Ранок у Ольги та Сергія почався із запізнення. Проспавши сигнал будильника, вони обоє бігали по квартирі, намагаючись одночасно зібратися на роботу і зібрати сина, Вітю, до садка.
– Коханий! Ти забереш Вітю, добре? — гукнула Ольга зі спальні, натягуючи штани і намагаючись зібрати в рюкзак речі для садка.
– Добре! — обізвався Сергій. – Де мої ключі?
– Я не бачила! — роздратовано кинула Ольга, бігаючи по кімнаті у пошуках мобільного телефону. Нарешті, схопивши мобільник, вона поспішила одягнути Вітю, який весь цей час грав із машинками, не зважаючи на метушню.
До садка Оля та Вітя долетіли буквально за п’ять хвилин. Оля намагалася роздягнути сина, але блискавку на куртці заїло. Раптом жінка звела очі на сина і побачила, що він починає плакати.
— Мамо, я не хочу в садок… — Вітя раптом почав морщити лобик.
— Сину, ну що ти починаєш? Ми ж поспішаємо! — Ольга намагалася зберегти спокій, але її голос зрадницьки тремтів. Вона погладила сина по голові, присіла перед ним, намагаючись заспокоїти його. — У садку буде весело. Ти зустрінеш друзів, пограєш…
Але вмовляння не допомагали. Хлопчик стояв на місці і все більше вередував. У роздягальню вийшла вихователька, м’яко посміхнулася до Ольги і взяла Вітю за руку.
— Не хвилюйтеся, Ольго, — сказала вона. – Ми з ним розберемося. Вітю, підемо до хлопчиків, вони вже чекають.
Ольга зітхнула з полегшенням, але відразу відчула, як чергова хвиля хвилювання захльостує її.
— Боже, як я запізнююся…, — пробурмотіла вона, дивлячись на годинник. Швидко попрямувавши до виходу, вона вирішила зателефонувати своїй клієнтці, щоб попередити про затримку. Дістала телефон із сумки, почала шукати номер у контактах, але не могла нічого схожого знайти. Ольга придивилась і зрозуміла, що то не її телефон. Вони з Сергієм у метушні переплутали телефони.
— Ну, чудово… — роздратовано сказала вона вголос, намагаючись збагнути, як зв’язатися з клієнткою. Потрібно було дзвонити чоловікові на свій телефон та просити його переслати потрібний номер.
Поки Ольга думала, телефон у її руках завібрував, і на екрані з’явилося повідомлення. Ольга миттю глянула на повідомлення:
Дмитро: «Як там із тією дівчиною зі спортзалу? Вона тобі номер дала?
Ольга застигла. Вона кілька разів прочитала повідомлення. А потім у якомусь тумані відкрила діалог і почала читати.
Дмитро: «То що, ти таки втерся в довіру?»
Сергій: Так, дала номер. Домовилися, що у ці вихідні. У мене».
Оля з подивом перечитувала ці слова. Ці вихідні? Вона повинна була відвезти Вітю до своєї мами і залишитися там на ніч …
– Боже… – прошепотіла вона. — Краще б цього не знала.
Ользі вартувало величезних зусиль вдавати, що вона нічого не знає. Щодня, кожен погляд на Сергія ставав для неї випробуванням. До суботи залишалося ще три дні, але Оля вже почала поринати у власні думки, роздумуючи про те, як їй вчинити. Вона намагалася переконати себе, що це просто непорозуміння, що, можливо, вона неправильно зрозуміла. Але щоразу, коли вона дивилася на чоловіка, в голові звучали його слова з листування: «У ці вихідні. У мене».
Сергій, здавалося, нічого не помічав. Він поводився, як завжди: дбайливий, ніжний, завжди готовий допомогти. Увечері він питав, як пройшов її день, допомагав з вечерею і навіть укладав Вітю спати. Ольга вдивлялася в його очі, шукаючи відповіді на запитання, які вона ніяк не могла поставити. Ні сліду вини. Це хвилювало її ще більше.
