Микола побіг по каву на кухню, поки йому не відповіли на повідомлення. Він вже втретє закип’ятив електрочайник, доки спілкувався з Ларисою – новою знайомою по переписці. Дуже цікава, весела дівчина, шкода, замість фото лише квіточка. Микола другий день просив її надіслати фото або зателефонувати, а вона жартівливо, часом зухвало відмовлялася. Могла й зникнути на кілька хвилин чи годин з онлайну, як учора.
Микола, виклав свою коротку анкету на сайт знайомств, більшу частину в ній прибрехав про себе й свої переваги, але дівчата охоче писали, вірили, напрошуючись на побачення.
Дзинь!
Микола встиг налити окропу в чашку, але одразу побіг назад до компʼютера в кімнату. Скоріше читати, відповідати!
Він чекав на кожне її повідомлення, засмучувався, якщо вона відповідала повільно, або надходили повідомлення від інших дівчат.
Лариса висміяла його анкету, він відповів тим самим на таку зухвалість, і ось уже другу добу він не може відійти від свого старого комп’ютера, який перевіз з дому на орендовану квартиру з пересадками – автобусом та електричкою, для навчання. Але яке тут навчання, коли дівчата пишуть і пишуть йому, вірячи кожному його слову?!
В інституті, в групі він був зовсім не такий впевнений у собі. Дівчата не звертають на нього уваги, дивиться тільки одна – староста групи, щоб запитати за прогули. Він був звичайний тихенький хлопець. Навчався на середньо, друзів ще не мав. Двічі на тиждень підробляв вантажником, щоб у батьків не просити грошей. А ще він відкладав на новий комп’ютер і ноутбук.
Поспілкувавшись два дні з Ларисою, хлопець вже подумував, куди ж можна буде зводити її на свої “гроші”. Але Лариса відмовляла йому в побаченні, не давала навіть номера телефону, жартуючи, що в неї чоловік і троє дітей. Він жартома написав, що від нього. Зачепила його дівчина, дуже зачепила, одними тільки повідомленнями.
Тиждень Микола листувався з Ларисою. Набридло йому і тепер він почав зникати з чату на годину, на три, а то й на всю ніч, коли працював. У результаті Лариса запросила його в кіно…
– Привіт! – підійшла вона до нього на сходах біля кінотеатру.
Микола обернувся і розкрив рота від подиву. Це вона!
Він бачив цю дівчину кілька разів в електричці, вона теж з села. У вагоні на неї завжди звертали увагу молодики, старші чоловіки, вона найгучніша в компанії подружок, найяскравіша, найсмішніша. Згадав, як попався, коли дивився на неї і не міг відвести очей. Він так злякався тоді, думав, засміє його на весь вагон. Але нічого не було, якийсь красень підсів до дівчат-студенток, почав їх веселити жартами, перезнайомився з усіма. Микола тоді подумав: ось би мені хоч трохи його впевненості. Але цього йому завжди не вистачало, він навіть не сподівався, що така дівчина колись зверне на нього увагу.
І ось Лариса перед ним.
У чорному плащі трохи вище коліна, підперезаному вузьким ремінцем на талії, чобітках на підборах, біляве, пряме, довге волосся тріпав холодний листопадовий вітер, вона весь час прибирала його від обличчя. Чарівно посміхаючись.
– Ти ж Микола? З чату?
Схоже, вона навіть не запам’ятала його з електрички.
– Так, а ти Лариса?
– Ні, я її подруга Мирося.
У Миколи мимоволі опустилися куточки губ.
– Та жартую я! – засміялася Лариса і простягла йому тоненьку ручку. – Так, це я.
Микола торкнувся її руки, теплої, ніжної, не наважуючись міцно потиснути. Потім сварився до себе сто разів за нерішучість.
– Ти спізнилася, – сказав він.
– Ой, всього на півтори години, – вона продовжувала сміятися.
