– Щось знову стрілка криво йде, – Олег невдоволено розглядав себе у дзеркалі. – Дивись, ти штани знову погано попрасувала, стрілки не зрозуміло як зроблені.
Катя стояла позаду і без емоцій дивилася на його відображення. Вона бачила, що його дорогі чорні штани випрасувані ідеально, стрілки тонкі й рівні. Ні порошинки, ні цятки, ні зайвої складочки. Вона не дивувалася і не сперечалася. Олег щоранку перед виходом із дому влаштовував ось таке шоу перед дзеркалом.
– Зі штанами все добре, коханий. Тут нема до чого причепитися.
– Я не чіпляюся! Я вказую на недоліки. Чому завжди так важко зробити те, що я прошу? Хіба я прошу щось неймовірне? Ні.
Він ще раз невдоволено оглянув себе з ніг до голови і взяв портфель.
– Гаразд, піде. Сьогодні підписуємо контракт, буду пізно, – він доторкнувся губами до щоки Каті й вийшов. – До вечора.
Двері зачинилися. Катя вимкнула світло в коридорі і повільно сіла тут же на маленький пуфик поруч із взуттєвою полицею. Це були її щоденні заслужені пів години відчаю, коли вона розмірковувала про своє життя і мріяла, як змінить його, думала, що ж і де пішло не так?
Катя з Олегом познайомилися ще студентами. Вона навчалася, хотіла бути вчителькою історії, він – на інженера. Гарне студентське кохання, коли немає нічого, окрім міцних, справжніх почуттів, але їх з лишком на все вистачає.
І їх вистачило. Вистачило на те, щоб ризикнути й одружитися, не маючи за душею ні копійки, окрім скромної студентської стипендії. Жодного посагу батьки не залишили ні Каті, ні Олегу. Обидві сім’ї ледве зводили кінці з кінцями.
Пишного весілля не було – просто розпис. Після нього молоді переїхали в окрему кімнату в гуртожитку. Грошей, що подарували батьки, вистачило, щоб купити зручне ліжко і всілякі дрібниці для побуту.
Каті бабуся передала у посаг свою стару швейну машинку. Відмовитися було незручно – подарунок же ж. Шила Катя добре – бабуся й навчила. Щоправда, часу зараз не було, тож старенька машинка стояла на підвіконні під старим рушником.
Вже на останньому курсі Олегу вдалося влаштуватися у хорошу будівельну фірму. На посаді штатного інженера він довго не затримався і швидко отримав підвищення. Катя почала працювати у школі. Робота їй подобалася, кожну тему намагалася розповісти якось по-особливому, щоб зацікавити учнів. Дітей вона любила і сподівалася, що скоро піде в декрет, няньчитиметься зі своїми і стане найщасливішою мамою на світі.
– Ну куди нам поспішати? – говорив Олег. – Як ми житимемо в цій квартирці втрьох?
У Олега справи йшли вгору, на той час молода сім’я вже переїхала в однокімнатну квартиру в новому районі. На роботу Олег їздив старою іномаркою.
– І що ти взагалі в цій школі забула? – казав Каті чоловік. – Ти вдома нічого не встигаєш, удень там, потім із цими зошитами до пізньої ночі сидиш. Пропонував же ж: йди і займайся господарством. Як удома все буде добре, про дитину й подумаємо.
Катя встигала вдома робити все, але Олегові завжди щось не подобалося. Вона йшла зранку набагато раніше за нього, і йому доводилося їсти вже холодний сніданок. У неї не було часу готувати якісь складні страви, а йому не подобалося їсти вечорами розігрітий суп і пюре зі вчорашніми котлетами. Йому було важливо вранці одягнути щойно випрасувану, ще теплу сорочку. Катя ж прасувала п’ять сорочок у неділю одразу на тиждень. Олег був незадоволений і постійно висловлював претензії.
– Коли ти вже підеш звідти і піклуватимешся нормально про коханого чоловіка і дім? Толку від твоєї роботи! Копійки отримуєш, без яких ми чудово можемо жити.