Увечері вони разом дивилися фільм. Сергій обійняв її за плечі, як це було раніше, і Ользі довелося стиснути губи, щоб не розплакатися прямо в нього на плечі. У його обіймах вона почувала себе незахищеною, ніби її світ ось-ось звалиться. Кожен його жест тепер здавався фальшивим, наче він старанно приховував щось.
У п’ятницю ввечері вони поклали Вітю спати. Ольга стояла біля кухонної раковини, задумливо водячи рукою по воді. Сергій, підійшовши ззаду, обійняв її за талію і прошепотів:
– Ти сьогодні якась сумна. Все гаразд?
Оля застигла на місці, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.
– Так, все нормально, – відповіла вона, намагаючись посміхнутися. — Просто втомилася трохи.
— Розумію, — сказав він м’яко і поцілував її.
Вночі з п’ятниці на суботу, коли Сергій вже спав, Ольга тихо підвелася з ліжка та пішла у ванну. Зачинивши двері на замок, вона увімкнула воду і сіла на край ванни. У цей момент усі її почуття ринули назовні.
– Чому? — шепотіла вона крізь ридання. – Чому так?
Вона задавала собі те саме питання знову і знову, але відповіді не знаходила. Усі думки плуталися.
Як він міг? Що мені тепер робити? Чи варто говорити йому чи просто піти?
Єдине, що вона знала напевно — до ранку треба знову надіти маску. Завтра день, коли вся правда випливе назовні.
У суботу вранці Оля відвезла Вітю до своєї мами. На душі у Ольги було важко, кожен рух давався важко. Мама одразу зауважила, що щось не так.
— Олю, все гаразд? – Запитала вона, зустрічаючи дочку.
Оля нервово посміхнулася, намагаючись приховати хвилювання. Її голос пролунав неприродно легко:
— Так, мамо, все нормально. Просто поспішаю… Хочу зробити Сергію сюрприз. — Вона швидко поцілувала Вітю і попрямувала до машини, навіть не оглядаючись, щоб не затриматися довше.
Усю дорогу додому Олю буквально не знаходила собі місця. В голові вихором гасали думки: «А раптом він просто піде на зустріч із другом? А якщо вона не прийде? Чи я щось неправильно зрозуміла?»
Вона одночасно хотіла зловити чоловіка на обмані, побачити його в той момент, коли він зустрічатиметься з іншою, і в той же час усередині мріяла, щоб все це виявилося помилкою. Їй хотілося заплющити очі, забути всі підозри і продовжувати жити так, як раніше.
Під’їхавши до будинку, жінка заглушила двигун, але залишилася всередині машини. Вона не наважувалася вийти. У голові спливли образи щасливих моментів: Сергій, що сміється разом із нею на кухні; їхні прогулянки з сином у парку; вечірні посиденьки біля телевізора. Сім’я здавалася їй такою міцною і щасливою, що тепер, сидячи в машині перед будинком, Ольга розуміла: кожна секунда, яку вона проводить тут, немов продовжує її щастя. Це була мить спокою перед тим, як усе може звалитися.
Зібравшись із силами, Ольга піднялася на поверх і постояла біля дверей, тримаючи ключ у руці. Потім вона вставила його в замок і повільно повернула, ніби не хотіла входити в ту реальність, яка чекала на неї за дверима. У квартирі було темно, тільки на кухні світилося тьмяне світло від торшера. Вона одразу почула приглушені голоси, сміх і шепіт. Усередині все стислося.
“Це він”, – подумала вона. – “Все сталося”.
На мить у неї підкосилися ноги. Крок за кроком, мов у якомусь тумані, вона рухалася коридором, не усвідомлюючи до кінця, що вона чує. Здавалося, що з кожним кроком уперед вона все більше втрачає контроль над собою. Все її тіло відмовлялося її слухати, але Оля йшла. Ще крок – і вона побачить те, що відбувається на кухні.
– Сергію? – Прошепотіла вона, але її власний голос прозвучав чужим, металевим, як говорив робот.
Вона повторила голосніше:
– Сергію?!