У Миколи тремтіли коліна чи то від холоду чи то від думки, що вона жартує. – Ну, ходімо, чого став? Холодно.
Вона побігла сходами вгору, зайшла у вестибюль кінотеатру, він ішов за нею. Він досі не вірив, що в нього побачення з такою дівчиною.
Квитки в неї вже були, і знову незручність. Дивилися комедію на її смак. Микола, як якийсь недолугий, більшу частину сеансу дивився на Ларису.
– А якого кольору була машина у головного героя у фільмі? – запитала вона, коли вони вийшли з кіно.
Микола не знав, що відповісти. Яка машина? Хіба машина була? Він не запам’ятав. О, Боже!
– Синього, – сказав він, ідучи поруч з нею нічною, безлюдною вулицею.
Її каблучки голосно стукали по тротуару, відгукуючись у нього прямо в серці.
Лариса знову голосно засміялася.
– Чому ти весь час смієшся?! Скільки можна? Я схожий на клоуна? – розійшовся Микола.
Вона продовжувала сміятися.
– Та йди ти!
Він попрямував від неї геть через пішохідний перехід на протилежний бік вулиці.
– Бо ти смішний! Не було там ніякої машини! – гукнула вона через дорогу.
Звідкись з’явилися пара хлопців, з зухвалими зачісками. Вони йшли прямо до неї, до Лариси. Вона злякано дивилася у бік Миколи, він був наляканий не менше за неї, але чомусь зробив крок їй назустріч, з думкою: нащо він лізе? Йому зараз влаштують.
Він швидко попрямував до неї, хлопці теж підійшли, голосно обговорюючи Ларису. Микола стояв посередині тротуару, між своєю знайомою з чату і ними.
Він різко взяв Ларису за руку, гукнув:
– Біжімо!
І побіг назад через дорогу, забіг у темний перехід між будинками, на подвір’я, через дитячий майданчик, до гаражів.
Він відчував спиною, як хлопці біжать за ним, чув стукіт підборів Лариси. Вони прошмигнули до гаражів і застигли десь між ними, намагаючись не дихати. Тільки зараз він зрозумів, що весь цей час не випускав руку Лариси зі своєї.
Вона присіла навпочіпки і почав дмухати на свою долоню. Її ідеальні брівки трохи спохмурніли, очі блищали в темряві.
– Засильно тримав? – прошепотів він.
– Так, – потирала вона руку.
– Вибач!
Повз них пробігли ті хлопці, кудись углиб гаражної забудови. Микола не ворушився. Лариса підвелася і впевнено зробила крок на світло, ображена на свого кавалера.
– Ти куди?
– Іди ти! – відповіла вона, без сміху.
– Чекай, а що мені залишалося робити? Їх двоє, я один. Я б не впорався з ними, – зізнався Микола. – І вони до тебе полізли б. Я ніколи б собі цього не пробачив.
– Все одно ти не повинен був так робити! – примхливо тупала ніжкою Лариса.
– Треба було віддати тебе на поталу?
– Ні! Влаштувати їм.
– Ти їх бачила?
– Я думала ти інший…
– А я думав, ти набагато розумніший за інших, – сердився на неї Микола.
Адже він її врятував? Врятував! Чого вона вимахується.
– Я каблук зламала, – розплакалася вона, тримаючись за плече Миколи.
– Подумаєш…, – сказав він.
– Та йди ти! – Лариса відштовхнула його вже біля під’їзду п’ятиповерхівки.
Вона попрямувала до незнайомого для себе під’їзду.
– Ти куди? – розгубився Микола.
– Додому! А тебе бачити не бажаю!
Вона зробила крок у обшарпаний під’їзд, піднялася на проліт вище, щоб його бачити у вікно. Він стояв і дивився, в якому ж вікні світиться світло.
– А якщо її вікна виходять на зовнішню сторону вулиці? – думав Микола.
