щоб чоловік хоч зрідка посперечався: «Та не вигадуй, Тетянко, ти гарна!» Збрехав би, звісно, але Тані було б приємно.
Тетяна мала всі шанси вирости сіренькою і непомітною. Принаймні її мама над цим старанно працювала.
– Ох, Тетяно, ну ти ж викапаний батько. Фігура квадратна, плечі широкі. Та й личко, ти вже не ображайся… От нема за що зачепитися! Може, макіяж? – Катерина Іванівна бралася за палетку для макіяжу.
Засмучена Таня не опиралася. Сподівалася, а раптом і справді допоможе?
– Ні, так ще гірше! – псувала всі надії Катерина Іванівна, розглядаючи результат своєї праці.
Таня сердилась і йшла у ванну, щоб змити косметику. А потім похмуро вивчала своє відображення у дзеркалі, показувала йому язика і казала:
– Не дуже гарна ти, Тетяно. І нічого з цим не вдієш. Але що тепер?! У житті, як каже тато, головне – мізки!
Батько розлучився з матір’ю давно. Таня його розуміла: нецікаво з такою, як мати. У неї ж у думках тільки вбрання, макіяжі й плітки.
– Тетянко, ти вже вибач, але ми з твоєю матір’ю зовсім різні люди. От дійсно, не зійшлися характерами – причина розлучення, – казав Тані батько. – Але ти моя улюблена донечка. Тому я завжди радий тебе бачити. Приходь у будь-який час.
І Таня приходила. Може, саме це й допомогло їй.
Батько вчив її всьому: від ремонту розеток до готування їжі. Щоправда, до спілкування з чоловіками він Таню не підготував. У цьому плані знання Тані були куцими, почерпнутими з хвалькуватих оповідань мами та легких невибагливих романчиків.
– Тетянко, чоловіки люблять очима, тож я так за тебе й переживаю, – якось сказала Катерина Іванівна дочці, яка вже подорослішала. – Ти ж зовсім не вмієш подати себе. Нуль косметики, штани якісь безглузді, стрижка ця… Ну некрасиво ж! Не віриш моєму досвіду, почитай книжки про кохання, от хоч цю.
Катерина Іванівна кораловим нігтиком посунула до дочки по столу книжечку.
«Шалене кохання» значилося на обкладинці, під написом красувалася довгонога дівчина з пухкими яскраво-червоними губами в обіймах солодкого чорнявого красеня.
– Мамо, але ж це бульварщина! Таке читати себе не поважати, – Таня гидливо відсунула книжку.
– А ти через силу, як ліки, – маминими зусиллями книжка повернулася на місце. – Ох цей твій інтелект! Чоловіки не люблять дуже розумних. А тут саме описано, що треба робити, щоб бути бажаною.
Таня подужала пару подібних романів.
– Яка ж солодка нісенітниця! І скрізь одне й те саме. Гарненька нерозумна дівчинка і брутальний, забезпечений мужик, який падає в кінці до її ніг. Невже в житті таке буває? – думала Таня.
А потім дивилася на маму, яка наводила марафет перед дзеркалом і розуміла – буває.
Адже навіть її розумний тато свого часу не встояв перед довгими маминими ногами.
Тож, схоже, Таня не мала жодних шансів створити сім’ю.
І тоді вона завела собаку…
Нещодавно вона почала жити окремо від мами. Та важко, але погодилася розміняти їхню спільну трикімнатну квартиру. Розуміла, що з дорослою донькою в квартирі вони не вживуться. Тато допоміг, і у Тетяни зʼявилася достойна однокімнатна квартира.
Тоді вона й купила Лео. Рудий такс псом був серйозним, з характером.
Тому Таня вважала за свій обов’язок займатися з ним.
Невихована такса – це руйнівна сила. На майданчику вона познайомилася з Миколою Петровичем та його Каспером, чорним побратимом Лео. Гуляли вони тепер разом.
– Ходімо, Тетянко, – казав Микола Петрович.
І вони вирушали в дорогу у парк. Каспер із Лео бігли попереду. А Таня з Миколою Петровичем ішли слідом і розмовляли.
– Ви, Тетянко, дуже цікава співрозмовниця, – частенько хвалив її Микола Петрович. – Повірте мені. Пощастить вашому чоловікові, з такою дружиною, як ви, просто неможливо засумувати!
Тані було приємно і сумно від його похвали. Де ж узяти цього чоловіка? Адже молоді чоловіки, як і припускала мама, на Таню або дивилися, як на свого друга, або не дивилися зовсім. Чи пошукати серед ровесників Миколи Петровича? Він, звісно, старший, але хіба п’ятнадцятирічна різниця у віці перепона для справжнього кохання?
Але подивитися у бік старшого покоління Таня не встигла. У них у відділі з’явився новий співробітник Олександр. Був він трохи старший за Таню, років тридцяти, симпатичний, з гумором, розумний. Вони з Тетяною подружилися. І це було не дивно, Таню в на роботі цінували. Дивно було інше – згодом їхня дружба переросла у справжній роман.