Оля, не дочекавшись відповіді, зробила крок до кухні. Дівчина побачила двох — чоловіка та жінку. Чоловік був не її чоловік. Це був Дмитро, найкращий друг Сергія. Оля на мить застигла. Дмитро різко обернувся і, побачивши її, помітно переполошився.
– Олю! Це не те, що ти думаєш… Я просто… Оля! Ну, ти ж знаєш, що в нас вдома? Оля! Ну, не до матері ж мені було з нею йти… — він почав виправдовуватися.
Ольга не чула його, просто стояла, дивлячись на них та не розуміючи, що відбувається. У голові продовжував звучати гомін. Оля відчувала, як сльози почали тихо котитися по щоках, але раптом упіймала себе на тому, що в той же час вона посміхається.
— Я зрозуміла, Діма… — тихо промовила вона, не в силах стримати почуття, що налинули. – Я піду.
Вона повільно обернулася і вийшла за двері. На вулиці прохолодне повітря освіжило її обличчя, жінка була збентежена. Вона дістала телефон і тремтячими пальцями почала набирати номер чоловіка.
– Алло… – його голос пролунав у слухавці, але вона не могла зібрати слова в речення. Все, що виходило з неї, було несподіваним визнанням:
— Я тебе кохаю… Дуже кохаю…
Крізь сльози і дивний, нервовий сміх вона намагалася сказати хоч щось зв’язне, але її переповнювали емоції. Усі підозри, переживання, напруга — це раптом прорвалося назовні. Думки розбігалися.
— Я була вдома… Там Діма… — прошепотіла вона у слухавку.
— Ясно… Пробач, не ображайся, прошу. Я зараз в офісі. Приїжджай! Чуєш? Не гнівайся на мене, люба… Ти ж знаєш Діму. Приїдеш?
— Вже їду…
Оля кинулася до машини, їй дуже хотілося швидше обійняти чоловіка.
Оля та Сергій сиділи на підлозі у конферент-залі, перед ними стояла пляшка ігристого. Оля сиділа, поклавши голову на чоловікове плече і повільно стискала в руках келих.
— Пробач, я справді не хотіла підглядати у ваше листування. Я ніколи так не робила …
— Це ти вибач, що дав себе втягнути в цю історію. Відразу треба було тобі розповісти.
– Чому він тебе попросив?
– Тому що я його друг. Тому що за день до, він осоромився перед цією дівчиною.
– Як?
– Він влетів у неї на повному ходу і облив енергетиком… Зіпсував їй білий костюм, вона вся синя була… І після цього він, як завжди, змінився на чотирнадцяти річного підлітка. «Не можу! Хвилююся! Сергію, допоможи!».
Сергій почав передражнювати голос друга. Оля засміялася.
— Він мій найкращий друг… Мені його шкода. У результаті я взяв її номер, виставив Дмитра в кращому вигляді, прикрасив гумором та вуалю.
— А в наш дім він навіщо її привів? Можна ж у готель піти.
— А ти не пам’ятаєш, чому він із мамою й досі живе?
— Щоб не витрачати гроші на орендоване житло… І щоб мама йому котлетки готувала… Ну й шкарпетки прала.
— Він такий скупий! – роздалася сміхом Оля.
— Ми товаришуємо двадцять років, з першого класу, мабуть, я — єдиний, перед ким йому не соромно показувати цей бік себе…
— Так вже… Ти справжній друг, Сергію! Хвалю!
Оля похитала головою.
– Стоп. А якщо вони досі там? Ми ж не можемо ночувати у вашому офісі… А додому я поки не хочу… Нехай прибере там.
Сергій поцілував дружину.
— А я не такий скупий, як він. І ми заслужили на романтичний вечір.
– Серйозно?! Поїдемо в готель?
Сергій кивнув головою. А потім різко підвівся і підняв дружину на плече. Оля сміялася і намагалася зіскочити, але чоловік тримав її міцно.
– Я доставлю тебе туди в цілості та безпеці!
Оля голосно сміялася і не могла повірити, що кілька годин тому в душі вона ховала свій шлюб.