Через три роки Катя написала заяву і вирішила присвятити себе дому й сім’ї. А точніше чоловікові – дітей у них так і не було. Олег перейшов у нову компанію на керівну посаду, багато працював удома вечорами.
– Ну яка дитина, Катю? Він галасуватиме, плакатиме, не даватиме спати мені і тобі. Як я працюватиму? Чи ти хочеш, щоб мене звільнили, і ми залишилися без грошей? Ти ж не працюєш – все на мені.
Тепер дім став основною роботою Каті. Вона щодня робила прибирання і готувала чоловікові щось нове й особливе. Розігріту вчорашню їжу він не їв, тож готувати треба було за пару годин до його приходу. Катя постійно шукала нові рецепти, експериментувала й розширювала домашнє меню. Ресторанну їжу Олег теж не любив і не дозволяв Каті нічого замовляти. Вона вже готувала краще за будь-якого шеф-кухаря, але Олег все одно критикував її страви: то мало солі, то багато спецій, то м’ясо перетримала.
Спочатку Катя заперечувала і сперечалася, а потім втомилася і замовкла. Доводити щось їй більше не хотілося, зрозуміла, що йому все завжди буде не так.
– Сьогодні рибні котлетки приготувала краще, аніж минулого разу, але спеції мені в них не подобаються.
– Я наступного разу покладу інші спеції. Які ти хочеш?
– Звідки мені знати? Придумай щось, ти ж господиня.
– Добре. Я подумаю.
Раніше часто говорили про його роботу, обговорювали проєкти. Олег питав думку Каті, і вона могла дати дуже цінну пораду. Зараз же ж вечері та сніданки проходили майже в тиші. Олег сидів у телефоні і щось читав, а потім ішов у свій кабінет. Вони вже жили у великій квартирі. У порожній квартирі, як її називала Катя.
Посаг Каті, бабусина швейна машинка, переїжджала з ними з квартири в квартиру. Олег кілька разів поривався її викинути, але вона не дозволяла:
– Ти все одно не шиєш. Навіщо її з собою тягати?
– Це пам’ять і подарунок. Залиш.
– А це? Пакет зі сміттям навіщо?
– Це не сміття. Це викрійки. Залиш.
Дивно, але тут Катя була непохитна. Олег дивився на неї з подивом, але «посаг» не викидав.
…Сьогодні, після того, як за ним зачинилися двері, Катя довго сиділа в темряві, а потім встала і пішла не як завжди, на кухню, а в комору.
Вона поставила драбинку і з верхньої полиці дістала запилену швейну машинку і пакет з викрійками. Там лежав виріз хорошої бавовняної тканини. Катя купувала її дуже давно, хотіла пошити сорочку, але руки так і не дійшли.
Вона віднесла машинку в одну з порожніх кімнат. Накинула на себе тканину перед дзеркалом, зрозуміла, що цей глибокий бірюзовий колір так само підходить до її русявого волосся, і почала творити: розгорнула тканину на підлозі, розклала на ній викрійки.
Цього дня Олег уперше за багато років залишився без вечері. Він прийшов з роботи й ахнув. У мийці був посуд, не помитий після сніданку, в пралці лежали його випрані ще вранці сорочки!
А Катя тільки мовчки відчинила йому вхідні двері і пішла в дальню кімнату, де яскраво світилося світло, і грала музика.
Олег дивився на це все й не розумів, що це таке робиться!
Він почав сваритися і щось виказувати, але Катя навіть не повернула голову від машинки.
Шиття захопило її. Вона шила спочатку собі, потім для подруг. Незабаром вона купила собі нову швейну машинку і пішла на онлайн-курси з шиття. Постійно навчалася новому. Вона встигала займатися домом, готувати і прибирати, але Олегу нове захоплення дружини не подобалося.