– Ну невже мені зустрівся той, хто не зациклений на довгих ногах, губах, схожих на вареники та осиній талії? Хто цінує розум і харизму? – тріумфувала Таня.
І коли через пів року зустрічей, розмов, обідів та вечерь Сашко запропонував їй одружитися, вона, звісно, погодилася.
Потекло розмірене спокійне життя. Сашко частенько хвалив дружину: за смачну їжу, золоті руки, розумні слова… І ніколи за красу. Таня засмучувалася, але не дуже.
– Сашко мене цінує і любить. Просто не бреше про те, чого немає! – втішала вона себе.
Але один вечір усе змінив.
До Сашка тоді приїхав у гості друг дитинства, Олексій. І Сашко, який майже не гульбанив, на радощах перебрав.
Таня залишила чоловіків бенкетувати далі, а сама покликала Лео і пішла спати.
– Хлопці, поводьтеся добре, – пожартувала вона. – На добраніч.
– Тетянко, я тебе прошу, коли це я поводився недобре, – гикнув Сашко. – Ще трохи посидимо і теж спати.
Вночі Таня прокинулася, а чоловіка поряд не було. Натомість з кухні чулося бурмотіння.
– Нічого собі трошки посидимо, – глянула на годинник Таня.
І вирішила пройтися у туалет. Лео, який зайняв місце Сашка, невдоволено забурчав.
– Тихо, зараз прийду,– пошепки пообіцяла Таня. – А може, й Сашка приведу, ти готуйся звільняти місце.
Лео глибше закопався у ковдру. Наче відчув, що переїжджати йому сьогодні не доведеться.
Таня вийшла у коридор, прислухалася про що говорять на кухні і так і стала від несподіванки. Вони говорили про неї!
– …Та ти не ображайся, Сашко, – почула Таня. – Дружина в тебе готує добре, і господиня, схоже, чудова. Тільки надто вона… Непоказна. Ти в молодості любив інших.
– Не розумієш ти, Олексію, – озвався Сашко. – Я того Тетяну й вибрав, що з цими «іншими» не життя, а переживання одні. Оленку пам’ятаєш? Така, що на вулиці все оберталися. І що? Зраджувала мені направо й наліво!
– Так… Ну, Оленка в тебе та ще… А Оля?
– Та нічим не краща твоя Оля. Мені голову пів року морочила, а як тільки на горизонті замаячив старий гаманець на ніжках, хвостиком махнула і пішла, – Сашко помовчав, видно, згадував своїх вітряних подружок, а потім сказав:
– Так що краще така, як Тетянка! Не зрадить, бо, сам кажеш, непоказна. Натомість, господиня чудова, та й розумна.
– Ну, дякую, Сашко, – Таня зайшла на кухню.
– Ой, – Сашко побілів і замовк. – Ми розбудили тебе?
– Я, мабуть, піду спати, – Олексій вирішив, що краще піти.
– А я ж нерозумна, думала, що в нас сім’я. Взаємоповага, почуття. А виявляється, я просто зручна Тетяна, яка добре готує і не зраджує! – Таня дивилася на Сашка, а той потихеньку ставав серйозним.
– Таню, ну, вибач. Наговорив нісенітниць…
– Та ні, Сашко, що у тверезого в голові, то в тебе на язиці. Народна мудрість! Я теж бачила, що як дружина я тебе начебто влаштовую, а от як жінка – не дуже. Щоправда, гнала від себе ці думки. Дуже вже хотілося почуватися коханою. Ну та все життя із заплющеними очима не проживеш. Сьогодні спиш на розкладачці, а завтра забирай свої манатки, друга дитинства і вперед звідси. Квартира моя, дітей у нас нема. Розлучимося і підемо кожен своїм шляхом. Не хочу більше грати роль непоказної господині.
Коли Таня прокинулася, ні Сашка, ні Олексія вже не було. Вона заварила собі каву і висипала свій сніданок у миску Лео. На душі було сумно.
– Ех, яка ж я недолуга, незважаючи на весь свій ай к’ю, – з досадою думала Таня. – Я ж розуміла все, тільки вірити не хотіла!
Вона подивилася на годинник. Сьома ранку. Батькові, подзвонити, чи що поплакатися? Зарано, мабуть. Матері взагалі таке краще не розказувати. Почнеться:
– А я тобі говорила!
– Лео, доїв? Ходімо погуляємо. Твоїй недолугій господині треба провітритися, – покликала вона.
Той охоче побіг до дверей.
Вони йшли в ранковому тумані. Таня сумувала, Лео перебирав короткими лапами поряд. Раптом він когось почув і рвонув, натягнувши повідець.
– Привіт-привіт, рудий! – пролунав голос Миколи Петровича. – Здрастуйте, Тетянко. А чого з самого ранку у такому настрої? Сталося щось?
І Таня, несподівано для себе, почала розповідати. Дуже хотілося виговоритися, виплеснути образу і забути про неї.