Він стояв хвилин 30. Дощ ішов холодний. Лариса непомітно спостерігала за Миколою, сердилась і ображалася, але все одно їй було приємно, що він не йде.
І він пішов. Вона викликала таксі й поїхала у свій район, пообіцявши собі більше ніколи не знайомитися в інтернеті, і не шукати собі пригод на свої каблучки.
Вона видалила свою анкету і всі дані з чату, зникла з поля зору.
Микола вирішив, що назавжди. В електричці її більше ніколи не бачив, хоча насамперед обходив усі вагони, перш ніж знайти собі місце, повертаючись від батьків на навчання. Спочатку сумував, потім знову захопився знайомствами у соцмережах.
Кілька разів були побачення наосліп, як з Ларисою, але жодна дівчина його не привабила – нудно, всі однакові, тільки виглядали по-різному.
Він всерйоз зайнявся навчанням, продовжував підробляти. Через рік познайомився в чаті з якоюсь Кариною – ім’я привернуло увагу.
На цей раз він запросив дівчину на побачення. Замість Карини у кафе прийшла Лариса. Вони кілька хвилин сміялися, адже Микола теж представився Артуром і анкету оновив, як вона радила йому тоді.
Після побачення були ще зустрічі з Ларисою, дві чи три, Микола не рахував, просто летів до неї. Після пар, після ночі на роботі, у будь-який час варто їй було тільки написати повідомлення. А потім вона знову зникла. З реального життя, у мережі, звідусіль. Не попередивши, не порозумівшись…
Минуло три роки.
Відразу після інституту Микола влаштовувався працювати у велику фірму. Виявляється, він непогано навчався усі п’ять років і його рекомендували у цю компанію.
Оформлення було довгим, було довге очікування.
І він дочекався! Через тиждень він підписував тимчасову перепустку на прохідній, щоб потрапити у відділ кадрів, написати заяву і здати свої документи. Стільки кабінетів, дверей, чоловіки, жінки з розумними обличчями ходять туди сюди. Ледве знайшов відділ кадрів.
Треба було звернутися саме до якоїсь Лариси Володимирівни.
– Сто відсотків злюка ще та, – припускав він зайшовши у потрібний кабінет.
– Ви сідайте, – запропонувала йому стажерка відділу кадрів. – Лариса Володимирівна на нараді у директора.
Микола скромно сів на стілець. Двері в кабінет відчинилися і… Лариса Володимирівна, його давня знайома з чату і з побачень, зайшла в кабінет і присіла за той самий стіл, тільки навпроти нього.
– Привіт, – посміхаючись сказала вона. – Рада зустрічі.
– І я, – розтягнув від вуха до вуха усмішку Микола, щасливий, що не подзвонив іншим роботодавцям.
Тут на нього чекала доля…
І ось у них з’явився час нормально поговорити, не тікаючи, не гублячись на кілька років.
І знайшлося про що!
Знову зустрічі, побачення, але вже романтичні, продумані, та й Микола уже не студент, а Лариса, справжня бізнес-леді.
Вона розповіла йому, як поїхала на стажування до іншого міста і там мало не вискочила заміж.
– За тиждень до весілля буквально, все зірвалося, уявляєш, – з радістю розповідала вона зараз, а тоді ріки сліз виплакала. – Повернулася, перевелася на заочне, на останньому курсі влаштувалася сюди на роботу. Тепер я начальниця відділу, – гордо підняла жінка вказівний палець перед собою. – Насправді це нудна робота… – зморщила вона свій милий, гостренький носик.
Микола просто милувався нею…
…Через пів року вони одружилися, а приблизно через рік Лариса попрощалася зі своїми наймилішими та найнуднішими колегами з відділу і вирушила в декрет.
…Ось так закінчилося їхнє знайомство в інтернеті. Ці двоє досі разом ось уже девʼятнадцять років, тільки їх уже не двоє, а п’ятеро і старшому синові скоро виповниться вісімнадцять…