Спочатку він щось невдоволено виказував, з іронією розглядав речі, які пошила Катя, а потім почав злитися. Він очікував, що Катя награється у модельєра і покине це все. Але вона покинула не улюблене заняття… А Олега. Вона пішла так само, як жила з ним останні роки – мовчки і без емоцій.
Катя мала гроші, щоб винайняти квартиру. Вона переїхала в маленьку однокімнатну на іншому кінці міста. Квартира була дуже теплою, на сонячному боці – саме те, що треба, щоб шити при хорошому світлі.
Олег якийсь час намагався повернути дружину, дзвонив, писав повідомлення, приїжджав кілька разів. Але Катя не хотіла. Вона втомилася жити для іншої людини, не для себе. Втомилася робити лише те, що подобається і хочеться йому.
Після стільки років зручного спільного життя Олег не наполягав на збереженні шлюбу – думав, що вона незабаром сама до нього прийде. Тож вони швидко розлучилися. Він наполягав на іншому, щоб вона підписала відмову від усього майна і ні на що не претендувала.
Катя мовчки поставила підпис під усіма документами і пішла у густий туман, який того дня вкрив місто. Тоді жовтневий туман наче сховав Олега і все її минуле, сіре життя. Вона йшла сірими вулицями і розмірковувала, як так вийшло, що їхнє велике кохання зникло. Чому Олег став таким? А вона чому мовчала? Тому що дуже любила, хотіла догодити, хотіла зробити все найкраще для нього і просто втратила себе.
Катя зайшла в якусь кав’ярню.
– Так, погода не дуже. Але ви не сумуйте, все обов’язково буде гаразд. Спробуйте це фісташкове тістечко. Це наша новинка. Дуже смачно. Точно підніме вам настрій, – усміхнулася дівчина-бариста.
– Я сьогодні розлучилася. У мене другий день народження. Давайте ваше тістечко, – Катя вперше за багато днів щиро посміхнулася у відповідь.
Наче давно спали десь усередині емоції раптом були розблоковані.
Вона взяла величезний кухоль капучино з корицею і пухке тістечко. Це справді було смачно. Катя попивала каву, їла тістечко і байдуже дивилася у вікно. У тумані мерехтіла вивіска магазину навпроти. Букв було не розібрати, але потім Катя таки роздивилася: «Тканини».
Закінчивши свій шикарний сніданок і подякувавши дівчині за стійкою, вона вийшла з кав’ярні і попрямувала прямо в магазин навпроти. Підійшовши ближче, жінка побачила оголошення:
«Потрібен продавець. Терміново!».
Магазин виявився невеликим, але дуже затишним. Катя жадібно розглядала асортимент і розуміла, що таких кольорів вона ніде не зустрічала.
– Здрастуйте. Вам ще потрібний продавець? Я шукаю роботу, – звернулася вона до жінки за касою.
– Потрібен, дуже потрібен, – зітхнула та. – Тільки потрібен той, хто розуміється на цьому і може допомогти покупцям з вибором, а не просто сидітиме у телефоні й позіхатиме.
– Я шию сама і знаю, що і як.
– Хм, – жінка вже з великим інтересом подивилася на Катю. – Шиєте…
Катя розстебнула пальто:
– Дивіться, цю сорочку і штани я пошила сама.
– А що, дуже навіть гарно. І поєднання кольорів таке незвичайне. Я Ольга, власниця магазину.
– Катя.
Катя пропрацювала у цьому магазині кілька років, а потім поряд відкрила своє ательє.
З Ольгою згодом вони стали хорошими подругами і зуміли налагодити спільну й прибуткову справу.
Катя спочатку була в ательє одна, а потім узяла помічниць.
Її знали у місті, і замовлень було завжди багато, грошей теж.
А ще вона вийшла заміж. З Миколою у них все було дуже добре, одразу народився синочок.
Її нове життя їй подобалося, воно було щасливим.
Вона шкодувала тільки про одне. Про те, що не почала це життя раніше.
Втім, усьому свій час…