Микола Петрович слухав, не перебивав, іноді хитав головою.
– Не розуміє нічого ваш чоловік, вибачте вже! Далі свого носа не бачить! – сказав він, коли Таня закінчила.
– Та ні, просто звичайний мужик. Мама мене з дитинства попереджала, що чоловіки люблять очима. А на що тут дивитися? – Таня покрутилася навколо своєї осі.
– Ні, вибачте! А душа, розум, внутрішній світ? У моєї покійної дружини це було, і у вас є! Я знаю, про що говорю! – нервував Микола Петрович. – Він же ж з вами не один день прожив, а роздивитися всього цього не зміг. «Непоказна» – це ж треба таке ляпнути!
Таня тільки плечима знизала.
– Тетянка, я розумію, що вам зараз не до чоловічої статі. Але якщо вам потрібний друг, то я весь ваш! – сказав Микола Петрович.
– Дякую. Друг мені знадобиться.
Таня взяла Миколу Петровича під руку, і вони пішли шукати своїх такс.
Тато, дізнавшись про розлучення, назвав Сашка різними словами. І Таня була з ним згодна.
Мама, передбачувано, заявила, що Таня винна сама. Тетяна не стала з нею сперечатися.
Лео, здавалося, тільки зрадів, що Сашко звільнив місце у ліжку для нього. І тепер щоночі спав на його подушці, щоб господиня не почувалася самотньою. Таня була йому вдячна.
Вранці вони йшли гуляти і незмінно зустрічалися з Миколою Петровичем та Каспером. Таня звикла до їхніх розмов і довгих прогулянок. Вона зовсім перестала думати про чоловіка, коли Микола Петрович її здивував.
– Тетянко, ви, заради Бога, тільки не подумайте, що я вже зовсім. Це все якось природно сталося. Я багато думав… – Микола Петрович зніяковів. – Я вас, схоже, люблю. У моєму віці, мабуть, це смішно виглядає. Чоловікові під пʼятдесят, а він червоніє і щось про кохання лепече. Але я хотів би, щоб ви стали моєю дружиною. Старомодно пропоную вам руку і серце.
Таня зупинилася. Потрібні слова не йшли на думку. Ображати Миколу Петровича не хотілося, а відповісти взаємністю не могла. Поки що не могла.
– Ви вибачте, мене… Тільки не ображайтеся. Я не вважаю це смішним. Тільки ось я поки що зовсім не готова до стосунків. І чи буду готова колись, не знаю. Дуже чоловік моє самолюбство похитнув.
– Таню, я не ваш чоловік. І я чекатиму, скільки потрібно. Я розумію… Ходімо, – він узяв Таню під руку.
Більше Микола Петрович не заводив розмов про кохання. Та й взагалі поводився, як раніше, до свого зізнання. А Таню згодом почали брати сумніви:
– Не розбираюся я в чоловіках! Ось що робити? Начебто й хочеться повірити, а не виходить! Розумом усе розумію, а серце…
Батько теж нічого розумного не порадив.
– Тетянко, ну в таких справах вирішувати тільки тобі! Ти сама маєш відчути – твоя це людина, чи ні!
– А якщо знову помилюся?
Батько тільки руками розвів. З матір’ю взагалі розмовляти не варто. Що вона могла сказати:
– Звичайно, виходь заміж, годинник цокає, шансів з твоєю зовнішністю мало…
І бла–бла–бла.
Залишався лише один неопитаний експерт: Лео.
– Лео, хоч ти мені скажи, дати мені Миколі шанс чи ні? Я сама не розумію, як я до нього ставлюся. Дякую любому Сашку!
Лео підняв брову, побіг у коридор і приніс рукавичку. Чоловічу, мокру й брудну.
– Це що? – здивувалася Таня: наче в Миколи такі самі.
Огірок гавкнув, потім тицьнув рукавичку господині в руку. Точно Миколи рукавичка, он на ярличку написана буква «М».
Таня згадала, що сміялася, коли побачила це:
– Миколо, ви як у дитячому садку речі підписуєте?
– Та ні, просто у сина такі самі, тільки менші. Сто разів уже плутав, як до нього в гості приходив. Візьму, а потім на вулиці не лізе рука. Ось і підписав! – пояснив Микола.
– Я тебе, мабуть, зрозуміла. Ти мені так вишукано пропонуєш прийняти Миколину пропозицію руки, а заразом і серця, – усміхнулася Таня песику. – І рукавичку для цього притягнув. Микола, мабуть, загубив на прогулянці. А ти потягнув, звідник рудий. Гаразд, я думаю, варто дати нам шанс…
…Микола Петрович зрадів, коли Таня вручила йому рукавичку й сказала:
– Мені тут дехто допоміг ухвалити рішення. Не можна все життя боятися. Треба пробувати нове. Давайте ризикнемо, а раптом із нашої дружби щось більше виросте?
І вони спробували.
Поки що обережно, не поспішаючи. Мабуть, у них все вийде.
У всякому разі, вони в це вірять…
